Тема провини й відплати в драмі А. Н. Островського «Гроза»
чибула любов Катерини Кабановой з п’єси А. Н. Островського «Гроза» злочином? Чи заслужила бідна жінка таке страшне покарання?
Нещастя Катерини починаються після того, як, вийшовши заміж за Тихона Кабанова, вона переїжджає в його будинок. Там молода жінка розуміє, що потрапила в далеку їй середовище, у царство неуцтва, відсталості й самодурства. Катерина намагається всіма силами протистояти йому, що виражається в конфлікті із самою яскравою представницею цього миру — Марфою Ігнатіївною Кабановой.
Ворожість, що відразу виникла між свекрухою й невісткою, багато в чому ґрунтується на розбіжності їхніх характерів
Внутрішній мир Катерини в основному сформувався відповідно до образа життя, що вона вела до заміжжя. Вона виросла доброї, чуйної, дуже релігійної (у вірі знаходила розраду, сили) і мрійливої. Уява несла її далеко від того безбарвного миру, у якому вона жила тепер. Одна з головних рис, які відрізняють Катерину від інших, — це те, що їй важлива суть усього що відбувається, а не форма; вона не може жити серед мертвих формул, які втратили зміст
А для Марфи Ігнатіївни дотримати порядків, строго дотримувати древніх підстав — зміст і ціль життя. Вона із запопадливістю вишукує відступників. Але дотримання правил «Домострою» лише служить поясненням її душащего всі прояви життя й волі деспотизму
Спочатку Катерина намагається упокоритися з тією атмосферою, у яку потрапила, гасити в собі протест проти «зів’янення» під гнітом Марфи Ігнатіївни. Але постійний тиск, обмеження прав і самітність зробили свою справу: Катерина стала проти. Її протест знайшов вираження в любові до племінника Дикого Борисові Григоровичу, тому що любов — це єдине, у чому жінка того часу могла виявити себе
И тепер, зрозумівши, у якій ситуації виявилася Катерина, хіба можна ставити їй у провину мимовільний порив, раптово виникле почуття? Адже дівчину віддалили заміж дуже рано. «Погуляти тобі в дівках не довелося, от серце-те в тебе не натупалося ще!» — говорить їй Варвара. Та й за кого віддалили? За той, хто кроку без «матусиного» слова ступити не може, не те що за дружину заступитися! От і виявилася Катерина один на один з Марфою Ігнатіївною
Тому Катерина підсвідомо шукає кого-небудь, хто б зміг стати їй опорою, дати їй підтримку, зрозуміти неї. Вона вибирає Бориса тому, що він, на перший погляд, дуже відрізняється від тих людей, в оточення яких потрапила героїня. Але поступово стає ясно, що Борис Григорович — лише «утворений Тихін». У ньому немає тої рішучості, що є в Катерине. Він, бачачи всю безглуздість миру Диких і Кабанових, не може й не хоче нічого почати, щоб позбавити себе від його впливу й всупереч йому бути щасливим з улюбленої. Як і Тихін, Борис тільки нарікає на свою долю й журиться: «ех, каби сила!» Для нього Катерина — занадто складна, глибока натура. Він підсвідомо це розуміє й уже через якийсь час хоче віддалитися від її, утекти
Героїня, видніючись знайти в Бориса розраду, надію й нові сили, занурює в почуття, немов у вир, не думаючи про наслідки й не боячись ніякого суду: ні божого, ні людського
Але, через деякий час, неминуче наступає прозріння. Катерина розуміє, що зробила важкий гріх, змінивши чоловікові. І всі виправдання, всі надії на майбутнє відступають і валять перед страшним словом «зрада».
