Стратегічні ядерні озброєння. Концепції розвитку СЯС СРСР в 40-90 роках
До створення ядерної зброї в Радянському Союзі приступилися після закінчення Другої світової війни. Слід зазначити, що проблемами ядерної енергії в СРСР займалися з початку 30-х років. До початку Другої Світової війни про військові аспекти науково-теоретичних розробок радянських фізиків-ядерників ніхто й не помишлял. Про це свідчить навіть такий факт, що практично всі вони після початку Великої Вітчизняної війни виявилися на фронті в рядах діючої армії. І тільки в 1943 році, після того як радянська агентурна розвідка стала постійно добувати відомості про спроби західних країн створити ядерну зброю, учених вирішили відкликати в Москву. Але й після цього належного значення роботам в області ядерної енергії не віддавалося
Ситуація змінилася в серпні 1945 року. Повідомлення про те, що американці в Аламогордо підірвали атомний пристрій враження на И. В. Сталіна не зробило. Але наслідку бомбардувань м. Хіросіми й м. Нагасакі потрясли його. Сталін наказав Л. Берии продумати питання про створення власної ядерної зброї. Останній хотів монополізувати керівництво цими роботами й зосередити їх у своєму відомстві. Однак, Сталін цей план не прийняв. На його настійну вимогу 20 серпня 1945 року був утворений спеціальний комітет з атомній енергії під керівництвом Л. Берия. Його заступником призначили наркома боєприпасів Б. Л. Ванникова. У комітет увійшли видні вчені А. Ф. Иоффе, П. Л. Капица й И. В. Курчатов.
Більшу послугу радянським атомникам зробив комуніст по переконаннях, учений Клаус Фукс — видний працівник американського ядерного центра в Лос-Аламосе. Він протягом 1945 -1947 років чотири рази передавав відомості по практичних і теоретичних питаннях створення атомної й водневої бомб, чим прискорив їхню появу ВСССР.
В 1946 — 1948 роках у СРСР була створена атомна промисловість, відкриті родовища урану. У районі м. Семипалатинська був побудований іспитовий полігон. Там у серпні 1949 року був підірвано перший радянський ядерний пристрій. Цікаво, що буквально перед цим президентові США Г. Трумену доповіли, що ядерну бомбу Радянський Союз створить не раніше 1953 року. Можна представити, що Трумен пережив, коли 23 вересня 1949 року його повідомили, що Сполучені Штати більше не мають ядерну монополію
З’явилася бомба — устав питання про її носій. На той час радянські ВВС мали на озброєнні бомбардувальники Ту-4, здатні доставляти ядерна зброя до цілям, вилученим на відстань до 2500 км. Але цього було недостатньо, щоб долетіти до Америки, та й характеристики цих бомбардувальників не відповідали вимогам дня. В ОКБ А. Н. Туполева велися роботи з більше доконаних літаків, здатним досягти території США. На початку 50-х років був готовий бомбардувальник Ту-85 з міжконтинентальною дальністю польоту. Але він мав поршневі двигуни. Як показав досвід Корейської війни, важкі літаки з такими моторами вже безнадійно застаріли й не можуть витримати конкуренції з реактивними винищувачами
У той час стратегічної концепції розвитку радянських ядерних сил, що зароджуються, не існувало. И. Сталін поставив перед конструкторами завдання створити реактивні бомбардувальники-носії ядерної зброї середньої й міжконтинентальної дальності й цим усе обмежилося
Першим на озброєння надходить Ту-16, здатний доставити ядерну бомбу вагою п’ять тонн на дальність до 2500 км. Висока швидкість і потужне оборонне озброєння робили його грізною зброєю у вмілих руках. Цілями можливих бомбардувань повинні були стати стратегічні об’єкти в тилу ймовірного супротивника на континентальних театрах воєнних дій. Ту-16 будувалися серійно в більші кількостях
Наприкінці 1953 року керівництво радянських Збройних Сил ухвалило рішення щодо можливих шляхів розвитку стратегічних носіїв ядерної зброї. Пропонувалося будувати міжконтинентальні бомбардувальники, балістичні ракети середньої й міжконтинентальної дальності й створювати підводний ракетоносний флот. За задумом розроблювачів ці три компоненти майбутніх стратегічних ядерних сил Радянського Союзу могли з успіхом доповнити один одного, компенсуючи тією чи іншою мірою властиві имнедостатки.
