Твір по літературі: Тема батьківщини й природи в лірику М. Ю. Лермонтова Скромне по обсязі порівняно з іншими російськими класиками, творчість Лермонтова внутрішньо єдине й цілеспрямовано. Лермонтов міг би сказати про себе словами Мцирі: «Я знав однієї лише думи влада,/Одну, але полум’яну пристрасть…» і т.д. Бєлінський дуже точно визначив зміст цієї «думи»: «моральні питання про долі й права людської особистості» — от суть усього лермонтовского творчості. І головним у цій творчості, як і в Пушкіна, була лірика. Характер свого ліричного героя Лермонтов повторив у всіх інших родах своєї творчості: і в героях поем, і в Арбенине, і в Печорине. Цілісність ліричному героєві Лермонтова надає система основних мотивів його лірики, що проходить через абсолютно всі вірші великого російського романтика. І як покладено для щирого романтика, вихідним і визначальної виявляється мотив різко негативного відношення до суспільного буття.
Він конкретизується в образі тирана й провідній антитезі зображення дворянського світла: зовнішній благопристойності й жорстокій внутрішній нелюдськості («Смерть поета», Як часто пестрою толпою оточений»). Негативно оцінює Лермонтов і зворотна сторона активної нелюдськості дворянського світла — спустошеність, внутрішню мертвотність, безвладну, рабську покірність людини катам і невігласам. Цей мотив ведучий і універсальний в «Думі» («Сумно я дивлюся на наше поколенье»), де всі загальноприйняті цінності поет визнає помилковими. Тиранам і рабам протистоїть у Лермонтова власник гострого розуму й живого почуття, і почуття це — любов до волі. Прагнення до волі породжує бунтівливість («Вітрило»), бажання активно боротися за неї («Я жити хочу! хочу суму». 1832). Тому долею такої особистості залишається самітність в «країні рабів, країні панів» — другий найважливіший лермонтовский мотив («Стрімчак», «На півночі дикому»).
Герой приречений бути вічним мандрівником («Ні, я не Байрон», «Кинджал», «Листок»), вигнанцем («Хмари»), в’язнем («Бажання» — 1832, «В’язень», «Сусідка»).Тому герой іде в себе, у свій внутрішній мир. Уже Бєлінський показав, що самозаглиблення, рефлексія, було в 30-е роки суспільно значимий, підготовляло майбутню діяльність. У своїх міркуваннях ліричний герой Лермонтова проявляє стійкість, мужність і непримиренність («Пророк»).
Відходу в себе, ліричний герой Лермонтова робить свою душу ареною внутрішнього конфлікту, що відбиває його непримиреність із суспільством рабів-панів. До Лермонтова російська література внутрішнього конфлікту особистості не знала, в Онєгіна він лише намічений і розів’ється після закінчення роману. Зміст цього конфлікту розкривають рядки з «Думи»: «И царює в груди якийсь холод таємний,/ Коли вогонь киплять у крові», — спрага активного життя й свідомість її неможливості. Обидві сторони цього внутрішнього конфлікту одержали у віршах Лермонтова подальше розкриття. «Холод таємний» приводить героя до песимізму й спустошеності: «И життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо/ Такий порожній і дурний жарт»; «И к труні ми поспішаємо без щастя й без слави, Дивлячись глумливо назад». «Вогонь у крові» змушує шукати інше життя, сподіватися на неї — третій і теж характерний лермонтовский мотив Прагнення відшукати інше життя може привести до загробного єднання з богом («Ангел», «Гілка Палестини»), але найчастіше ми застаємо героя в пошуках рідної душі («На півночі дикому», «Стрімчак», «У полуденний жар у долині Дагестану»). Однак він не вірить у дружбу («…друзів наклеп отрутна…»), що ж стосується любові — «Любити…
але кого ж? на час — не коштує праці,/А вічно любити неможливо». Тому любов у віршах Лермонтова завжди нерозділена, непостійна, що кінчається зрадою. Безвідповідальність і мінливість жіночого почуття в Лермонтова не можна пояснити біографією поета: нещасна любов у нього суспільно обумовлена. Рятування від самітності герой знаходить у з’єднанні із природою. Тут, подібно Пушкіну (від » чиБроджу я уздовж вулиць шумних» до «Знову я відвідав»), Лермонтов від констатації байдужості природи до людини у вірші «Коли хвилюється жовтіюча нива» приходить до подолання цього почуття у своєму пізньому шедеврі «Виходжу я один на дорогу». Звільняє героя від внутрішньої конфликтности й самітності шлях до народу, до народного життя. «Бородіно» — дуже важлива віха на цьому шляху, ярчайшее прояв єдності героя й маси поза антитезою рабів-панів, Те ж у вірші «Валерик» («Я к вам пишу випадково»).
