Токарєва Г. А.: «Мифопоетика У. Блейка»
Кеносис Христа й романтична десакрализация біблійного міфу.
«біографії» Христа; художнє переосмислення архетипической основи образа. При цьому художник найчастіше реалізує останній принцип. Така інтерпретація біблійних сюжетів і образів свідомо десакрализует образ Ісуса й сам євангельський міф. «Питання художнього, зокрема літературного втілення образа Христа . Н. Бердяєв пише про те, що в історії людського суспільства, по суті, тільки Богочеловек виявляється принципово значимо. «Основна проблема є проблема Богочеловека й Богочеловечества, а не Бога», — затверджує філософ [24, c. 218-219]. Більше того, романтизм, що тяжіє до абсолютизації фіхтеанського суб’єктивного «я», перетворює в умовність границю між суб’єктивністю й суб’єктивізмом, твердженням індивідуального початку й індивідуалізмом, проголошенням волі волі й волюнтаризмом. У цьому зв’язку одержує нове висвітлення релігійно-філософська проблема кеносиса Христа.)»уничиженное полегкість Бога Слова до людей» [138, c. 378]. У біблійному «Посланні до Филиппийцам, зокрема, знаходимо: «Він, будучи образом Божиим, не почитав розкраданням бути рівним Богові, але уничижил самого себе, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людин і по виду ставши як людин» [Флп., 2; 6-7]. Проблема кеносиса одержує принципово різні трактування залежно від характеру епохи: на гребені її розвитку (революційний підйом) або на її «дні» (енергетичний спад) відчуває себе людина. Кенотические тенденції підсилюються й стають об’єктом фетишизації для віруючого, коли епоха перенасичена проявами «бесовства», коли сильні тенденції человекобожия й волюнтаризму. Такі епохи піднімають на щит вічних «несмиренників» начебто Ф. Ницше. Ідея кеносиса розвертається в цьому випадку своєю примиренською стороною, важлива стає сама думка про можливість благого приниження, смиренності на противагу руйнівної енергії человекобожия. В епохи ж романтичні, творчі актуалізується сам характер смиренності: неможливість втрати достоїнства й божественної чистоти в акті свідомого приниження. Кеносис трактується як випробування для сильної особистості, і тим самим формується її культ.) є формами кенотического християнства (слід зазначити, що аж ніяк не все релігії є кенотическими). Я. Беме писав: «Бог перебуває в Небі, Небо в людях; однак якщо людина бажає виявитися на небі, То Небо повинне відкритися в людині»[22, c. 38]. Російський богослов С. Булгаков, навпроти, застерігав від «релігійної фамільярності», прагнення сприймати кеносис Христа як уравнивание Богочеловека й смертного: «У Христі «неподільно й неслиянно» з’єднуються й трансцендентна тварини «повнота Божества», і іманентна миру людяність-. Але ця інтимна й істотна близькість Христа людству- не дає ще ніяких підстав для релігійної фамільярності або сентиментальності, у яку нерідко впадають представники містичного богослов’я»[37, c. 292-293]. Докір кинутий безпосередньо на адресу Ф. Шеллинга й німецьких романтиків містичної користі, багато в чому опиравшихся на філософську концепцію Я. Беме. Адже саме романтики наполягали на тому, що людина, створена по образі й подобі Бога, самою цією подобою затверджується в певних правах на самореалізацію. І якщо епоха середньовіччя всіляко прагнула переконати земну істоту в його недосконалості, і божественне його обличчя сприймався скоріше як докір, ніж як стан можливого наближення смертного до ідеалу, то романтична свідомість, навпроти, розкріпачило людини й вселило в нього надію на ймовірність зближення земного й божественного в людській особистості.)»Зовсім помилкова й принизлива часто повторювана ідея, що перед Богом людин ніщо. Навпаки, потрібно говорити, що перед Богом, у спрямованості до Бога, людина піднімається, він високий, він перемагає це ніщо». І далі: «Людина є істоту, що переборює свою обмеженість, трансцендирующее до вищого»[24, c. 22]. Е. Трубецькой називає це «зустріччю двох мирів». «У ній виражається, — пише філософ, — і повнота спадного руху вічної божественної любові до землі, і вище завершення зустрічного, висхідного руху землі»[268, c. 242].) природи в Богочеловеке породжувала антропоцентрические буми, одним із яких була епоха романтизму. Прагнення романтиків здійснити повноту универсума, втілену в Богу, розвертає їх до цій «системі сполучених посудин». Хитка рівновага між божественн і земним, як уже було відзначено, утримується в ній не завжди: людство те зривається в безодню демонічного заколоту, то кидається в покаянне ідолопоклонство, причому російська свідомість, на відміну від не схильного до самобичування свідомості Заходу, знає й те й інше рівною мірою (Достоєвський і Г