Трагічне світовідчування ліричного героя М. Ю. Лермонтова
Час творчої активності Михайла Юрійовича Лермонтова довелося на період жорстокої реакції в Росії, що пішла за епохою духовного й морального підйому першої чверті XIX сторіччя. Ситуація в країні наклала відбиток на розвиток культури того років. Це були року студентських кружків і суспільств Станкевича, Герцена, Бєлінського, з одного боку, а з іншого боку — невсипущого поліцейського нагляду за кожним самостійно мислячою людиною. У такій атмосфері в Лермонтова зложилося трагічне світовідчування, що придбало риси романтизму. Епоха нав’язувала поетові певні переживання, які сформували образ його ліричного героя
Через всю творчість Лермонтова від самих ранніх віршів до добутків 1841 року проходить мотив самітності. Це відчуття було викликано міркуваннями про недосконалість земного життя й неминучості томління душі по інший світах. Про це поет пише у вірші 1831 року «Ангел».
…І звуків піднебінь замінити не могли
Їй нудні пісні землі
Життя при уважному розгляді, на думку Лермонтова, виявляється «порожнім і дурним жартом». Ліричному героєві «комусь руку подати в мінуту щиросердечної негоди». Він ні в що не вірить і відчуває тільки тугу. Один виходить герой «на дорогу». Він сподівається на досягнення гармонії в стані вічного сну — забутися, розчарувавшись у її існуванні на землі. Ліричний герой Лермонтова впевнений у нереальності щастя при житті по визначенню самого земного буття. Це одна з найважливіших причин трагізму світовідчування поета
«И нудно й смутно», 1840 г.
И життя, як подивишся з холодним
Вниманьем навколо, —
Такий порожній і дурний жарт…
«Виходжу один я на дорогу…», 1841 г.
Уж не чекаю від життя нічого я,
И не жаль мені минулого нітрохи;
Я шукаю волі й спокою!
Я б хотів забутися й заснути!
До цього додавалося негативне відношення Лермонтова до свого покоління, що викликало бажання ліричного героя відділитися від суспільства. Поет, оточений «пестрою толпою», хоче «забутися» у спогадах про ідеалізоване дитинство і юнацьку любов. Цього разу він шукає гармонію в минулих роках свого життя. Але ця «мрія» так само далека від реальності, у якій перебуває поет, як і можливе умиротворення після смерті
Лермонтов не тільки намагається втекти від дійсності в інший світи. Він відчуває в собі дарунок пророка й, отже, бачить свій обов’язок у тім, щоб запалювати «бійця для битви» з недосконалостями навколишнього життя. Поет іде по стопах свого попередника, що «повстав… проти думок світла. Один, як колись… і вбитий!». Наприкінці життя Лермонтов констатувало:
…У мене всі ближні мої
Кидали скажено камені
Ліричний герой поета поставив перед собою надзвичайно важке завдання, виконання якого, як він знав, повинне привести до його загибелі, і в результаті усвідомив, що ціль практично недосяжнаі («старцю» як і раніше посміхаються «самолюбиво» і називають поета дурнем).
Неприйняття покоління, представники якого нітрохи не схожі на захисників Москви під Бородіном («Так, були люди в наш час, не те, що нинішнє плем’я…»). Сучасники Лермонтова розділені на «рабів» і «панів», на «мундири блакитні» і «їм відданий народ». Лермонтов виявляється «вигнанцем» «на батьківщині з назвою громадянина». Поет називає це «жахливою» долею, заздрячи й одночасно співчуваючи «холодним» хмарам, у яких немає батьківщини і яким «немає… изгнанья». Ліричний герой не раз відмовлявся від «немитої Росії», але в той же час Батьківщина приносила йому «відраду, многим незнайому». У трагично складних взаєминах Лермонтова й Батьківщини були миті радості, але основна тональність — гіркота
Те ж неприйняття покоління й розчарування в існуванні щирих почуттів позбавило Лермонтова друзів і світлої любові. «Ділити веселощі — усе готові: ніхто не хоче смуток ділити», — пише він у вірші 1830 року «Самітність», не знаходячи вірних друзів і улюбленої. Поет говорить: «А вічно любити неможливо». Згадуючи про свої захоплення, ліричний герой зізнається: «…Люблю в тобі я минуле страданье…» — і дякує «за таємні мучення страстей, за гіркоту зліз, …за лестощі ворогів і наклеп друзів». Він упевнений, що його долею «ніхто не стривожений». Так само, як поет, самотні сосна й пальма з вірша «На півночі дикому коштує самотньо…», стрімчак з однойменного Твір. Лермонтов передавав свої почуття, зображуючи картини природи
