Тема падіння й духовного відродження в романі Достоєвського «Злочин і покарання» Любите людини й у гріху його, тому що це вуж подоба божеської любові і є верх любові на землі… Ф. М.Достоєвський Федір Михайлович Достоєвський — один з найбільших письменників 19 століття. Багато хто його добутки ввійшли в перші ряди російської літератури, ставши зразком для наслідування багатьох письменників.
Одним з таких добутків є роман « Злочин і покарання», що залишається популярним і в цей час. Ідея для написання роману прийшла до Достоєвського під час його щиросердечної кризи в 1864 році. Ця криза була викликана смертю першої дружини й брата Михайла. Саме завдяки таким хвилюванням цей етап у творчості письменника одержав назву епохи «великого пятикнижия», п’яти ідеологічних романів. У добутку «Злочин і покарання» автор торкається тем, що не перестають хвилювати сучасне суспільство. Але однієї з головних тем роману є тема падіння людини і його духовного відродження Всім людям властиво робити помилки, попадати під вплив безглуздих ідей і цілей. І це не дивно, адже саме з таким досвідом людин учиться пізнавати себе й навколишній світ. Але особливої поваги заслуговує той, хто зумів не тільки усвідомити свої помилки, але й той, хто зумів поставити себе на щирий шлях.
Саме з таким героєм знайомить читачів Федір Михайлович у добутку «Злочин і покарання». Ледь тільки парубок, герой роману — Родіон Розкольників, з’являється перед читачем, як автор, навіть не назвавши ім’я героя, поспішає повідомити про таємну мрію, що проникнула в життя парубка настільки, що «насущними справами своїми він зовсім перестав і не хотів займатися». Але небагато пізніше герой сам заговорив про свою мрію. Він явно почуває, що від мрії йому настав час переходити до справи, і разочаровивается, що до цьому ніяк не вдається перейти.
Федір Михайлович допомагає зрозуміти почуття й емоції героя за допомогою образа міста на ріці Неві — Санкт — Петербурга. З одного боку, можна захоплюватися архітектурними й театральними красами міста, але з іншого боку, можна божеволіти від відчуття непотрібності й самітності. Саме це й відбувається з героями роману Достоєвського. «На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки відома кожному петербуржцеві, не спроможному найняти дачу, — все це неприємно потрясло й без того вже розстроєні нерви юнака», — пише Достоєвський у романі «Злочин і покарання», простежуючи зв’язок між «несамовитими думками» Раскольникова й «черепашачою шкарлупою» його комірки. Ця комірка є своєрідним символом більше грандіозної, але настільки ж задушливої комірки — великого міста. Тільки в духоті вузьких вуличок, у тісноті жахливих квартир може розгорнутися драма принижена й ображених, боротьба життя з бажанням існувати, жорстокий двобій смерті й молодості… Картину тісноти, моральної пригніченості людей, що туляться «на аршині простору», доповнює почуття духовної самітності людини у величезному місті.
Люди ставляться тут друг до друга з підозрою й недовірою, їх поєднує зловтіху й цікавість до нещастя ближнього. Під п’яний регіт і уїдливі глузування відвідувачів шинку розповідає Мармеладов страшну історію свого життя. У романі виникає образ Петербурга мертвого, холодного, байдужого до долі людини: «незвичайним холодом» віє на Раскольникова «від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна для нього ця картина». Саме завдяки такій обстановці в місті, герой починає міркувати про цінність свого життя й про життя інших людей Родіон Розкольників — колишній неспроможний студент, що прагне затвердитися в цьому світі. Мені здається, що його моральне падіння починається не із самої теорії про «тварин тремтячих» і «право имеющих». Герой хоче духовної незалежності. Його непомірна гордість і висока амбіційність втілюються в цій страшній ідеї про вбивство непотрібних людей Свою теорію Розкольників створює завдяки поглядам Макса Штирнера, у роботі «Єдиний і його власність», працям Шопенгауера «Мир як воля й подання», але особливо вплинула праця німецького філософа Фрідріха Вільгельма Ницше. У своїй книзі «Антихрист. Проклін християнству» він пише, що «…
який тип людини варто зростити, який тип бажаний, як більше коштовний, більше гідний життя, майбутності. Цей більше коштовний тип уже існував нерідко, але лише як щаслива випадковість, як виключення,- і ніколи як щось навмисне». Саме опираючись на книгу Ницше, герой моделює власну ідею. Відповідно до його теорії люди діляться на два «розряди»: більшість, «тварин тремтячих», що становлять «матеріал» історії, і меншість, «сильні особистості», «имеющие право» робити будь-які діяння, що навіть ідуть врозріз із моральними цінностями суспільства.