Щоб продовжувати відносини з Борисом після приїзду чоловіка, треба було таїтися, хитрити; вона цього не хотіла й не вміла. Вона не хотіла жити, як Варвара: «Роби, які хочеш, аби тільки тільки шито так крите було». Катерина вже починає почувати, як затягує її це подвійне життя. Адже вона згрішила, а ззовні залишилася чесною жінкою
Мені здається, що якщо для багатьох людей найстрашніше покарання — людський суд, то для Катерини ужаснейшая покарання — борошна совісті. Безумовно, роблячи «злочин», вона знала, що відновить проти себе всіх жителів міста Калинова. Але героїня міркувала: «Коли я гріха не побоялася, чи побоюся людського суду?» На пам’ять відразу приходить грибоедовская фраза: «А судді хто?» Адже в місті Калинове кожної, хто відступає від древніх традицій і заведених порядків, — уже злочинець. Та й самі «судді» хіба так праведні? Ні, просто в них всі «шито так крито», всі «під видом благочестя»!
Тому не людський суд, а каяття совісті стали для Катерини сьогоденням відплатою. І перше, що прийшло їй на розум, — це покарання Боже. Адже героїня із самого дитинства вірила, що Бог бачить усе, що від нього не вкрити жоден гріх, і на «Страшному суді» нічим не можна буде виправдатися. «Раптом я з’явлюся перед Бог така, що я є, з усіма моїми гріхами — от що страшно!»
Таке положення нестерпно для Катерини: дні й ночі вона все думала, страждала й вирішила, що їй необхідно покаятися, оголосити про своєму учинок. І це буде не визнанням своєї провини, не відмовою від права на волю, а, навпаки, єдиною формою захисту внутрішньої волі — волі її совісті
Гроза, пророцтво божевільної барині, картина «Страшного суду», що вона бачить на стінах галереї, — все це доводить її до неосудності, і в такому стані героїня при всіх зізнається чоловікові у своєму «гріху». Катерина не кається в тім, що вона зробила під час відсутності чоловіка, а тільки відкривається, щоб визнанням надолужити свою провину
Мені здається, що любов до Бориса не важкий злочин, а єдино можлива форма протесту бідної жінки, що залишилася однієї в «царстві самодурів». Я вважаю, що покарання, прийняте Катериной, занадто жорстоко. Мені щиро жаль героїню, волею доль поставлену перед вибором: любов, а значить життя, або «зів’янення» під гнітом Кабановой, але без протистояння своєї совісті
Дія драми відбувається у вигаданому провінційному місті Калинове. Його жителі знати не знають інших земель і країн. Навіть про своєму прошлом вони зберегли неясні, що втратили зміст спогаду: Литва до них «з неба впала». Серед діючих осіб п’єси майже немає тих, хто не належав би калиновскому миру. Бадьорому й лагідному, владному й забиті, купці й конторники, мандрівниці й навіть стара божевільна бариня, що пророкує всім пекельні борошна, — всі вони обертаються в замкнутій патріархальній сфері. Лише одна людина не належить калиновскому миру по народженню й вихованню. Він не схожий на інших жителів міста видом і манерами — це Борис, хлопець, що приїхав до дядька, щоб одержати свою частку спадщини. Ця новизна й привернула увагу головної героїні — Катерини — Кборису.
Вона, що утомилася від придушення власної волі й незалежності, що не бачить любові від чоловіка й свекрухи, раптом відкриває в собі нове відношення до миру, нове почуття, неясне ще самій героїні: «Ох, дівчина, щось із мною недобре робиться, чудо якесь! Ніколи із мною цього не було. Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю або…уже й не знаю».
Це почуття, що Катерина не може пояснити, — почуття, які прокидається особистості
Але Островський, випливаючи своїй манері виражати соціальні питання через моральні проблеми, не надає «чуду» форми суспільного протесту, а наділяє героїню почуттям закоханості
У Катерине народжується й росте пристрасть, але ця пристрасть одухотворена, далека від бездумного прагнення до таємних радостей. Вона намагається боротися з нею, тому що це що прокинулося й заговорило з усією силою почуття любові сприймається героїнею як страшний, незмивний гріх, тому що любов до чужої людини для неї, замужньої жінки, є порушення морального боргу. Моральні заповіді патріархального миру для Катерини повні свого високого змісти. Вона всією душею хоче бути чиста й бездоганної, її моральна вимогливість до себе безмежна, безкомпромісна. Усвідомивши свою любов до Бориса, героїня щосили прагне їй протистояти, але не знаходить опори в цій боротьбі: «А от що, Варячи, бути гріху якому-небудь! Такий на мене страх, такий-те на мене страх! Точно я коштую над прірвою й мене хтось туди штовхає, а удержатися мені немає за що».
