Твір по літературі: Трагедія самітності у творчості В. В. Маяковського У якій ночі маревної, недужной, Якими Голгофами я зачатий, такий великий И такий непотрібний? В. Маяковський Маяковський завжди представлявся мені якимось величезним памятникообразним людиною, якого можна тільки прочитати або розглянути на фотографії. Мені здається, своєю величезністю поет заслоняв свою досить беззахисну й уразливу душу. Його величезність, як зараз модно говорити, — не що інше, як імідж. Він подавав свою самітність так, що нікому в голову не приходило, що ця самітність. Він запитував публіку зі сцени: «Що може хотітися отакій брилі? А брилі багато хочеться… Адже для себе не важливо — і те, що бронзовий, і те, що серце — холодної железкою.
Уночі хочеться дзенькіт свій сховати в м’яке, у жіноче…» Іноді поет буквально знущається із себе, підкреслюючи марність, нікчемність своєї появи на це світло: «Небо плаче нестримно лунко, а в хмарини — гримаска на зморщечці ротика, начебто жінка чекала дитину, а бог їй кинув кривого идиотика». Але чим відоміше ставав Маяковський, тим ретельніше він став приховувати у віршах своя самітність, ранимость і беззахисність. Навпроти, він став навіть хвастатися тим, що не може дозволити собі нити. Привселюдно заявив: «Я хочу бути зрозумілий рідною країною, а не буду зрозумілий — що ж, по рідній країні пройду стороною, як проходить косий дощ». Фатальний зв’язок поета із власним «самітністю» підкреслює і його небайдужість до образа Дон Кихота. Як відомо, цей лицар сумного образа просто в кров расшибался, говорячи про свою самітність. Воно було йому в образах вітряних млинів і лялькових сарацинов.
Якщо уважно переглянути вірші раннього Маяковського, то цілком можна виявити в них контури «вітряних млинів». Наприклад, так улюблене романтиками вірш «Послухайте». Зовнішня канва — гігант на «ти» із зірками, неземними мирами. Але якщо гарненько вслухатися, то чуйне вухо вловить іржання лицарської шкапи й брязкання іржавої збруї: «боїться, що спізнився», «плаче, цілує йому жилаву руку», «не перенесе це беззоряне борошно», «ходить тривожний», «Адже тепер тобі нічого? Не страшно?
» Матерією страху й непевності в собі пронизане весь вірш, що писалося з явною претензією на велич і могучесть духу. Але вірш однаково чудове, і я піддав його такому розбору лише в спробі пояснити собі якимось образом самітність самого популярного поета соціалістичної епохи й не тільки її, у чому я глибоко переконаний. Маяковський занадто талановитий, щоб його можна було навічно приписати до якої-небудь політичної партії Коли прийшла революція, Маяковський справді всім серцем прийняв неї. Але як геній, він згодом відчув, що з революцією в Росії відбулося майже те ж саме, що з його ліричним героєм у ранньому вірші: «жінка чекала дитину, а бог їй кинув кривого идиотика». Він намагався щось змінити у своїй долі, але вже не був вільний це зробити. Прийшло розчарування Революція тепер відчувалася поетом як найстрашніша й остання його самітність на землі: Купою справ, Метушнею явищ День пройшов, Поступово стемнівшись Двоє в кімнаті, Я И Ленін — Фотографією На білій стіні Але це дві нерівних самітності. У поета Маяковського самітність, якщо так можна сказати, перспективніше.
Його самітність завжди буде нам по серцю, і чуйне вухо буде вловлювати брязкання, що доноситься з минулого, його іскрометних рим, немов спис Дон Кихота, що загрожує вітряним млинам нашої історії