Перші не здатні впливати на розвиток суспільства, а другі, навпаки, існують заради цієї мети Головний критерій у розподілі на групи цих людей, це відношення до моральності. «Тварини тремтячі» коряться моральному закону, що й позбавляє їхньої необхідної волі діяльності. На «право имеющих» цей закон не поширюється. Вони можуть вчинити злочин, тому що в їхньому поданні, це крок на шляху до вдосконалення, перетворенню життя. Ця теорія непомітно підкоряє собі героя цілком, і він стає її головним виконавцем. Достоєвському важливо показати, що, якщо на шлях насильства стає чесна й добра людина, як Розкольників, він неминуче приносить зло собі й іншим Цікаво те, що прагнення Родіона позбавити людей від нестерпних мучень і страждань заслуговують похвали. Але його ідея про споконвічний, природний поділ людей на дві категорії антигуманна, тому що вона порушує моральні основи. І недарма, убивши лихварку, чиє життя, з його погляду, «не більш як життя воші», Розкольників змушений убити і її сестру, необразливу простодушну Лизавету.
Я думаю, що це миттєво доводить героєві, що виправдання його жахливому вчинку немає. Лизавета саме та людина, за чиї інтереси бореться герой — беззахисна, руки не підняла, щоб захистити особу. Саме тоді Розкольників розуміє, може бути, ще неусвідомлено, що, зроблено один злочин, а за ним інше, більше жорстоке й страшне Після здійснення злочину, героя починає терзати совість. Борошна совісті, що леденить душу страх, що переслідує Раскольникова на кожному кроці, усвідомлення безглуздості доконаного злочину, свідомість неспроможності своєї теорії. І про це свідчить внутрішній монолог героя: «Якщо дійсно все це справа зроблена було свідомо, а не по-дурному, якщо в тебе дійсно була певна й тверда мета, те яким же образом ти дотепер навіть не заглянув у гаманець і не знаєш, що тобі дісталося, через що всі борошна прийняв і на таку підлу, бридке, низьке справу свідомо йшов? Так адже ти у воду його хотів зараз кинути, гаманець-те, разом з усіма речами, яких ти теж ще не бачив…Це як же?» Родіон розуміє неспроможність своєї теорії «надлюдини», вона не витримала перевірки життям.
Герой терпить крах, як усяка людина, що зв’язала себе помилковою ідеєю. Покарання його полягає в самому злочині, моральному катуванні, ніж каторзі або в’язниці. Борошна Раскольникова зображені з такою глибиною, що читач разом з ним може переживати ті почуття, які випробовує герой По-моєму, ще однією причиною разубеждения у своїй теорії головного героя є спілкування з духовними «двійниками» — Лужиним і Свидригайловим, у яких багато загального з Раскольниковим. Зокрема, їх поєднує принцип уседозволеності, що вони сповідають.
Родіон усвідомлює, що вподібнився їм, хоча зовсім цього не бажав. Мені здається, що хоча вони й дотримуються одного принципу, але їхнього світогляду й моральні облики абсолютно різні Розкольників повідомляє своєю метою щастя людське, а не особисте. Страждання, за словами Раскольникова, нерідко є зворотним боком уседозволеності Лужин, навпроти, керується в житті тільки міркуваннями своєї вигоди. Наречений Дуни — бездушний ділок, у якому «високий» наполеонизм Раскольникова зводиться до банальної практичної вигоди. Як і Розкольників, він готовий переступити через людське достоїнство й право самому вирішувати свою долю Свидригайлов з’являється перед нами людиною порочним, розпусним, розбещувачем малолітніх, котрий при цьому виглядає цілком респектабельним паном і є носієм «світової скорботи», властивої «великим людям». Він не приховує, що більшість його вчинків — результат його патологічної хтивості.