В 1955 році на озброєння далекої авіації приймаються міжконтинентальні бомбардувальники Ту-95 і М-4, здатні нести не тільки атомні, але й водневі бомби. Нарешті в СРСР з’явилися засоби доставки атомної зброї, які у випадку розв’язання світової війни могли нанести ядерні удари по стратегічним цілям на території США. Можливість ведення такої війни радянська військова доктрина того часу передбачала. Уважалося, що в цій війні можна досягти перемоги й до неї необхідно готуватися
Але радянське військово-політичне керівництво прекрасно усвідомлювало уразливість важких літаків від вогню засобів ПВО й, насамперед, реактивної авіації, що неодмінно зустріла б бомбардувальники ще на підльоті до Америки. Тому масового будівництва цих літаків розгортати не сталі. До того ж на овний хід ішла розробка ракетного комплексу з міжконтинентальною ракетою. Саме ракетній техніці лідер Радянського Союзу Н. Хрущев віддавав перевагу
У розвитку стратегічних ядерних сил СРСР 1959 рік можна сміло вважати етапним. Цього року в західних районах країни розгортається масове будівництво ракетних комплексів з балістичними ракетами середньої дальності Р-12 і Р-5М, здатних наносити ядерні удари по об’єктах, вилученим до 2000 км від місця старту. Вони надійшли на озброєння інженерних бригад РВГК. При цьому частина літаків Ту-16 перемкнули на рішення інших завдань. Закінчується постановка на бойове чергування першого комплексу з міжконтинентальними ракетами Р-7. Створюється новий вид Збройних Сил — Ракетні війська стратегічного призначення. Військово-морський флот одержує перший дизельний підводний човен океанської зони проекту 629 із трьома балістичними ракетами Р-13 на борті. Роком пізніше в бойовий склад Північного флоту ввійшов перший атомний підводний човен проекту 658 з таким же числом ракет. На початку 1960 року радянські стратегічні ядерні сили розташовували 150 важкими бомбардувальниками, п’ятьома підводними човнами із БРПЛ Р-13 і декількома МБР Р-7. Одночасно створювалося угруповання балістичних ракет середньої дальності
Хоча СРСР і США приступилися до розгортання міжконтинентальних ракет і балістичних ракет на підводних човнах практично одночасно, дуже незабаром перший відстав у цій гонці. Особливо це було помітно в області морських ядерних озброєнь. По своїм технічний^-технічним-технічним-тактико-технічним даним радянські підводні ракетоносці проектів 629 і 658 значно уступали американської ПЛАРБ типу «Дж. Вашингтон» . А ракети Р-13, які вони несли на борті, на відміну від американських « Поларис-А1» , могли бути запущені тільки з надводного положення, що змушувало субмарину спливати перед пуском на поверхню. У результаті вона втрачала скритність і піддавалася погрозі бути легко знищеної
З 1960 року у РВСН почалося формування ракетних дивізій, що складаються з ракетних полків. У кожному полку на озброєнні був один ракетний комплекс. Перехід на єдину організаційно-штатну структуру значно поліпшив керування ракетними військами, але не усунув ряду недоліків у цьому процесі. Для підвищення бойової ефективності РВСН було потрібно створити систему централізованого бойового керування восками й зброєю
Радянське військово-політичне керівництво дуже швидко переконалося в тім, що стратегічні ядерні сили США кількісно і якісно перевершують СЯС СРСР. Особливо чітко це висвітилося в період Карибської кризи. У цих умовах керівництвом країни була поставлена завдання, на кілька десятків років определившая магістральний шлях розвитку національних СЯС, домогтися ядерного паритету зі Сполученими Штатами. З огляду на географічні фактори, рівень розвитку військової техніки, уразливість носіїв ядерної зброї від впливу засобів супротивника, пріоритет був відданий РВСН. Саме міжконтинентальні ракети могли стати гарантом нанесення невідворотного удару по Америці
