Тема батьківщини й природи в лірику С. А. Єсеніна
Моя лірика — живаючи однією великою любов’ю, любов’ю Кродине.
С. Єсенін
Єсенін… Хіба можна не знати цього ім’я? Ні, адже він один їхній тих поетів, яких ми знаємо й любимо або ледь не із самого дитинства. Це художник російського зухвалого дарування, ярчайшая жагуча натура, щирий син свого суперечливого часу. Віра й світло, у красу життя, у людину, що одушевляє гуманістичний пафос — головне у творчості Єсеніна
Ще Максим Горького писав: «Сергій Єсенін не стільки людина, скільки орган, створена природою винятково для поезії, для вираження невичерпної «суму полів», любові до всьому живого у світі й милосердя, що — найбільше багато — заслужено людиною». Милосердя, співчуття й любов до всьому живого, людяність, замічені й підкреслені Г. Горьким, ясно видні у віршах і поемах всіх періодів творчого шляху Єсеніна. Вони представляли суть, глибинну основу його поезії
Теми батьківщини — одна з головних тем у творчості Єсеніна. Цей поет прийнятий зв’язувати насамперед із селом, з рідний для нього Резанщиной, де він провів своє дитинство і юність. Він навіч бачив і вбогість сільського життя, і непосильні тягаря сільської роботи
Лікуй ти, Русь, моя рідна,
Будинку — у ризах образа…
Не видать кінця й краю —
Тільки синь ссе очі
Уже в ранніх віршах Єсеніна звучать визнання в любові до Росії. Для поета рідне село — це щось єдине, батьківщина для нього, особливо в ранній творчості, — це насамперед рідний край, рідне село
Край ти мій занедбаний,
Край ти мій, пустир
Косовиця некошений,
Ліс так монастир
Мир села — це як би храм з його гармонією землі й неба, людини й природи. Мир Русі для молодого віршотворця — це й мир убогих, бедних селянських будинків, край занедбаний, «сіло у вибоїнах», де радість коротка, а сум нескінченний
Потонуло село у вибоїнах,
Заслонили избенки лісу
Тільки видно, на купинах і западинах,
Як синіють навколо неба
Єсеніну було сімнадцять років, коли він перебрався в Москву, жив потім і в Петербурзі, і за кордоном, у рідне село приїжджало час від часу як гість. Саме розлука з рідною землею додала його віршам про неї ту теплоту спогадів, що їх відрізняє. У самих описах природи в поета є та міра отстраненности, що дозволяє цю красу гостріше побачити, відчути
Об Русь — малинове поле
И синь, що впала в ріку, —
Люблю на радість і болю
Твою озерну тугу
Природа у віршах юнака дзенькає голосами птахів, пошепки листів, голосами птахів, пошепки листів, говором струмків, шумом дощів. Це, звичайно ж, не було натуральним відтворенням побачен і почутого — це були поетичні знахідки, які вражали своєю свіжістю, самобутністю, скромною добірністю й вигадливою простотою
В’яжуть мереживо над лісом
У жовтій піні хмари
У тихій дрімоті під навісом
Чую шепіт соснику
Природу рідного краю Єсенін відчуваючи в русі, він міг зобразити одне явище природи за допомогою іншого:
Сипле черемшина снігом
Зелень у кольорі й росі
У поле, відмінюючись до втеч,
Ходять граки вполосе.
Образи молодого поета природні. Перетворений мир природи в Сергія Олександровича наповнений кольором, звуком, рухом. Трави, дерева, земля й небо найчастіше одушевлені, наділені властивостями живого створення:
Відговорив гай золота
Березовою, веселою мовою,
И журавлі, сумом пролітаючи,
Уж не жалують більше ні оком
Також у віршах Єсеніна чимало свого роду наскрізних образів, які, збагачуючись і видозмінюючись, проходять через всю його поезію. Це, звичайно, насамперед образи рідної природи, які так глибоко передавали його переконання про корінну злитість людини із природою, невідокремленості людини від усього живого
Я навік за тумани й роси
Полюбив у берізки стан,
И її золотаві селезінки,
И полотняний її сарафан
Єсеніна тягла можливість створити рядка, за зовнішньою простотою стояв винятково глибокий емоційно-образний зміст. Тому береза — це й вона сама, і олицетворившаяся в ній вся російська природа, і жінка, улюблена, і сама батьківщина
У віршах Сергія Олександровича Єсеніна кожний образ, кожний рядок зігріті почуттям безмежної любові до рідної природи. Про що б не думав, де б не перебував поет, навіть у важкі мінути самітності, світлий образ Батьківщини зігрівав його душу й підтримував його. Сам Сергій Єсенін говорив: «Моя лірика — живаючи однією великою любов’ю, любов’ю до Батьківщини. Почуття Батьківщини — основне в моїй творчості!»
