Перечитуючи Достоєвського, не можна не помітити, як далеко повели російську словесність від властиво літератури її великі автори. Особливо це впадає в око, якщо читати Достоєвського повільно, чому сам письменник запекло противиться. Як тільки ми ділимо текст на цитати, як тільки вириваємо зі стрімкого потоку оповідальної стихії фразу іншу, відразу крізь барвистий шар починає переглядати голе полотно. Оголюється каркас, зібраний з уламків дешевої мелодрами, що удосталь поставляли Достоєвському сучасники
Щораз, коли Достоєвський залишає свої зразки в незайманому вигляді, ми бачимо, «з якого сміття» виріс його геній. Достоєвський ніколи не пропускає випадку вдатися до сильних ефектів. І коли їх накопичується вуж занадто багато, те виходять жахливі сцени, начебто кончини Мармеладова, де недогарок свічі турботливою світлотінню підкреслює мелодраматизм епізоду. Таких сцен було чимало саме в тій західноєвропейській міщанській драмі, над якою так знущався сам автор
Достоєвський не так вуж рідко використовував самі невигадливі засоби зображальності. Наприклад, мати Раскольникова, про яку сказано: «вид якого те достоїнства, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідне плаття», здається, зійшла зі сторінок Конан Дойля або Жуля Верна. (Просто тому, що, мабуть, тільки ці двоє добралися з минулого століття в нинішній, зберігши для нас стиль тодішньої другорозрядної белетристики). Разюче, але в «Злочині й покаранні» — в одному із самих складних романів у світі — читачеві не коштує великої праці відокремити позитивних персонажів від негативних. Погані — завжди товсті, гарні — тонкі
Якщо, скажемо, в описі дурня Лебезятникова ми відзначаємо його «хирлявість», те неминучим стає й шляхетний учинок, зробити який Лебезятникову не перешкодять ніякі шкідливі й вульгарні омани. І дійсно, саме він рятує Соню від наклепу Лужина.
Навпроти, Лужин, що з’являється в романі без вказівки на комплекцію, перед своїм остаточним посоромленням супроводжується зауваженням автора про «небагато ожирілому за останнім часом вигляді».
Надмірність ефектів, все плоске, однозначне, непророблене в романі — іде від літератури. Все інше — від Достоєвського. Він видавлював зі своєї прози пам’ять про жанр, що породив неї. І тільки в тих місцях, де залишилися сентиментальні скам’янілості, Достоєвський належить своєму часу
Справа в тому, що в поетиці Достоєвського цілісність особистості — важка хвороба, симптомом якої є художня непереконливість образа
Самий «хворий» персонаж у романі — Лужин, єдиний не грішник, що заслужив полегкості, у книзі. Характерно, що з Лужиним навіть ніхто не сперечається. «Ця людина» не входить в ідеологічне коло роману тому, що Лужин цільно, внутрішньо несуперечливий. Він, властиво, не є особистістю. Як классицистский персонаж, він вичерпується однією рисою — Лужин любить «свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище його».
Із за грошей, із за простодушного відношення до них (Лужин їх просто витрачає, наприклад, на меблі) він випадає з роману. Достоєвський гидує вдаватися в аналіз лужинских мотивів
У його світі цілісність особистості — смертельна недуга, непрошена гріх. У Достоєвського тільки різниця потенціалів у душі кожної людини — джерело оповідальної й ідеологічної енергії
Достоєвському, письменникові, одержимому судом, потрібний не ангел і не демон, а підсудний
Юридичний, так сказати, мотив його творчості, — а Достоєвський написав сотні сторінок на цю тему, не говорячи вже про те, що в «Злочині й покаранні» (назва годиться й для підручника) половина героїв юристи, визначається можливістю зображувати суд
Суд — це знаряддя справедливості, здійснюваної через бездушний закон. Однак для Достоєвського поняття юридичної справедливості — усього лише приватний варіант рівності: перед законом усі рівні. Цьому бездушному, язичеському ідеалу революції він протиставляє образ всесвітнього братерства, такого братерства, що виключає поняття провини й тому не має потреби всправедливости.