Мені здається, що Аркадій Іванович — це людин, у якому бореться добро й зло. Його позитивні риси міняються дивовижною хтивістю, у якому пародіюється любов Раскольникова до дітей. Загробне життя бачиться йому ще більш безглуздої й безпросвітної — «одна комнатка, едак начебто сільської лазні, закоптіла, а по всіх кутах павуки, і от і вся вічність». На жаль, у підсумку зло узяло гору й Свидригайлов покінчило життя самогубством. Таким чином, ми можемо бачити, що Розкольників перебуває на хибному шляху і його теорії є помилкової Відродження головного героя починається не тільки завдяки «двійникам». Великий вплив на відродження душі Родіона робить Порфирій Петрович. Я думаю, Порфирій Петрович — один із самих яскравих і загадкових персонажів, що вступає у відносини протистояння й боротьби.
Саме він уперше згадує про теорію Раскольникова й коротко формулює її суть: «Вся справа в тому, що в ихней статті всі люди якось розділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні повинні жити в слухняності й не повинні переступати закону, тому що вони, чи бачите, звичайні. А незвичайні мають право робити всякі злочини й усіляко переступати закон, властиво тому, що вони незвичайні». Він єдиний з усіх догадався, що злочину студента мають ідейний сенс. Слідчий переконує Раскольникова, що для того, щоб прославитися, не треба принижувати інших: «…справа у вас самих. Станьте сонцем, вас всі й побачать». Страждання для Порфирія Петровича є головним джерелом спокути. Лише вистраждавши багато чого, можна загладити свою провину.
Саме бесіди зі слідчим допомагають героєві дійсно усвідомити свою провину й покаятися в доконаному злочині На мою думку, немаловажну роль у добутку «Злочин і покарання» грають мати Родіона, Пульхерия Олександрівна, і його сестра — Дуня. Одним з мотивів здійснення злочину було не тільки його тяжке становище, але і його родичів. Але не тільки один Родіон намагається їм допомогти. Сестра Родіона Раскольникова Дуня готова вийти заміж за процвітаючого ділка Лужина, не люблячи його, а виходить, свідомо прирікаючи себе на життя, позбавлену радості. Вона зважується на цей крок, щоб витягтися сім’ю з убогості, допомогти братові завершити утворення в університеті. А мати Родіона також терпить усілякі приниження й позбавлення, щоб тільки допомогти своєму єдиному синові.
Мені здається, що образи «принижених і ображених» у романі Достоєвського необхідні, щоб показати, що люди, у яких не так багато грошей, здатні подужати різні труднощі й цих людей здатні зберегти у своїй душі не тільки доброту й жаль, але й безмежну віру в людей і Бога На мій погляд, найбільший вплив на головного героя зробила Соня Мармеладова, одна із представниць «принижених і ображених». У романі вона є моральним антиподом Родіона. Після того, як її сім’я виявилася в тяжкому становищі, героїня, жертвуючи своєю духовною й моральною чистотою, пішла по «жовтому квитку», щоб урятувати сім’ю від неминучої смерті. Він побачив у ній рідну душу, тому що вона теж багато страждала й мучалась. Його тягне до цієї нещасної дівчини, тому що вона єдина людина, що може ввійти в його ситуацію й зрозуміти. Незважаючи на те, що суспільство вважає її ізгоєм, вона не втратила віру не тільки в Бога, але й у добро, любов, щастя.
Вона обрала інший шлях, чим Розкольників, — шлях смиренності. Упокорившись, Соня рятує не тільки себе, але й Родіона. На мою думку, сцену читання Євангелія Достоєвський увів для того, щоб показати, наскільки Розкольників і Соня моральні. Герой не міг зрозуміти, як у Соні ганьба й низькість сполучаються із протилежними ним почуттями. Все це пояснюється тим, що Соня набагато сильніше Родіона й вона за допомогою віри в Бога може перебороти будь-які негоди й труднощі.
Розкольників із цікавістю вдивлявся в Соню, як ця тендітна й лагідна істота може так, тремтячи від обурення й гніву, бути переконане у своїй вірі. Отут він помітив книгу на комоді — Євангеліє. Розкольників і сам не міг очікувати від себе те, що він попросить Соню почитати йому неї. Соня коливалася, навіщо це невіруючому Раскольникову, він наполягав.