На початку 60-х років розробка ракетних комплексів з міжконтинентальними балістичними ракетами першого й другого покоління велася бурхливими темпами. В 1961 році приймається на озброєння ракета Р-16, що стала базової при створенні угруповання РВСН на період до 1967 року. Через два роки з’явився її шахтний варіант. В 1964 році на бойове чергування заступають перші полки із МБР Р-9А. Із другої половини 60-х років у бойовий склад Ракетних військ стали вводитися бойові ракетні комплекси з ракетами УР-100 і Р-36. Вони мали підвищений захист від вражаючих факторів ядерного вибуху. За період з 1965 по 1970 року на бойове чергування було поставлено понад 1000 міжконтинентальні ракети чотирьох типів. Відбулося якісне поліпшення озброєння РВСН, збільшилися його бойові можливості. І хоча за деякими показниками (наприклад, по точності стрілянини) радянські ракети й уступали американської «Мінітмена-2» , у цілому вони були на рівні вимог часу
ДО 1965 року закінчилося створення угруповання ядерних сил середньої дальності. Їхню основу склали балістичні ракети Р-12 і Р-14 наземного й шахтного базування, розгорнуті на Заході й Сході країни й здатні ефективно нанести удари по стратегічним цілям переважно майданного характеру на всю глибину континентальних ТВД. Їх доповнювали бомбардувальники середнього радіуса дії Ту-16 і Ту-22 з ядерними керованими ракетами (вони мали показники точності стрілянини вище, ніж БРСД) на борті й дизельні ракетні підводні човни
Надзвуковий бомбардувальник Ту-22 створювався спеціально для рішення завдань прориву систем ПВО в Європі й нанесення ударів по добре захищених об’єктах. На жаль надії, що покладали на нього, він не виправдав. Це викликало необхідність модернізації даного літака практично відразу ж після декількох років експлуатації в стройових частинах, а отже й зайвих витратах чималих фінансових засобів
В 1962 році в КБ В. Макєєва для підводних човнів проектів 629 і 658 була створена ракета Р-21 із двигунами на рідкому паливі й дальністю польоту 1300 км. Головним її достоїнством було те, що конструкторам удалося реалізувати принцип підводного старту. Після модернізації й переозброєння бойові можливості цих субмарин зросли. І проте радянські підводні ракетоносці уступали американським практично по всім показникам
Із другої половини 60-х років у керівництва Збройними Силами й держави почалася трансформація поглядів на можливий характер світової війни. Радянська військова доктрина стала враховувати можливий початковий період ведення бойових дій тільки звичайними озброєннями. З’явилися сумніви й у можливості вийти переможцем у війні після обміну масованими ядерними ударами. Із цього періоду керівництво Радянського Союзу стало прагнути до висновку договорів зі США про заборону або обмеження стратегічних ядерних озброєнь
Але оскільки прогресу в цьому питанні на той період досягнуто не було, було потрібно ліквідувати відставання від американців в області стратегічних озброєнь, а воно було більш ніж значним. Так в 1965 році США мали на стратегічних носіях 5550 ядерних боєзарядів, а СРСР — тільки 600 (у ці підрахунки не включені боєголовки на ракетах середнього радіуса дії і ядерних бомб для бомбардувальників з дальністю польоту менш 6000 км) . З 1967 року до складу Північного й Тихоокеанського флотів стали вводитися ракетні підводні крейсери стратегічного призначення (РПК СН) типу «Навага» . Вони будувалися великою серією до 1972 року. Кожний такий підводний ракетний крейсер ніс 16 балістичних ракет Р-27 з моноблочной термоядерною головною частиною й дальністю польоту близько 2400 км.