Поет розумів, що залишився без традиційних благосклонностей кожної людини: без любові до батьківщини, без друзів і без улюбленої. Усвідомлюючи трагізм свого положення в невагомості, романтик знаходить єдину прийнятну для себе й обумовлену методом точку опори: відрікаючись від традиційних цінностей, Лермонтов проголошує культ «абсолютного внутрішнього життя» (Гегель). «Але, втративши вітчизну й волю, я раптом знайшов себе…» і «Для таємних дум я зневажив і шлях любові, і слави шлях…» Ліричний герой намагається визначити для себе правила внутрішнього життя. Він боїться злитися з поколінням, що «у бездіяльності зостариться». Розгорнуту характеристику його пороків поет дає в «Думі» (1838), обвинувачуючи й себе нарівні з іншими. Відсутність суспільної діяльності приводить героя до впевненості в необхідності постійної внутрішньої роботи й духовних пошуків. Лермонтов заявляє про це у своїй поетичній декларації «Вітрило» в 1832 році. На думку поета, внутрішня незадоволеність необхідна для повноцінного життя: «А він, заколотний, просить бури…» У цій упевненості ліричного героя — ще одна причина неможливості для нього спокійного існування. Лермонтов порівнює себе з «самотнім» і «заколотним» кораблем. Але саме слово «корабель» не вживається: автор, користуючись художнім прийомом — метонімією, веде набагато більше поетичний образ-символ — «вітрило». Його існування описується за допомогою метафор: він «просить бури», хвилі під ним «грають», вітер «свище». Яскрава картина створюється багатою колірною гамою («біліє» вітрило, «голубой» туман, «золотий» промінь сонця) і порівнянням («струмінь світлішай лазурі»). Життя Лермонтова було талановито показане в нього поетичної декларації
«Бунтівливість» поета поширюється не тільки на взаємини зі світлом. Ліричний герой готовий утомитися в опозицію навіть до Бог. Його творчість надихається демоном, чия «стихія» — «збори зол»:
И муза лагідних натхнень
Страшиться неземних очей
Зв’язок із цією грізною силою болісна для ліричного героя. Він усвідомить:
И гордий демон не відстане,
Поки живу я, від мене,
Не дасть мені щастя ніколи.
Таємничі ті мовлення, значення яких «темно иль мізерно», але поет знає, що повинен на них відповісти. Він не сміє й не хоче просити «за свою… душу пустельну, за душу мандрівника у світлі безрідного» «матерь божию», але проте вступає в діалог з небом. Ліричний герой молить про заступництво за «діву безневинну», що не зможе захистити своєї темної силоміць.
Сам поет з болем відчуває свою відірваність від небесного світла. Він намагається домовитися з Бог: «Але вгаси цей дивний пломінь… тоді на тісний шлях спасенья до тебе я знову звернуся». Лише через десятиліття ліричний герой одержує полегшення при читанні молитви: «З душі як тягар скотиться, сомненье далеко…» Але більшу частину життя Лермонтов провів у трагічному протистоянні небу, в «мороці землі могильному з її страстями», від яких передчасно «згасла» кров, як відзначається в «Елегії» 1829 року. Характерні для творчості Лермонтова й романтизму в цілому мотиви відбилися й у поемі «Мцирі». Головна діюча особа цього Твір одночасно й ліричний герой, і оповідач. Мцирі самотній, його кипуча й прагнуча діяльності натура протипоставлена задушливій атмосфері монастиря, він нудиться по батьківщині й повноцінному житті, воно не вдоволено сьогоденням і те згадує про минуле, то прагне в майбутнє. Лермонтов поетизує боротьбу свого героя за волю від монастирських правил і, ширше, від умовностей життя. Мцирі відрізняється від ліричного героя віршів поета більшою силою, яскравістю й активністю боротьби. Він «природний» людина, родинна екзотичній кавказькій природі, близької по стихії, він однозначно героїчний і ідеалізований характер. Мцирі вмирає, упокорюючись із умовами навколишньої дійсності. Але це умиротворення безвихідності. У лірику ж Лермонтова є кілька віршів про реальну гармонію в цьому житті. Саме яскраве з них — «Коли хвилюється жовтіюча нива…» (1837). Синтаксична конструкція періоду дозволяє поетові дати в першій частині розгорнутий опис природи й потім укласти:
…Тоді упокорюється душі моєї тривога,
Тоді розходяться зморшки на чолі, —
И щастя я можу осягнути на землі,
И в піднебіннях я бачу бога
В останні роки життя в Лермонтова, поруч із констатацією свого розчарування у всім, з’являється мотив віри в деякі цінності, у тому числі в існування рідної душі. Так, у вірші 1841 року «Сон» поетові сниться «юна дружина», чия душа бачить його страданья.
З роками Лермонтов стає старше і його ліричний герой усе більше нагадує гармонічного ліричного героя Пушкіна. Але в цілому творчість поета перейнята романтичним трагізмом абсолютної самітності, боротьби з усім навколишньої, неприйняття дійсності, незрозумілості