Тема любові в лірику С. Єсеніна й А. Ахматовій
Мені здається, творчість кожного поета є суб’єктивним вираженням навколишнього світу. Різні життєві колізії, переломлюючись через призму бачення автора, через які особливі, тільки йому одному властивий погляди, відбиваються в його творчості. Поетичний мир — це дзеркало душі автора. Життя — вмістище добра й зла, прекрасного й жахливого. І залежно від внутрішніх якостей людини сприймається все навколо.
Майже кожний поет пише вірші про природу, зачіпає теми дружби, любові, поета й призначення поезії, проблеми взаємини з миром. Так чи інакше зупиняються на проблемі життя й смерті. І вирішує її кожний по-своєму. Лірична філософія або філософія встихах.
Кожний поет шукає свій шлях у цьому житті, у кожного — своя певна мета. Вони все життя проводять у пошуку предмета свого призначення й знаходять його у формі вираження своєї творчості, в основі якого в одних лежить мотив гармонійного з’єднання людини й природи; інші беззастережно приймають революцію, називають її «своєї» і оспівують її силу й міць; третім та ж революція приносить біль і страждання, змушує іншими очами глянути на мир, валять мрії, надій, плани, ще недавно казавшиеся самими вірними й правильними. Звідси — незадоволеність життям, що, збільшуючись, приводить до непоправного. До них можна віднести творчість С. Єсеніна після 1917 року. Деякі, у силу своїх особистісних поглядів, не могли прийняти революцію й змушені були виїхати із країни. Виїхати, частіше безповоротно.
И лише деякі, а точніше, обрані, залишалися зі своїм народом. Не приймали й не відкидали революцію, але готові були страждати разом з усіма. Виносили всі негоди: голод, холод, втрату друзів. У числі цих деяких були Осип Мандельштам і Ганна Ахматова
Поезія А. Ахматовій різко індивідуальна вже тому, що це поезія жінки. Психологи затверджують, що жінка більше чутливий, сприйнятлива, ранимий, чим чоловік (хоча в житті саме навпаки). Мир почуттів і емоцій часто бере гору над жіночим розумом. Однак чому ж пройшло стільки століть після легендарної Сапфо, перш ніж дала про себе знати її спадкоємиця — Ганна Ахматова. Імовірно, вона стала тої, котра зуміла гранично ясно й точно виразити у віршованих рядках те, що хвилювало багато розумів, серця й душі,
Звичайно, писала А. Ахматова й про природу, і об дружбу, і про роль поета й поезії, і про долю дуже близької я рідної Росії. Але головною темою, що визначає мотивом у творчості поетеси є тема любові. І про що б іншому вона не писала, скрізь є присутнім присутньої якщо не відверте почуття, то начерк, натяк на нього — обов’язково. Без любові немає життя. І життя, по Ахматовій, це любов, а любов — саме життя
Схоже сприйняття було й у раннього Єсеніна, де любов — це природне почуття, гармонічне з’єднання людини й природи. Як світлі рядки, у яких поет порівнює березу з коханою дівчиною:
Зелена зачіска,
Дівоцькі груди,
Про тонка берізка,
Що задивилася в ставок?
Але недовгий світлий шлях Єсеніна — усього шість років, з 1910 по 1916 рік. А 17-і, що ознаменував себе приходом нової влади, стає поворотним у долі й творчості поета. Природне, природне переміняється на грубе, часом жорстоке, натуралістичне. Трагично, безвихідний стан поета, що не знайшов себе в революції. Звучить інше трактування вічної теми. З одного боку, «любов — зараза, любов — чуму», а з іншого боку — романтичне почуття, пристановище вирів життя змученому думою людині. І підтвердження цьому — цикл «Перські мотиви», у якому крім екзотичного Шираза, загадкової й таємничої краси персіянок, збірним образом яких є Шагане, можна побачити характерне для раннього Єсеніна рішення проблеми смерті. Тут смерть для нього — мудрий кінець природи, але зовсім не єдина можливість вирватися із чіпкої пастки ненависного й обридлого життя, як було у віршах циклу «Москва шинкарська» і як буде в поемі «Чорна людина». Однак і тепер Єсеніна долають протиріччя. Увижається йому зрада улюбленої, усе менше він вірить у перських красунь і східні простори
Як би не був гарний Шираз.