Значною подією в розвитку радянських ракетно-ядерних сил стала постановка на чергування централізованої системи бойового керування військами. Уведення в експлуатацію її першої модифікації в 1969 році підвищив надійність доведення бойових наказів до виконавчих ланок. В 1972 почалося впровадження модифікованої АСБУ, що дозволяло реалізувати повною мірою принцип застосування ракетно-ядерної зброї тільки після одержання санкції від Верховного головнокомандуючого
Наприкінці 60-х років подальший розвиток одержали бомбардувальники середнього радіуса дії, що мали подвійне призначення (носій ядерної й звичайної зброї) . В 1967 році почалася розробка проекту бомбардувальника Ту-22М, покликаного замінити застарілий Ту-16 і невдалий Ту-22. Він призначався для підвищення бойової стійкості й гнучкості застосування угруповання ядерних засобів середньої дальності, а також рішення інших завдань. З 1971 року нові ракетоносці стали надходити в стройової частини
До кінця 1972 року практично завершилася постановка на бойове чергування бойових ракетних комплексів з міжконтинентальними ракетами другого покоління. Радянський ВМФ одержав три десятки підводних ракетних крейсерів типу «Навага» . Стратегічні бомбардувальники Ту-95 оснастили керованими ракетами Х-22, що дозволяло їм наносити удари по цілям, не входячи в зону дії об’єктової ПВО. В 1972 році Радянський Союз розташовував 1300 МБР, 505 БРПЛ і 145 важкими бомбардувальниками. Практично, завдання досягнення ядерного паритету майже було виконано, але уведення в бойовий склад ядерної тріади США ракет «Мінітмен-3» і «Посейдон» , оснащених головними частинами, що розділяються, з бойовими блоками індивідуального наведення, відсунуло його досягнення ще на трохи лет
Наприкінці 60-х років у військових НДІ велися пророблення можливих шляхів підвищення бойових властивостей радянських стратегічних озброєнь на 70-е роки з урахуванням перспективи надходження на озброєння американських ракет із РГЧ. Від їхнього успіху залежала можливість відбивання зростаючої погрози з боку стратегічних наступальних озброєнь США, а також вибір шляху досягнення ядерного паритету. Після всебічного аналізу всіх факторів пріоритет був відданий угрупованню міжконтинентальних ракет, що повинна було стати головним стримуючим елементом стратегічних ядерних сил
На ракетні підводні крейсери покладали завдання нанесення відповідного удару, тому що вважалося, що вони потенційно менш уразливі при раптовому ядерному нападі супротивника. Однак, забезпечення цієї невразливості (бойової стійкості) саме по собі є складним і дорогим завданням і залежить від безлічі різнорідних факторів. Важкі бомбардувальники призначалися для нарощування зусиль після обміну ядерними ударами
З таким підходом не було згідно керівництво ВМФ, головкомом якого в той час був С. Горщиків. Посилаючись на американський досвід, він проводив лінію на перенос головної ролі в структурі стратегічних сил Радянського Союзу на підводний ракетоносний флот. Незважаючи на те, що думка керівників флоту не взяти гору, його представники ще довгі роки не відмовлялися від цієї ідеї
Аналіз напрямків розвитку ракетних комплексів РВСН показав, що основними з них повинні бути: збільшення числа боєголовок на ракетах угруповання, підвищення її живучості й забезпечення можливості подолання бойовими блоками протиракетної оборони. Нарощувати кількість пускових установок не представлялося можливим, у тому числі й через радянсько-американські переговори, що почалися, із проблем обмеження СНВ. Тому було ухвалене рішення про перехід до виробництва ракет з головними частинами, що розділяються
Після всебічної оцінки можливих умов бойового застосування ракетних комплексів з урахуванням передбачуваного розвитку стратегічних наступальних озброєнь США, Франції й Великобританії були видані завдання на проектування МБР двох класів: важких і легенів, що істотно відрізнялися своєю стартовою масою. Підвищення живучості БРК передбачалося досягти за рахунок збільшення захищеності стаціонарних пускових установок, тому що перехід до рухливих ракетних комплексів технічно не був ще підготовлений
Не обійшлося й без витрат. Так були розроблені й прийняті на озброєння відразу два типи легких ракет із РГЧ, що не викликалося необхідністю й привело до додаткових матеріальних витрат. Викликано це було в першу чергу прагненням конструкторів-розроблювачів озброєння й керівництва відповідних галузевих міністерств одержувати нові замовлення, тим більше вигідні, якщо вони стосувалися створення зразків на базі вже існуючих. Таке положення було й з розробкою бойової техніки для ВМФ і для ВВС. Негативну роль зіграло також нерозуміння вищими керівниками КПРС і Уряду ролі військової науки у визначенні шляхів розвитку стратегічних озброєнь
З підписанням главами СРСР і США Тимчасової угоди по СНВ на розвиток радянських СЯС стали впливати закріплені в ньому обмеження. Так замість підводних ракетоносців, що вводяться в лад, з балістичними ракетами знімалися з бойового чергування МБР Р-9А и Р-16. Усього з 1972 по 1985 року Радянський Союз демонтував 1007 ракет наземного базування й 233 БРПЛ. Ліквідував 13 атомних підводних човнів типу «Навага» .