Його вірші знаходять живейший відгук у людей і самих різних віків, і самого різного світосприймання. Як нікого не може залишити байдужим народна пісня, так нікого не пройде чарівність віршів Єсеніна. І зв’язано це з особливою багатозначністю образного порядку його лірики, з тим, що каждий людина може знайти в ній щось близької й співзвучне своїй душі
Час не владно над поезією Єсеніна. Давно пішли в минуле багато подій, які хвилювали поета, змінилася реальність, що харчувала його вірші. Але кожне нове покоління відкриває для себе в Єсеніні щось близька й дороге, тому що його поезія породжена любов’ю до людини, співчуттям до нього високими гуманістичними ідеалами
Тема батьківщини — одна з головних тем у творчості С. Єсеніна. Цей поет прийнятий зв’язувати насамперед із селом, з рідний для нього Рязанщиной. Але з рязанського села Константиново поет виїхав
Зовсім молодим, жив потім і в Москві, і в Петербурзі, і за кордоном, у рідне село приїжджало час від часу як гість. Це важливо знати для розуміння позиції С. Єсеніна. Саме розлука з рідною землею додала його віршам про неї ту теплоту спогадів, що їх відрізняє. У самих описах природи в поета є та міра отстраненности, що дозволяє цю красу гостріше побачити, відчути. Уже в ранніх віршах С. Єсеніна звучать визнання в любові до Росії. Так, одне з найбільш відомих його добутків — "Лікуй ти, Русь моя рідна…" Із самого початку Русь тут з’являється як щось святе, ключовий образ вірша — порівняння селянських будинків з іконами, образами в ризах, і за цим порівнянням — ціла філософія, система цінностей. Мир села — це як би храм з його гармонією землі й неба, людини й природи. Мир Русі для С. Єсеніна — це й мир убогих, бедних, гірких селянських будинків, край занедбаний, "сіло у вибоїнах", де радість коротка, а сум нескінченний: "Смутна пісня, ти — російський біль". Особливо це почуття підсилюється у віршах поета після 1914 року — початку війни: сіло здається йому нареченим, покинутим милим і, що очікує від його звісток з поля бою. Для поета рідне село в Росії — це щось єдине, батьківщина для нього, особливо в ранній творчості, — це насамперед рідний край, рідне село, те, що пізніше, уже на результаті XX сторіччя, літературні критики визначили як поняття "малої батьківщини". Із властивий С. Єсеніну-Лірикові схильністю одушевляти все живе, все навколишнє його, він і до Росії звертається як до близькому йому людині: "Ой ти, Русь, моя батьківщина лагідна, /Лише до тебе я любов бережу". Часом вірші поетів знаходять ноту щемливого смутку, у них виникає почуття неприкаяності, ліричний герой їх — мандрівник, що покинув рідну хату, всіма знедолений і забутий. І єдине, що залишається незмінним, що зберігає вічну цінність — це природа й Росія: "А місяць буде плисти й плисти,
Роняючи весла по озерах… І Русь усе також буде жити, Танцювати й плакати в заборі". С. Єсенін жив у переломну епоху, насичену драматичними й навіть трагічними подіями. На пам’яті його покоління — війна, революція, знову війна — тепер уже цивільна. Переломний для Росії рік — 1917 — поет зустрів, як і багато художників його кола, з надіями на відновлення, на щасливий поворот у селянській частці. Поети кола С. Єсеніна того часу — це Н. Клюев, П. Орешин, С. Кличков. Надії ці виражені в словах Н. Клюева — близького друга й поетичного наставника С. Єсеніна: "Мужицька нині земля, /И церква не найманець казенний". В есенинской поезії в 1917 році з’являється нове відчуття Росії: "Уж змила, стерла дьоготь/ Русь, Що Встала,". Почуття й настрої поета цього часу дуже складної й суперечливі — це й надії, і очікування світлого й нового, але це й тривога за долю рідного краю, філософські роздуми на вічні теми. Одна з них — тема зіткнення природи й людського розуму, що вторгається в неї й руйнує її гармонію — звучить у вірші С. Єсеніна "Сорокоуст". У ньому центральним стає змагання, які глибоко знаходить символічний зміст, між лошам і поїздом. При цьому лоша як би