Він не краще рязанських роздоль
Єсенін почуває неприродність краси, він «обманутий щастям». І якщо в «Перських мотивах»
Бути поетом — це значить те ж,
Якщо правди життя не порушити,
Рубцеватъ себе по ніжній шкірі,
Кров’ю почуттів пестити чужі душі,
Те пізніше Єсенін визначить свою творчість як «дохлу, млосну лірику», у якій уже не буде місця чистої, романтичної любові
Вага щонайясніше й прекрасне залишилося десь далеко за. А час невблаганно біжить уперед, його не зупиниш. Але що там — спереду? Нічого. Для Єсеніна немає майбутнього, втім, як немає й сьогодення. Він живе минулим:
Я ніжно хворий воспоминаньем дитинства
Теперішня дійсність для нього лише смутна історія із трагічним кінцем. І якщо А. Ахматова
… Навчилася просто мудро жити,
Дивитися на небо й молитися Бог,
Те для Єсеніна життя як такий не існує:
Життя моя! Иль ти приснилася мені?
Всі як у незакінченому сні, що почався світлою радістю, а перерветься на найтрагічнішому. Нібито б все прекрасно — отямився від жаху що відбуває, але адже це страшне сновидіння і є життя С. Єсеніна
Бачила подібні сни, тільки наяву, і А. Ахматова. Не завжди було «просто жити», адже життя «смугаста» — світле чергується з темним, на зміну радості приходить сум. Трагізм буття знаходив висвітлення в лірику:
Усе віднято: і силу, і любов
У нелюбиме місто кинуте тіло
Не радо сонцю
Немає ні сил, ні можливості що або змінити:
… більше немає не зліз, ні виправдань
Вона «утомилася воскрети, і вмирати, і жити». І улюбленого просить:
Помолися про жебрака, про загублений,
Про мою живу душу
Ахматова переживає кризовий стан, їй дуже важко, але адже душу живаючи! Так, вона зараз самотня, але вона не відрікається від миру, не відмовляється від живих людей. Сумний подив, що поруч не найшлося того, хто б міг прийти на допомогу. Але немає тут різкого твердження самітності, немає есенинского «я один…». В А. Ахматовій — знак питання, невже:
Ніхто, Ніхто, Ніхто
Не в силах мені допомогти?..
Але залишається незмінне, до кінця днів вірне — перо й листок паперу. Єдиний порятунок — живі вірші. Дійсно, живі. Вони прості й зрозумілі кожному. В Ахматової читач — «незмінний і вічний», він «поета невідомий друг», Єсенін же настільки самотній, що навіть його «поезія тут більше не потрібна». І у всім він бачить тільки тьму:
Ах ти, ніч!
Що ти, ніч, наковеркала?
И якщо рання лірика — це ясний день, рівним декільком рокам життя й творчості поета, те всі, написане після «Перських мотивів», — це темна ніч, на зміну якої ніколи не прийде світанок
Поет з’являється у світі, горя жагучим бажанням повінчати на землі «троянду білу із чорною жабою». І до чого він приходить? До гіркої самітності, трагічній розв’язці:
Я один…
И розбите дзеркало
А. Ахматова писала:
Серце втихомирюють правильним диханьем,
А чорні думки — вірою в друзів,
Але не зміг Єсенін повірити в друзів. А може бути, просто вірити було не в кого, не виявилося поруч того, хто міг би розділити його самітність. Дуже жаль, адже всім відомо, що горі на двох — полгоря, радість на двох — дві радості. Але смерті наполовину не буває…
Подібне було й у житті А. Ахматовій, але вона протистояла, затвердившись у відданості своєї ліри
А. Ахматова залишається з людьми, а С. Єсенін трагічно йде. Іде із цього життя, життя-гри, у якій він — що програв. Ні, не можна відмовити Єсеніну в силі душі, вона була, безсумнівно, уже тому, що піти з життя по своїй волі може тільки сильна людина. Просто в А. Ахматовій цієї сили щиросердечної, жизнерадости, людинолюбства виявилося набагато більше, ніж у С. Єсеніна. Її любові вистачило всім, хто неї оточував, донесла вона її й до нас, настільки далеких від того трагичного часу