Починаючи з початку 70-х років головною концепцією розвитку радянських стратегічних озброєнь стає концепція, яку можна охарактеризувати як «стратегічної достатності» . Вона визначала кількісний і якісний склад носіїв, їхній розподіл між РВСН, ВМФ і ВВС, з урахуванням можливого застосування в різних умовах обстановки. Науковим шляхом було визначено оптимальне співвідношення кількості носіїв і ядерних боєприпасів для них. Ураховувала вона й процес, що почався, обмеження стратегічних озброєнь Радянського Союзу й Сполучених Штатів Америки
З 1972 року Північний і Тихоокеанський флоти стали поповнюватися підводними ракетоносцями типу «Мурена», які несли по 12 балістичних ракет Р-29 з моноблочной головною частиною. З їхнім розгортанням з’явилася можливість вибирати райони патрулювання ближче до своїх берегів, тому що ці ракети мали дальність польоту близько 8000 км. Це було надто важливо для забезпечення бойової стійкості ракетних підводних крейсерів тому, що радянський надводний флот значно уступав американському й тим більше — об’єднаному флоту НАТО й США.
В 1972 році почалися літні випробування МБР третього покоління. Із другої половини 1974 року розгорнулися роботи з уведення в експлуатацію ракетних комплексів із цими ракетами. До кінця 1977 року завдання досягнення ядерного паритету зі США в області СНВ була повністю вирішена. У складі стратегічних ядерних сил Радянського Союзу було 1368 МБР шести типів, 732 БРПЛ, 100 бомбардувальників Ту-95 різних модифікацій і 35 бомбардувальників М-4. І хоча число бойових блоків на них було менше того, чим розташовували США, можна було говорити про зразкову рівність бойових потенціалів. Досягнуте підвищення стійкості угруповання радянських СЯС гарантувало виконання поставлених завдань в умовах нанесення відповідно-зустрічного удару
З 1977 року почалася поступова заміна застарілих ракет в угрупованні ядерних сил середньої дальності. На бойове чергування ставилися мобільні ракетні комплекси «Піонер» з ракетами РСД-10. До моменту початку їхнього розгортання в європейській частині СРСР було 606 ракет Р-12 і Р-14. З уведенням у бойовий склад двох нових ракет знімалося три старі. При цьому, незважаючи на збільшення у два рази числа боєголовок, сумарна потужність ядерних боєзарядів зменшувалася більш ніж на одну мегатонну. Розгорталися нові РСД і на сході країни
Зі складу флоту була виведена частина дизельних ракетних човнів з ракетами Р-21. Значне число середніх бомбардувальників було перенацілено на рішення завдань із застосуванням звичайної зброї. Практично все Ту-16 і Ту-22 переобладналися в спеціалізовані допоміжні літаки. В 1983 році були зняті з бойового чергування всі Р-14 (частина з них використовувалася в якості ускорительних засобів для висновку космічних апаратів на навколоземні орбіти) . В 1986 році практично завершилося розгортання ракет РСД-10 у європейській частині СРСР. Під кінець року їх налічувалося 243 одиниці. Крім них було 112 ракет Р-12 і 18 Р-21 на підводних човнах. Але через рік був підписаний радянсько-американський Договір по РСМД і до літа 1991 року всі ракети середньої дальності були ліквідовані
З кінця 70-х років радянське політичне керівництво всі частіше стало висувати ідею про відмову застосування ядерної зброї першими. 12 червня 1982 року Радянський Союз заявив про цьому офіційно. У цьому ж році Міністр оборони маршал Радянського Союзу Д. Ф. Устинов заявив: «Лише надзвичайні обставини — пряма ядерна агресія проти Радянської держави або його союзників — може змусити нас удатися до ядерного удару відплати, як останньому засобу самооборони» . Політична заява знайшла відбиття в положеннях військової доктрини, що позначилося й на стратегічних озброєннях. Треба було провести модернізацію ракетних комплексів, спрямовану на підвищення стійкості до вражаючих факторів ядерного вибуху й, насамперед, до дії нейтронного випромінювання
Одержали подальший розвиток морські стратегічні ядерні сили. Наприкінці 70-х років на озброєння приймається ракетний підводний крейсер типу «Кальмар» з ракетами Р-29Р, оснащеними головною частиною, що розділяється, з бойовими блоками індивідуального наведення. В 1982 році на випробування вийшов головний підводний човен типу «Акула» ракетної системи «Тайфун» . Вона несла 20 твердотопливних ракет Р-39 з 10 боєголовками типу «МИРВ» на кожній і дальністю польоту понад 8000 км. «Акула» стала самим великим підводним човном у світі. Усього було побудовано шість таких крейсерів. Слід зазначити, що по ряду параметрів вони уступали американським ПЛАРБ типу «Огайо» .
