Сумне прозріння народу (По творах Андрія Платонова) Протягом останніх декількох років одне за іншим минулого опубліковані добутки великого радянського письменника Платонова (1899-1951), раніше широкому читачеві не відомі. Ім’я Андрія Платонова вернулося в літературний побут нашого часу, пройшовши через колосальний перепад оцінок творчості письменника: від » юродиво-шкідливого явища», як критика визначала його при житті, до видатного майстра, на думку сьогоднішнього літературознавства Художник рідкої моці, Платонов відбив у своїх добутках життя перших післяреволюційних десятиліть із надзвичайною повнотою й далекоглядністю. Наприкінці х-початку 30-х років XX століття створені значимі роботи Платонова: роман «Чевенгур», бідняцька хроніка «Взапас», повести «Котлован», «Джан» і «Ювенільне море». Але роман «Чевенгур», за словами Горького, виявився неприйнятним для нашої цензури; опублікована в журналі «Червона новина» хроніка «Взапас» була названа «наклепницької кулацкой вилазкою»; «Котлован» і «Ювенільне море» залишилися неопублікованими. Офіційна критика платоновских добутків була винищувальної, розрахованої на знищення, вона була різанням навіть для тих часів. Безсумнівно, це було пов’язане із гнівним відкликанням самого Сталіна із приводу оповідання Платонова «Усомнившийся Макар». І Андрій Платонов зник з поля зору широкого читача, пішовши на дно безвісності, убогості й недуг, розділивши долю тих «безіменних інших», про які писав в «Чевенгуре». До смерті Сталіна нема чого було й думати про видання добутків Платонова, навіть зберігати рукопису в сім’ї письменника було смертельною небезпекою Під час першої «відлиги» стали можливими публікації деяких оповідань Андрія Платонова, але не «Котловану», «Чевенгура» і «Ювенільного моря».
Ці речі, видані на За паде, верталися на батьківщину незаконно й в «самвидаві гуляли» по країні. І лише в останні роки, коли думка про те, що загальнолюдські цінності вище класових інтересів, перестала бути крамольної, почалося реальне повернення Платонова кчитателю. Чим же викликане було таке неприйняття письменника? Платонов замолоду щиро повірив у неминучий рай «воєнного комунізму» на землі, рай, що зігрівається вогнем світової революції.
Він люто призивав до загальної знеособленості людства в його війні із природою, він відводив кожній окремій людині роль не більш ніж винтика в єдиному соціальному механізмі. «Справа соціальної комуністичної революції — знищити особистість і народити її смертю нова жива потужна істота — суспільство, колектив, єдиний організм земної поверхні, одного образа й з одним кулаком проти природи»,- писав Платонов у грудні 1920 року Але великий геній художника, що співчуває серце громадянина й потужний аналітичний розум мислителя привели до раннього й сумного прозріння. Платонов піддав нещадному художньому дослідженню релігію пролетаріату й свою юнацьку віру. Він дійшов висновку, що пролетарська релігія ненависті — як би зворотне християнство, де на зміну любові до ближнього прийшла ненависть до класового ворога. «Пролетаріат, син розпачу, повний гніву й вогню помсти… Цей гнів вище всякої небесної любові… Наші кулемети на фронті вище євангельських слів. Червоний солдат вище святого… Ми знайшли того Бога, заради якого буде жити комуністичне людство».
Ці ідеї релігії пролетарської ненависті розвинені й доведені до абсурду в «Чевенгуре». Вони практично здійснені в місті Чевенгур, де живе люмпен-народ, бурлаки, злиденні, перекатиполе, заради яких і влаштували степові більшовики комунізм у центрі Росії. Платонов, посилаючи Горькому рукопис «Чевенгура», писав: «… у романі втримується чесна спроба зобразити початок комуністичного суспільства». Чевенгуровци, що ніколи не мали сімейних, родових корінь, не знаючі, що таке будинок, деградували повністю, втратили навіть зовнішні національні ознаки «Який же ти нам пролетаріат доставив, скажи, будь ласка? — звернувся він (Чепурной) до Прокофию.
— Це ж один сумнів, і вони неросійські». Прокофий взяв прапор з рук Чепурного й прочитав про себе стих Карла Маркса на ньому. «Ого — не пролетаріат! — сказав Прокофий.- Це тобі клас першого сорту, а ти його тільки вперед веди, він тобі й не пискне. Це ж інтернаціональні пролетарі: бачиш, вони не росіяни, не вірмени, не татари, а — ніхто!
Я тобі живий інтернаціонал пригнав, а ти тужиш…» І Прокофий Дванов прав: цих людей, настрадавшихся бурлак, можна вести куди завгодно й на що завгодно. Ніхто «не пискне». Герої «Чевенгура» у Платонова — жертви, а не злочинці, жертви доведеної до абсурду ідеї, що перетворилася в нову релігію. І ні в кого зараз не підніметься рука кинути камінь у це безмовне російське плем’я, наведене проповідниками нової віри в рай заснованого комунізму. Справжній трагізм «Чевенгура» і «Котловану, що пішов за ним,» у тім, що вони створені колишньої, але що прозрели чевенгурцем, причому обоє добутки написані не зі злістю й презирством до великого й нещасного народу, а з гіркотою й жалем кнему.
Знадобилося майже 60 лет. щоб головні добутки Платонова — «Чевенгур», «Котлован», «Ювенільне море» — побачили світло, а читач побачив мир, яким він відкрився письменникові на драматичному рубежі кінця двадцятих-початку тридцятих років XX століття Потрібен був певний рівень розвитку демократії, щоб Платонов був опублікований. Щоб тепер він був зрозумілий, потрібно зріла й мужня суспільна свідомість. Це особливе завдання, тому що читання Платонова не тільки великотрудне, але й радісно, тому що тепер уже очевидно, що так довго й ретельно приховуваний від радянських читачів Андрій Платонов — мудрий письменник, творчість якого змушує багатьох задуматися над сутністю радянської системи. Хіба сьогодні не звучать злободенно слова письменника, сказані їм в 30-е роки сторіччя, що закінчилося: «Щоб винищувати цілі; країни, не потрібно воювати, потрібно лише так боятися сусідів, так будувати воєнну промисловість, так третирувати населення, так працювати на військові запаси, що населення все загине від економіки безрезультатної праці».