Тематика й образи одного з оповідань тургенєва
Оповідання «Очікування» ставиться до циклу заміток «Записки мисливця», написаних у різний час, але об’єднаних тематикою, ідеями, жанром, стилем і персонажем оповідача. В «Побаченні» три діючі персонажі: дівчина Килина, лакей Віктор і оповідач. Образ Килини представляє ідейний і композионний центр. Як віртуозний живописець, Тургенєв у деталях подає портрет Килини, звертаючи увагу не тільки на риси зовнішнього вигляду, але й прибігаючи до опису міміки, жестів і поз. Перше згадування цього образа в тексті скульптурно: дівчина сидить, потупивши главу й упустивши руки на коліна. Це поза глибокою замисленістю, по ній можна догадатися про суперечливі думки й одночасно покірності — далі це підтверджується текстом: особа «просто й лагідно… і повно подивом перед власним смутком». На до пенях Килини густий пучок польових квітів, по щоці котиться сльозинка. Виходить сентиментальний портрет «пастушки», але Тургенєв іде далі й виводить не декоративний, а розгорнутий ліричний психологизированний образ. Оповідач не випадково уважно стежить за очами й телодвижениями, тому що жести, погляди й вираження особи можуть сказати спостерігачеві те, що йому не чутно видали, коли Килина й Віктор розмовляють. І звичайно, тільки так мисливець може судити про думки, настрої героїні. Спочатку ока «швидко блиснули» — дівчину потривожив звук. Це передає занепокоєння. Ока були «більші, світлої й полохливі, як у поле». З ланню зіставляється боязка й граціозна дівчина. Наступний рух, властивій дівчині-лані: «вона стрепенулася», потім «випрямилася й оробела; погляд затремтів». По цьому описі очевидно, що дівчина очікує зустрічі, що вона боїться цієї зустрічі, але жагуче бажає її. Це протиріччя ще більше підтверджується, коли з’являється Віктор: вона «спалахнула, радісно, щасливо посміхнулася — і негайно поникла вся, сполотніла, збентежена». Погляд офарблюється зненацька по-новому: він стає «майже благаючим». І далі у відношенні до Віктора проявляється преклоніння: Килина жадібно ловить кожне його слово й робко цілує руку, а в її погляді «стільки ніжної відданості, набожній покірності й любові»… Килина мальовнича й у чудовиська горя. При цьому в ній немає нічого показного, фальшивого. Дівчина намагається стриматися, але почуття щемливої туги й безвихідності наповнює кожний рух: «все її тіло судорожно хвилювалося». Під кінець знову виникає образ лані: з появою мисливця «звідки узялися сили — вона зі слабким лементом піднялася й зникла за деревами». Якщо поява Килини в оповіданні скульптурно, то прихід Віктора описується в динаміку. Спочатку «щось зашуміло по лісі», потім «замигтіла фігура чоловіка». У тексті відразу відзначається, що цей тип не робить приємного враження. Така скульптура вийшла б потворної. Це «розпещений камердинер молодого, богатого пана». В одязі й, імовірно, звичках він намагається копіювати свого пана. Якщо скромний одяг Килини підкреслює достоїнства гарної молодої жінки, то спроби Віктора додати своєму костюму лиск лише виставляють напоказ неприємні риси: комірці підпирають юшка, накрохмалені рукавчики й особливо золоті й срібні кільця привертають увагу до некрасивих червоних кривих пальців. Вічка малюсінькі, молочно-сірі, замість вусів — огидні жовті волосики на товстій верхній губі. Особа рум’яне, свіже, нахабне, з дуже вузьким чолом (густі, туго завиті волосся, починаються «майже в самих брів»). Одягнено він у пальто з панського плеча, у нього рожевий галстучек і картуз із золотим галуном — «із претензією на смак», однак, судячи з жорстокої іронії оповідача, зовсім несмачно. Манери камердинера грубі, розв’язні, у звертанні впадає в око тупе самовдоволення. Віктор «нестерпно