Мені здається, що Родіон пам’ятав історію про відродження Лазаря, тому що його мати, Пульхерия Олександрівна, сама була віруючою людиною, і, можливо, він і сам сподівався на подібне духовне відродження. Читання про Лазаря відбулося через чотири дні після злочину Раскольникова, тобто на четвертий день після його моральної смерті. Варто додати, що Лазар воскрес на четвертий день після своєї смерті. Соня початку читати спочатку боячись, придушуючи спазми горла, коли ж дійшла до воскресіння — голос її зміцнів, дзенькав як метал, вся вона тремтіла передчуваючи чудо воскресіння й чуда, що Розкольників почує й увірує так само, як вірує вона. Розкольників із хвилюванням слухав і спостерігав за нею. Соня дочитала, закрила книгу й відвернулася. Мовчання тривало п’ять мінут. Раптом Розкольників з рішучістю в погляді заговорив: «Підемо разом.
Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!». Зміст процитованого сюжету про відродження Лазаря в тім, що й чотири дні небіжчик, що перебував у труні, зможе воскреснути з волі Господньої, і навіть найстрашнішому грішникові, у якого немає внутрішнього спокою, не закритий шлях до покаяння. Саме любов до Соні відкрила йому можливість примирення з життям, людьми. Силоміць своєї любові, здатністю перетерпіти будь-які борошна Соня піднімає Раскольникова до себе, допомагає йому перемогти самого себе й воскреснути. Ця героїня персоніфікує початок жалості для Раскольникова: «…Він раптом побачив, що ця принижена істота до того вже принижене, що йому раптом стало шкода. Коли ж вона зробила був рух утекти від страху, у ньому щось як би перевернулося».
Достоєвський споконвічно визнає абсолютність людського «я», духовне достоїнство й волю всякого, навіть самої забитої й незначної людини. Це достоїнство проявляється в смиренності перед стражданням, що посилається Богом. «Дякую тобі, боже, за всі, і за гнів твій, і за милість твою!» — викликує один з героїв «Принижених і ображених». Самопожертва Соні допомоглася героєві зробити перший крок — відмовитися від раціонального осмислення життя.
Герой усвідомив, як потрібний він навколишньої, і знайшов новий сенс життя, що складається в милосерді, творенні, гуманізмі Але сама тема «злочину» і «тема» покарання не відкривається перед нами тільки в цьому романі. Так само й в інших творах Достоєвського можна побачити розкриття цих хвилюючих тим. «У Некрапці Незвановой» сказано: «Злочин завжди залишається злочином, гріх завжди буде гріхом, на який би ступінь величі не підносилося порочне почуття». У романі «Ідіот» письменник затверджує: «Сказано: «Не убий!
», так за те, що він убив, і його вбивати? Ні, це не можна!». Звичайно, письменник не намагався у своїй творчості зачіпати теми вбивства й морально хворих людях. Головне для Федора Михайловича — це сама особистість людини, її розвиток, життя, різні прагнення й дії Таким чином, прочитавши роман «Злочин і покарання», я зрозуміла, що Достоєвський — це не тільки талановитий письменник і майстер слова, але й філософ. У центрі роману — сформована вже остаточно у філософській і художній свідомості письменника концепція особистості.
Людина, єдиний у безлічі, такий, якої він зображений в «Злочині й покаранні», пройде через всю творчість художника; і характерна манера зображення дійсності через свідомість герой визначить собою структуру всіх його майбутніх добутків. «Общею крапкою» сознаний великої кількості людей відгукнеться свідомість однієї людини, і в строгій відповідності із цією ідеєю вишикується система образів у романі Достоєвського — у кожному романі після «Злочину й покарання». Думаю, Достоєвський-Філософ в «Злочині й покаранні» міркував про онтологічну природу людини: що є в ньому смерть і гріх, що є життя й воскресіння. Через всі його подальшу творчість пройде думка про людину, що несе тягар первородного гріха — усе усвідомлювати й творити мир від себе поза Творцем, і в той же час про людину, у якому жива пам’ять про безпосереднє почуття, коли він знав Бога живого. Для Достоєвського ця двоїста природа людини становить саму істоту й таємницю особистості від початку світової історії й на віка століть Отже, як православний мислитель і письменник, він шукав у людині, насамперед можливості самовдосконалення й порятунку, шляхи «мертвої» душі до воскресіння. Ця тема злочину й покарання — одна з найважливіших тем російської художньої й філософської думки — ставить роман «Злочин і покарання» в один ряд з «Євгенієм Онєгіним» Пушкіна, «Мертвими душами» Гоголя, «Війною й миром» Толстого.