Поява в США новітніх ракетних систем «МХ» , «Трайдент» і «Першинг-2«з високими ударними характеристиками, а також крилатих ракет повітряного й наземного базування з великою дальністю польоту, поставило радянські СЯС у вкрай важке положення. Воно могло збільшитися за умови успішної реалізації американської програми «стратегічної оборонної ініціативи» , положення якої істотно торкали Договору по системах ПРО від 1972 року
Перед Радянським Союзом устало питання, яким образом забезпечити можливість нанесення відповідного удару (для нанесення відповідно-зустрічного удару просто могло не вистачити часу, тому що подлетное час «Першингов» до запланованих об’єктів поразки обчислювалося 8-12 мінутами) . Шлях подальшого підвищення захищеності шахтних пускових установок всього угруповання РВСН військовими вченими був визнаний безперспективним, незважаючи на те, що саме на ньому наполягало Міністерство загального машинобудування
Зрештою, з думкою військових погодилися. Вирішено було створити мобільні комплекси з міжконтинентальними ракетами на твердому паливі, живучість яких би досягалася за рахунок зміни свого місця розташування, і прийняти на озброєння ракети з підвищеною стійкістю до вражаючих факторів ядерного вибуху. Крім того, треба було збільшити надійність доведення наказів до виконавчих ланок і створити резервну систему керування на випадок надзвичайних умов початку й ведення війни
В 1982 році всі частини ВМФ і ВВС, що входять у стратегічні ядерні сили, одержали більше доконані засоби керування. З 1987 року почалося розгортання мобільного ґрунтового БРК «Тополя» з ракетою РС-12М. В 1988-1989 роках на озброєння приймаються МБР РС-18У и РС-22 шахтного базування, здатні нести по 10 бойових блоків індивідуального наведення, а також модифікацію РС-22 для бойового залізничного комплексу. З їхнім уведенням в угруповання РВСН бойові можливості радянських стратегічних ядерних сил по нанесенню відповідного удару помітно зросли
В 80-х роках також удосконалювалася зброя морських і повітряних компонентів ядерної тріади. Був прийнятий на озброєння ракетні підводні крейсери типу «Дельфін» із БРПЛ Р-29РМ, що має високі тактико-технічні характеристики. Далека авіація стала поповнюватися бомбардувальниками Ту-95МС6 — носіями крилатих ракет великої дальності, а потім і Ту-95МС16 (ніс 16 КР) , що істотно збільшувало бойові можливості стратегічної авіації. З 1987 року почалася експериментальна експлуатація ракетоносця Ту-160, по своїх бойових характеристиках переважаючого американський В-1У. Передбачалося, що всього буде розгорнуто 100 таких літаків
Однак, відомі політичні події, а саме — розвал СРСР, розпад єдиного військово-промислового комплексу, зміна політичних внутрішніх і зовнішніх орієнтирів, руйнування промислово-фінансової системи країни, істотно підірвали стратегічний, насамперед, військовий потенціал нашої Батьківщини, знищили можливість реалізації ідеї підтримки на належному рівні СЯС Росії, а, отже, і з такою працею досягнутий паритет у питаннях СНВ між США й СССР.