Народ допомагає героєві знайти батьківщину. Батьківщина — одна з вічних тем лірики. Спочатку Лермонтов трактує батьківщину байронически в дусі пушкінської елегії «Згасло денне світило», почуття батьківщини заміняє радість вигнанця («Бажання», «Навіщо я не птах, не ворон степовий», «Поспішаючи на північ здалеку»). Тут батьківщина представлена в дусі пізньої лірики Пушкіна як місце народження майбутнього останнього заспокоєння.
Підсумки шукань героя знаходимо у віршах «Бородіно» і «Батьківщина», у них батьківщина — це народ у війні й світі. Характерно в останньому вірші розвиток ліричної думки від абстрактних подань до конкретно-побутових образів Спілкування з народом як єдино діючі ліки від самітності й визначило розуміння Лермонтовим фігури поета. Поет для Лермонтова — один з конкретних проявів активності особистості взагалі. Творчість — значима діяльність, але світло ніколи не зрозуміє поета («Пророк»). Конфлікт лермонтовского героя із суспільством задає діяльності поета сатирико-викривальний характер: «Про як мене хочеться збентежити веселість їх/ і зухвало кинути їм в очі залізний вірш,/ Облитий гіркотою й злістю…». Протистояння світла надає фігурі поета функції пророка й виразника народних дум («Смерть поета», «Поет», «Пророк»). Таке розуміння завдань поета привело до демократизації героя останніх віршів Лермонтова. В «Валерике» це простий бойовий офіцер серед фронтового будня, в «Заповіті» («Наодинці з тобою, брат») — простий солдат, що вмирає від рани.
Звичайно, і йому Лермонтов додав характерні риси свого ліричного героя, але в його монолозі поет заговорив мовою народу. Це вірш цілком виразно випереджає монологи некрасовских селян Розберемо з дитинства знайомий «Вітрило» (1832). Цей вірш стало хрестоматійним тому, що воно дуже зрозуміло й доступно самому непідготовленому читачеві. Лермонтов багато взяв у Пушкіна й у тому числі опанував пушкінським талантом стислості й простоти словесної форми при збереженні глибини змісту. Щодо цього «Вітрило» являє собою мініатюрну енциклопедію основних мотивів лірики Лермонтова. По жанрі це лірична новела, тобто оповідальний вірш із узагальнюючим судженням.
«Вітрило» символізує лермонтовского ліричного героя. Звичайно, він у першу чергу самотній у життєвому морі й «у країні далекої» і шукає рятування від самітності, що «кинув він у краї рідному». Бурхлива стихія залучає й не лякає його, тому що позбутися від самітності він припускає в активній діяльності. Як бачимо, у нього ще немає «холоду таємного», але на можливість знаходження щастя він дивиться вже песимістично (вигук «на жаль»). І біжить він, звичайно, не від надлишку щастя в «краю рідному». Очевидно, що, крім самітності, його погнало в дорогу те ж, що жене на південь «хмаринки небесні» в іншому вірші Тим часом навколо прекрасний Божий мир. Характерно, до речі, що лазур зустрічається й в «Хмарах» (1840), але умиротворення героєві «Вітрила» далека. Ключовим поняттям, новим словом цього вірша є вказівка на бунтівливість героя. Гармонія й спокій Божого утвору не для нього.
Бунтівливість — характерна риса духовного миру людей 30-х років. Про це говорив Бєлінський («Життя є действование, а действование є боротьба») і Герцен («Людині хочеться діяти, тому що одне действование може цілком задовольнити людини»). Про таку людину лермонтовский «Вітрило», його моральні якості як вищу життєву цінність поет затверджує засобами лірики