СУВОРИЙ САТИРИК: ШЛЯХОМ еЗОПА Сухих И. Н. Російська література. ХIХ століття (глави з підручника 10 класу) Прийоми езопового мовлення в Щедріна надзвичайно різноманітні. По-перше, це різноманітні переноси й підміни: підміна політичного змісту особистою тематикою; заміна російських суспільних проблем західними (Туреччина або Іспанія, за яких малася на увазі Росія); розмова про минуле, хоча малася на увазі сучасність (так будується тільки що наведене міркування про езопове мовлення). По-друге, це умовчання, натяки, які не міг викреслити цензор, але добре розумів читач. По-третє, це захист тої або іншої ідеї, протилежної авторської, і дискредитація, руйнування її зсередини шляхом доведення до абсурду. По-четверте, це фантастичне, гротескне оповідання, що, проте, було для Щедріна не самокоштовною грою уяви, а ще одним способом розмови осовременности.
(Про зміст цих прийомів ми будемо говорити на прикладі «Історії одного міста»).Змушені обмеження, однак, створили унікальний художній мир, порівнянний з мирами найбільших сатириків (наприклад, Ф. Рабле або Д. Свифта). Бєлінський, як ми пам’ятаємо, назвав «Євгенія Онєгіна» енциклопедією російського життя. Н. ДО.
Михайлівський, соратник Салтикова по «Вітчизняних записках», перефразував це визначення, помітивши, що у творах Щедріна укладена «критична енциклопедія російського життя».Сатира Щедріна тісно переплетена з іншою протилежною емоцією.У чернетках Ф. М. Достоєвського є важлива думка, багато чого пояснююча в поетиці Щедріна (хоча його ім’я не згадане): «Але хіба в сатирі не повинне бути трагедії? Навпроти, у подкладке сатири завжди повинна бути трагедія
Трагедія й сатира — дві сестри і йдуть поруч і ім’я їм обом, разом узятим: правда» (Запису до «Щоденника письменника» за 1876 рік).Поет і критик И. Ф. Анненский прямо зв’язав цей художній принцип із творчістю Щедріна: «Езопівська, рабья мовлення навряд чи коли-небудь буде ще звучати таким злісним трагізмом».Сатиричний гротеск Щедріна пояснювався трагічним сприйняттям російського життя. Його похмура фантазія обумовлювала вірою в майбутнє й вимогливий пошук правди. Його заперечення надихалося почуттям нескінченної любові
Його літературна діяльність опиралася на ідею суспільного служіння. «Був він письменник у більшій мері, чим інші письменники, — міркував В. Г. Короленко. — В усіх, крім письменства, є ще особисте життя… Про життя Щедріна в останні роки ми знаємо лише те, що він писав. Так навряд чи й було що дізнаватися: він жив в «Вітчизняних записках»…
» Коли «Вітчизняні записки» були закриті, почалося повільне вгасання.У своїй сім’ї Щедрін був чужим: лялечка-дружина, що виховувалися нею в «світському дусі» діти зовсім не розуміли його. Журнальне коло однодумців розпалися: співробітники «Вітчизняних записок» повинні були із працею шукати собі нові пристановища. Той читач-друг, що усе розумів з півслова, реготав над сатирами Щедріна й учився по них розбиратися в російському житті, як здавалося письменникові, теж зникав. «Сучасний російський читач невловимий і неуважний по особі землі, як іудеї, — провокує оповідача Глумів, постійний персонаж щедринской сатири, запозичений, як ми пам’ятаємо, з комедії Островського. — Він читає поодинці, він нічого не шукає в літературі й ні з ким не ділиться прочитаним
Друковане російське слово не запалює серць і не народжує подвигів. Ніде й ні на чому не побачиш ти слідів впливу діючої російської літератури». Наприкінці цієї бесіди оповідач примушений погодитися з опонентом. «Глумів прав: достовірного, вагомого читача сучасна російська література не має…» («Недокінчені бесіди»).
Самітність художника, відсутність прямої реакції на його слово, що для поетів «чистого мистецтва» було нормою й ідеалом, для Салтикова виявляється трагедією.Відвідувачі, які з’являлися у квартирі письменника в останні місяці життя, чули через закриті двері: « Зайнятий, скажіть… Умираю…». Проте, він почав чергову книгу. Про її ідею розповів у спогадах Н. ДО.
Михайлівський. «Були, знаєте, слова, — говорив він мені незадовго до смерті, — ну, совість, батьківщина, людство…інші ще. А тепер, потрудитеся-ка їх пошукати! Треба ж нагадати…» Нагадати, однак, Щедрін уже не встиг. «Забуті слова» обірвалися на першій сторінці
У маренні він розмовляв з померлим Тургенєвим і Некрасовим. І поховати себе просив на літераторському Волковом цвинтар біля Тургенєва (як Тургенєв хотів виявитися поруч із Бєлінським). В останньому листі синові він заповів: «Паче всього люби рідну літературу, і звання літератора волій будь-якому інший». Рідна література залишалася його любов’ю до останньої миті.Не тільки книгами, але й цим відношенням до справи життя залишається Салтиков в історії російської культури. Н.
К. Михайлівський закінчив свій некролог «Пам’яті Щедріна» так: «Ушануємо ж пам’ять Щедріна не тільки словами й слізьми, а й справою: постараємося зрівнятися з ним — звичайно, не талантом; постараємося працювати так, щоб, подібно йому, мати право пишатися своїм званням літератора й заповісти цю гордість потомству…» 5 : особливості офіційно-ділового й наукового стилю, стандарти, оформлення і язикові конструкції ділових листів, особистих, адміністративно-організаційних і інших документів Компанія Нева-Принт, дешева Спб. вивіз сміття Рождественно