Три правди в п’єсі «На Дні»
У п’єсі «На дні» Г. Горького прагне не тільки до того, щоб зображенням страшної дійсності привернути увагу до долі знедолених людей. Він створив по-справжньому новаторську філолофсько-публіцистичну драму. Зміст на перший погляд розрізнених епізодів — трагічне зіткнення трьох правд, трьох подань ожизни.
Перша правда — правда Бубнова, її можна назвати правдою факту. Бубонив переконаний, що людина народжується для смерті й нема чого жалувати його: «Всі так: народяться, поживуть, умирають. І я вмру… і ти… Чого жалувати… Ти скрізь зайва… та й всі люди на землі — зайві». Як бачимо, Бубнов повністю заперечує й себе, і інших, його розпач породжений безвір’ям. Для нього правда — жорстокий, убивчий гніт нелюдських обставин
Правда Луки — правда жалю й віри в Бог. Придивившись до босяків, він для кожного знаходить слова розради. Він чуйний, добрий до тих, хто потребує допомоги, він вселяє в кожного надію: розповідає Акторові про лікарню для алкоголіків, радить Попелу піти в Сибір, Ганні говорить про щастя в загробному світі. Те, що говорить Лука, не можна назвати просто неправдою. Скоріше він вселяє віру в те, що з будь-якої безвихідної ситуації вихід є. « Усі шукають люди, усі хочуть — як краще, дай їм, Господи, терпенья!» — щиро говорить Лука й додає: «Хто шукає — знайде… Допомагати тільки треба им…» Лука несе людям рятувальну віру. Він думає, що жалістю, жалем, милосердям, увагою до людини можна вилікувати його душу, щоб самий останній злодій зрозумів: «Краще треба жити! Треба так жити… щоб самому себе можна… було поважати… »
Третя правда — правда Сатину. Він вірить у людину, як у Бог. Він уважає, що людина може вірити в самого себе й сподіватися на свої сили. Він не бачить змісти в жалості й состра-дании. «Яка користь тобі, якщо я тебе пошкодую?» — запитує він Кліща.. А потім вимовляє свій знаменитий монолог про людину: «Існує тільки людина, все-таки інше — справа його рук і його мозку! Людина! Це — чудово! Це звучить — гордо!» Сатин говорить не просто про сильну особистість. Він говорить про людину, що здатно перебудовувати мир за своїм розсудом, створювати нові закони світобудови, — про человеко бога
Три правди в п’єсі трагічно зіштовхуються, що й спричиняється саме такий фінал п’єси. Проблема в тім, що в кожній із правд є частина неправди й що саме поняття правди многомерно. Яскравий приклад тому — і одночасно момент зіткнення різних правд — монолог Сатину про горду людину. Цей монолог вимовляє п’яна, занепала людин. І відразу виникає питання: ця п’яна, занепала людин — той же самий, котрий «звучить гордо»? Позитивна відповідь — сумнівна, а якщо негативний — те як же бути з тим, що «існує тільки людина? Виходить, Сатин, що говорить цей монолог, — не існує? Виходить, що для того щоб сприйняти правду слів Сатину про горду людину, потрібно не бачити Сатину, вид якого — це адже теж правда
Страшно, що нелюдське суспільство вбиває й калічить людські душі. Але головне в п’єсі те, що Г. Горького змусив сучасників ще гостріше відчути несправедливість суспільного устрою, змусив задуматися про людину, його волі. Він говорить своєю п’єсою: треба жити, не мирячись із неправдою, несправедливістю, але не погубити в собі доброту, жаль, милосердя.