И дійсно, навколо її всі вже валить. Заклик Катерини до Тихона, остання надія обпертися на любов чоловіка залишаються незатребуваними. Він залишає неї, прагнучи вирватися з-під важкої опіки матері
Знемагаючи в боротьбі із пристрастю до Бориса, у розпачі від що наближається й неминучої поразки в цій боротьбі, вона просить Тихона взяти її із собою в поїздку. Але Тихін зовсім не розуміє, що відбувається в душі дружини: йому здається, що це порожні жіночі страхи, і думка зв’язати себе сімейною поїздкою представляється йому доконаною безглуздістю. Тільки що глибоко скривджена наказом, що їй дав Тихін під диктування матері, Катерина хапається за останній засіб — обряд і примус. Вона просить взяти з її страшну клятву: «Щоб не видать мені ні батька, ні матері! Умерти мені без покаяння, якщо я…»
Але він не дає їй домовити й тим самим позбавляє її останнього шансу захиститися від спаленілого почуття
Усвідомивши в собі грішну пристрасть, але залишаючись дуже релігійної, Катерина не може молитися, як колись: занадто далека вона від нещирості перед Бог. Це теж підриває в ній здатність до протистояння почуттю, що заволодів нею,
Підхоплена вихром страсті, які зливаються для неї з поняттям волі, вона стає смілива до зухвалості, зважившись не відступати, не жалувати себе, вона нічого не хоче приховувати. «Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду!» — говорить вона Борисові. Але це саме й передвіщає подальший розвиток драми — загибель Катерини.
Свідомість гріха живе в ній і в щастя, що з величезною силою опановує нею, і тоді, коли щастя скінчилося. Вона не боїться людського суду, їй страшний Божий суд. Під час грози, побачивши «геєну вогненну», Катерина 216
Прилюдно кається, тому що її внутрішні переживання дійшли до такого розжарення, що вона вже не могла приховувати свою невірність. Покаяння вона відкинута. Повна відсутність надії на прощення штовхає її на самогубство — гріх ще більш важкий з погляду християнської моралі
Смерть героїні є кульмінацією її внутрішніх хвилювань. Смерть — це кінець її внутрішній відплаті й… заспокоєння
Катерина хотіла жити по почуттю, не підкоряючись загальному правилу: любов і шлюб — речі несумісні. Їй не дозволили
Катерина не може більше терпіти нападок свекрухи, чоловік їй «ненависний, пещення-те його мені гірше побоїв», і вона йде з будинку. Але куди вона піде? Вона ж «мужняя дружина». У неї залишаються тільки два виходи: повернути додому й скоритися або піти з життя. Вона вибрала останнє, тим самим кинувши виклик деспотизму й неуцтву «самодурів». Катерина своїми звертаннями відкидає принципи домостроївської моральності, рветься до нового життя й віддає перевагу смерть життя вневоле.
Завдяки цьому, за словами Добролюбова, «самодурство, як ми бачимо, втратило свою самовпевненість, втратилося й твердості в діях, втратило й значну частку тої сили, що полягала для нього в наведенні страху на всі».
Тому смерть Катерини, по-моєму, є провиною калиновского миру — миру без милосердя, де є присутнім присутня порожня оболонка Закону. І ще, мені здається, що загибель героїні є не тільки провиною, але й відплатою самодурам: у фіналі, слідом за визнанням Катерини, треба знов-таки відкритий, при людях, бунт сина Кабанихи, тобто разом зі смертю Катерини приходить і катастрофа Кабановой. «Протест проти них не заглушається вже», — Сказавдобролюбов.