Для Достоєвського будь-який суд не прав, крім одного — Страшного. Протиріччя між судом і Страшним судом і становить генеральний — і геніальний — конфлікт усього його творчості
Достоєвський зумів злити два цих несумісних поняття в одне. Суд у його книгах — це безсторонній аналіз психологічної дійсності, розгляд мотивів і вчинків. Але суд це ще й викриття неправильних ідей заради однієї правильної. Це шлях до істини, що відбувається через подолання неправди
Знамените положення про багатоголосся Достоєвського можна тлумачити й у такий спосіб: всі учасники ідеологічного діалогу представляють невірні ідеї. Достоєвський дійсно дає висловитися кожному, але лише для того, щоб вони себе спростували. Жоден з його героїв не має у своєму розпорядженні істину, також, втім, істини немає й у сукупності всіх «правд». (Із за етого в романі Достоєвського не може бути теперішнього фіналу — тільки смерть героя, або як в «Злочині й покаранні», обіцянка «нового оповідання».)
Проте, незнання істини не заважає людям вершити суд. Вони претендують на вищу справедливість, розташовуючи при цьому лише законом. Однак вища справедливість по Достоєвському — прерогатива тільки одного суду: Страшного, котрий наступить наприкінці часів, тоді, коли буде зжита вся неправда. Викриваючи неправду, Достоєвський наближає цей апокаліпсичний кінець. Тому, чим противоречивей його герой, чим більше в ньому помилкового, тим важливіше його роль
Тінь Страшного суду повністю змінює реальність у романах Достоєвського. Кожна думка, кожний учинок у нашім земному житті відбивається в іншому, вічному житті. Але при цьому Достоєвський знищує границю між верхи й низом. Мир, що він зображує, — єдиний. Він одночасно є сиюминутним і вічним. Тобто, суд і Страшний суд — всі таки одне й те же.
Тільки переборовши це логічне протиріччя, ми можемо прийняти особливий реалізм «Злочину й покарання».
Всупереч очевидності, злочин Раскольникова не є результат його вільного вибору. Розкольників — жертва авторської сваволі. Він приречений на вбивство тільки тому, що для суду необхідний підсудний
Розкольників потрапив у капкан. Всесвіт довкола нього замкнула в клубок, вихід з якого — тільки через убивство. Автор провокує свого героя всіма способами. Отут і зустріч із Мармеладовим, і лист матері, і занепала дівиця на бульварі, і бідність, звичайно. Однак все це — зовнішні причини, які легко можна було б перебороти, якби Достоєвський тому не заважав. Він згорнув навколо героя час, змусивши його жити в якому те судорожно квапливому вимірі. (Житейски міркуючи, усього через тиждень Раскольникову просто не знадобилося б убивати — його сімейні проблеми зважилися б самі собою завдяки щедрому заповіту Марфи Петрівни).
Мотиви злочину Раскольникова автор ретельно викриває згодом. Насамперед, гроші. Павутина дріб’язкових, принизливих розрахунків огортає Раскольникова тільки до вбивства, але не після. Хоча він і не скористався награбованим, йому вже більше не прийде вигадувати копійки — на все вистачить, у тому числі, і на добродійність (похорони Мармеладова). Як не дивно, гроші в романі взагалі існують як умовність. З одного боку — ті п’ятаки, які нічого не міняють (їхній жебрак Розкольників і не вважає). З іншого боку — якийсь капітал як закінчена, разова сума, що не ділиться й не збирає, а су 164 ществует в ідеальному поданні — капітал як засіб, але не цілься
Убогість, що нібито штовхає Раскольникова на вбивство, виявляється не такий вуж безвихідної після злочину. У романі адже взагалі все кінчається добре — улаштовані сироти Мармеладових, забезпечена Дуня з Разумихиним і навіть нареченій Свидригайлова перепав великий куш
Соціальні умови не пояснюють злочину. Воно визначено складністю душі Раскольникова. (Між іншим, і остаточна катастрофа Мармеладова не мотивована. У запій, після того як, нарешті, одержав службу, Мармеладов пішов не під тиском обставин.)