Втілює в собі всю красу природи, її зворушливу беззахисність. Паровоз же знаходить риси лиховісного чудовиська. В есенинском "Сорокоусті" вічна тема протистояння природи й розуму, технічного прогресу зливається з міркуваннями про долі Росії. У післяреволюційній поезії С. Єсеніна тема батьківщини насичена нелегкими думами про місце поета в новому житті, він болісно переживає відчуження від рідного краю, йому важко знайти загальну мову з новим поколінням, для якого календарний Ленін на стіні заміняє ікону, а "пузатий "Капітал" — Біблію. Особливо гірко поетові свідомість того, що нове покоління співає нові пісні: "Співають агітки Бєдного Дем’яна". Це тим більше смутно, що С. Єсенін справедливо зауважує: "Я поет! І не чету якимось там Демьянам". Тому так горестно звучать його рядка: "Моя поезія тут більше не потрібна, /Та й, напевно, сам я теж тут не потрібний". Але навіть бажання злитися з новим життям не змушує С. Єсеніна відмовитися від свого покликання російського поета; він пише: "Віддам всю душу жовтню й томлю, /Але тільки ліри милої не віддам". І тому таким глибоким пафосом наповнене його визнання:
"Я буду оспівувати Всією істотою в поеті
Шосту частину землі
З назвою коротким "Русь".
Сьогодні нам, що живе в Росії, важко до кінця зрозуміти зміст цих рядків, але ж написані вони були в 1924 році, коли сама назва — Русь — або було не заборонним, а громадянам покладалося жити в "Ресефесере". З темою батьківщини в С. Єсеніна зв’язане розуміння своєї поетичної місії, своєї позиції "останнього співака села", хоронителя її завітів, її пам’яті. Одним із програмних, важливим для розуміння теми батьківщини, у поета став вірш "Спить ковила":
"Спить ковила
Рівнина дорога
И свинцевої свіжості полинь!
Ніяка родана інша
Не увіллє мені в груди мою теплінь
Знати, в усіх у нас така доля,
И, напевно, усякого запитай —
Радуючись, лютуючи й мучась,
Добре живеться на Русі
Світло місяця, таємничий і довгий,
Плачуть верби, шепотять тополі,
Але ніхто під окрик журавлиньй
Не розлюбить отчі поля
И тепер, коли от новим світлом
И моєї торкнулося життя долі,
Однаково залишився я поетом
Золотий бревенчатой будинку
По ночах, пригорнувшись до узголів’я,
Бачу я, як сильного ворога,
Як чужа юність бризкає новиною
На мої галявини й луги
Але й все-таки новиною тої що тісниться,
Я можу прочувственно проспівати:
Дайте мені на батьківщині улюбленої,
Всі люблячи, спокійно вмерти".
Стих це датовано 1925 роком, ставиться до зрілої лірики поета. У ньому виражені його таємні думки. У рядку "радуючись, лютуючи й мучась" — важкий історичний досвід, що випав на частку есенинского покоління. Стих побудований на традиційно поетичних образах: ковила як символ російського пейзажу й одночасно символ туги, полинь із її багатою символікою й журавлиний лемент як знак розлуки. Традиційному пейзажу, у якому уособленням поезії є не менш традиційний "світло місяця", протистоїть "нове світло", скоріше абстрактної, безжиттєвої, позбавленої поезії. І на противагу йому звучить визнання ліричного героя есенинского вірша в прихильності віковому сільському укладу. Особливо значимо в поета епітет "золотий": "Однаково залишуся я поетом /Золотий бревенчатой будинку". Він один з найбільше що часто зустрічаються в лірику С. Єсеніна, але звичайно він пов’язаний з колірним поняттям: золотий — тобто жовтий, але неодмінно й з відтінком вищої цінності: "гай золота", "золотою жабою місяць". У цьому вірші відтінок цінності переважає: золотий не тільки колір будинку, скільки символ її неминучої цінності як символу укладу сільського життя із властивий їй красою, гармонією. Сільський будинок — це цілий мир, її руйнування не викупається для поета ніякою привабливою новиною. Фінал вірша звучить небагато риторично, але в загальному контексті поезії С. Єсеніна він сприймається як глибоке й искреннее визнання автора. Таким чином, тема батьківщини в поезії С. Єсеніна розвивається від беззвітної, майже по-детски природної прихильності до рідного краю до усвідомленого, що витримала випробування важким часом змін і переломів авторської позиції