Тема любові в прозі Куприна Олександр Іванович Куприн — один із кращих російських письменників-реалістів кінця початки-дев’ятнадцят-початку двадцятого століть, що писали про світлі почуття. Куприн у своїх добутках зміг передати почуття героїв і описати любов так, щоб читач зміг задуматися над її силою. Любов у його добутках завжди безкорислива, чиста: вона не чекає нагороди й нерідко буває сильніше смерті. Для багатьох героїв у творах Куприна любов стала трагедією. В 1898 році Олександр Іванович написав повість «Олеся». У ній він показав щиру, чисту любов. Герої піддаються долі. «Що в долі покладено, хіба від цього втечеш?»- говорить Олеся. Головний герой повести, Іван Тимофійович, чув від місцевих жителів про якусь бабку-чаклунці Мануйлихе, що жила в лісі зі своєю внучкою.
І один раз, заблудившись у лісі, Іван Тимофійович із волі долі знаходить хатинку Мануйлихи. Там він знайомиться з її внучкой-олесей. Проста дівчина вражає Івана своєю відкритістю, своєрідною красою, а так само здатністю передбачати й пророчити майбутнє. І після цієї зустрічі Івана Тимофійовича тягло до Олесеві, а в душі юної дівчини вже пустила ніжні паростки любов. Але чим міцніше ставало їхнє почуття, тим сильніше вони відчували протистояння долі. Олеся вірила в долю й передбачала, але однаково любила безкорисливо, безоглядно.
Вона була не в силах побороти свої почуття, була вище людської поголоски і її псевдонравственности. Заради свого коханого Олеся робить мужній учинок. Дівчина йде в церкву, але це закінчується для неї трагично. Вона була побита місцевими жителями.
Ненависть юрби народила відповідну ненависть в Олеси. Вона посилає проклятье на них: «Добре ж!.. Ви в мене ще згадаєте це. Ви ще все наплачетеся досита!» І до нещастя Олеси, її проклятье збувається: зненацька пішов сильний град.
Мені здається, що це сама природа почула біль Олеси й помстилася жорстокій юрбі. Люди були переконані, що це проклятье Олеси, і збиралися розправитися з нею, тому Мануйлиха із внучкою змушені бігти, Іван Тимофійович толком не встиг попрощатися з улюбленої. Однак він зрозумів, що назавжди втратив свою кохану, залишився один зі своїм нестерпним болем і щиросердечним борошном, що, мені здається, збільшувало почуття провини. Адже якщо б він цілком відгукнувся на любов Олеси, те не втратив би її. Тема любові звучить і в оповіданні «Гранатовий браслет».
Але якщо в «Олесеві» Куприн хотів показати чисту, непорочну любов, то в «Гранатовому браслеті» — одержиму, теперішню любов У цьому оповіданні Олександр Іванович описує почуття дрібного чиновника Желткова до світської дами. Багато років тривала його безмовна й безнадійна любов. Він писав любовні листи Вірі Миколаївні Шеиной, розповідаючи в них про свої почуття. Але жовтків стає посміховищем, предметом усмішок з боку сімейства Шеиних. А присланий подарунок, гранатовий браслет, викликає обурення чоловіка Віри Миколаївни і її брата. Тільки генерал Аносов розуміє щирі мотиви настільки ризикованого вчинку. «А — почім знати? Може бути, твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки». Жовтків зізнається, що не має сил розлюбити Віру.
Адже вона була змістом його життя. Але неймовірна любов, про яку люди «марять» і яку, можливо, не зустрічають у своєму житті, поглинула Желткова. І в той же час, здається, що ця любов допомогла йому воскреснути, адже він воскрес у найчистіш і вічному «Так святиться ім’я Твоє». Ця любов нещасного Желткова робить чоловіком здатним любити, що викликає повагу навіть у чоловіка Віри Миколаївни.
Іноді навіть здається, що Василь Львович десь заздрить бідному телеграфістові. Мені здається, що Віра Миколаївна й сама відчула силу любові цієї людини, а червона квітка, що вона поклала в головах Желткова, по-моєму, знак того, що княгиня Шеина зрозуміла: повз неї пройшла велика любов. І яскраво — червоні гранати, і червона квітка, і соната Бетховена-Все це збільшує трагізм оповідання. Якась тривога відчувається вже на самому початку, а рядка з листа Желткова «Так святиться ім’я Твоє» роблять цю трагедію врочистої, схожої на жертвопринесення в ім’я любові. Адже Жетков цими словами прощається з любов’ю-змістом свого існування. Близькість смерті до такого піднесеного почуття, як любов, дозволяє відчути неповторність і унікальність його. Мені здається, що любов у цьому оповіданні — це не пам’ятник, а живаючи, діюча сила, що дозволила підняти й зробити краще всіх тих, хто хоч якось доторкнувся до цього чуда.