ламається», тобто намагається додати собі важливий і незалежний вид. Для цього він жмуриться, морщиться, щипає вусики й так далі. При розставанні теж відбувається «ламання». Віктор кілька разів поривається встати й піти, насолоджуючись тим, що Килина втримує його. При всій напускній самовпевненості, вид зліз приводить Віктора в сум’яття (раніше втексте: «не плач… я цього терпіти не можу»), і він ганебно ретирується, залишаючи ридаючу дівчину одну на галявині. Третя діюча особа оповідання — мисливець. В оповіданні він є оповідачем, свідком подій, а одночасно й суддею описуваного, даючи оцінку й частково роблячи висновки. Досить сказати, що це спостережливий, дотепний, критично мисляча людина, по соціальному стані поміщик; він не тільки жагуче захоплюється полюванням, але цінує й знає природу й, що саме головне, цікавиться життям людей, що зустрічає
Авторитет суджень мисливця є обов’язковою умовою прочитання «Записок…». Це значить, що для вірного розуміння оповідання необхідно встати на точку зору оповідача. Це варто враховувати, міркуючи про проблематику добутках. Крім того, мисливець і Килина здійснюють іншу пару персонажів, які становлять ще одну побічну сюжетну лінію. /
Сюжет оповідання «Побачення» побудований за класичною схемою: експозиція, зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка й епілог. Експозиція оповідання пропонує читачеві перейнятися чудовими осінніми пейзажами середньої смуги Росії. На тлі природи, на лісовій галявині відбувається зав’язка основної сюжетної лінії — зустріч двох головних героїв. У міру розвитку бесіди з’ясовується історія їхніх взаємин, виникає конфліктна ситуація. Кульмінаційний момент — коли два персонажі не можуть долее перебувати друг поруч друга. Емоційна напруга доходить до вищої крапки, і герої розстаються. У цієї сюжетної лінії відкритий фінал, події перериваються в кульмінаційній крапці. Але цим сюжет оповідання не вичерпується. Тургенєв — визнаний майстер пейзажу. Дія цього оповідання, як і багатьох інших оповідань циклу, відбувається в інтер’єрі природи. У цьому Твір опис природи перегукується із сюжетом як алегорія. Пора року — осінь — традиційно символізує в літературі заключну фазу. У контексті сюжету — це кінець взаємин двох головних персонажів. Також і настрій осіни — занепад, смуток, тривога — відповідає настрою описуваних в оповіданні подій. Непостійна погода — те дощик, то хмара, то проблиски сонця — немов повторює гру настроїв на особі головної героїні. Пейзажною замальовкою закінчується оповідання. Тепер уже крізь невеселу посмішку природи переглядає сумовитий страх недалекої зими — майбутнє не передвіщає нічого гарного Килині. Вітер жене по дорозі опале листя — так і героїв оповідання життя розкине в різні сторони, і вони ніколи більше не зустрінуться. У цьому ж тоні легкого суму й ностальгії витриманий епілог, що закінчується многоточием. Один з важливих елементів проблематики оповідання — протиставлення селян-хліборобів і двірні. По переконанню оповідача, що є й виразником думки автора, перші є носіями споконвічної народної духовності, чистоти й моральності. Інші ж — люди зіпсовані, що відірвалися від корінь, які запозичили у своїх панів-поміщиків всі самі гірші якості й кичащиеся цим. Подібна тема звучить і в інших оповіданнях циклу. Суспільний конфлікт цих двох станів відбився в «Побаченні» на особистому конфлікті двох героїв — селянки й двірського. Проблеми, порушені в Твір, багато в чому минулому актуальні лише для минулого сторіччя. Сучасна людина при читанні цього оповідання поринає в побутові й соціальні реалії того часу, любується колоритом природи, міркує про вічні питання взаємин людей і довідається собі в характерах, описаних Тургенєвим