Тураев С. В. Введення в західноєвропейську літературу XVIII століття
Мистецтво викриття й пафос твердження в літературі XVIII в. Вольтера «Роздавите гадину!», спрямований проти католицької церкви, виразно передає наступальну силу й войовничий характер просвітительської критики
Важливе місце в літературі Освіти займає сатира.) Луцилия, Горация, Ювенала. Але він не мислив собі сатири в інших формах:
Гораций зменшував веселим сміхом гнів
Перед ним дурень і фат тремтіли, онімівши:
Назвавши по іменах, він їх навік знеславив,
Віршування не порушуючи правил
(Пер. е. Л. Линецкой)) стали її масштаби, гостріше стала її проблематика, у ряді літератур вона придбала більше активний політичний зміст.) Шеридана, і політичні памфлети Дефо, Свифта й Арбетнота, і влучні епіграми Роберта Бернса, і сатиричний роман, представлений багатьма чудовими зразками. Серед них — «Подорожі Гулливера», книга, що належить перу найбільшого із сатириків Джонатану Свифта й завоевавшая визнання в усьому світі.) панування англійців
Сатиричні образи аристократів ми зустрічаємо в комедіях італійського просвітителя Карло Гольдони.
«Підземна подорож Нильса Клима». З винятковою майстерністю користувалися просвітителі зброєю сміху.) «комічну епічну поему в прозі». Великим гострословом, що чудово володіло зброєю сміху, був Вольтер. Недарма так боялися вороги його отрутного глузування, його влучного й нещадно викривального слова! «Сміх Вольтера бив і палив, як блискавка» — писав А. И. Герцен.) майстерно володіли іронією, вони вміли дотепно обіграти слабкі місця в аргументації своїх супротивників, уміли підбирати живі приклади для обґрунтування своїх поглядів, і в цих прикладах не останнє місце займало й смішне.) авантюрного оповідання («Кандид»), те Дідро, наприклад, в «Племіннику Рамо» не прибігає до складного й заплутаного сюжету. Краса цього добутку — це насамперед краса думки. Ми з подивом і замилуванням стежимо не за подіями (їх, властиво, немає), а за польотом думки, присутні при тонкій і розумній розмові, що дозволяє проникнути в складний процес формування, розвитку й зіткнення ідей. При цьому перед нами — живі люди, носії цієї ідеї, люди зі своїми страстями й реальними інтересами, і над ними як би піднімається сам дотепний Дідро, неспокійний, шукаючий, що розсікає, немов ножем, думка своїх сучасників, нещадний аналітик, безстрашний борець за істину й справедливість.)»Фауст». За словами Ф. енгельса, Ґете, воставая проти сучасного йому німецького суспільства, «обсипає його гіркими глузуваннями Мефистофеля».) відношенням до всіх традицій, до всякої рутини й словесної нісенітниці. Варто тільки згадати його дотепний діалог з учнем в 4 сцені першої частини. Як зло викриває він схоластичну науку, засновану на мертвих догмах! Як знущально він повчає недалекого малого, що пришли до Фауста за радою:
Як тільки недолік у поняттях трапиться,
Їх можна словом замінитися
Словами диспути ведуться,
Зі слів системи створюються;
Словам повинні ви довіряти
У словах не можна ні йоти змінювати
(Пер. Н. Холодковского))»духом заперечення», тому що, за його словами, «гідно загибелі все те, що виникає». Н. Г. Чернишевський мудро помітив у зв’язку із цим: «Із запереченням, скептицизмом розум не ворожий; навпроти, скептицизм служить його цілям, приводячи людини шляхом коливань до чистих і ясних переконань».
Фаустові «потрібна істина більше глибока, життя більше повна, тому-те він і необхідно повинен увійти в сполучник з Мефистофелем, тобто запереченням». От чому Чернишевський уважав, що «Мефистофель — головний двигун в «Фаусті». Заперечення старого з’являється як рушійна сила історичного розвитку
У трагедії Ґете, що з’явився як би підсумком ідейного руху XVIII століття, глибоко, діалектично виражена думка про те, як нерозривно були зв’язані в цей час заперечення й твердження. Заперечувалося помилковий, віджилий, середньовічне, весь ветхий уклад життя феодальної формації. Щоб стрімко рушити вперед і затвердити нові, більше прогресивні громадські порядки, треба було безкомпромісно распрощаться з минулим, потрібно було заперечення
Глибокий зміст є в тім, що саме у вуста Мефистофеля Ґете вклав свою знамениту формулу, що потім не раз привертала увагу великого Леніна:
Сірка теорія, мій друг,
Але вічно зелене древо життя
Так цими двома ємними рядками » дух-заперечення» в «Фаусті» Ґете гранично чітко оголив життєстверджуючий зміст просвітительської ідеології
Іронія, сатира викриття в просвітителів, як уже сказано, незмінно пов’язані із твердженням позитивного ідеалу, прекрасної мрії про царство розуму. Звичайно, це «царство розуму» було лише ілюзією. Але адже за ілюзією стояла щира віра в краще майбутнє. Саме тому реалізм XVIII століття несе в собі життєстверджуючий початок. Найважчі картини життя, самі гіркі приклади людської несправедливості нездатні похитнути оптимістичні позиції письменника. Примітна розмова відбувається в романі Г. Фильдинга «Історія Тома Джонса, найди». Герой роману Том Джонс в один з важких періодів свого життя зустрічається з Гірським пустельником, людиною, що, изверившись у людях, доживало своє століття водиночестве.
Переживши ряд гірких розчарувань, жорстоко обманутий близькими друзями, Гірський пустельник прийшов до похмурого висновку, що людина, «цар нашої землі», «мерзенно ганьбить власну природу й свою безсоромність, своєю жорстокістю, невдячністю й віроломством бере під сумнів доброта свого творця».
И Фильдинг вустами свого героя рішуче відкидає цей наклеп на людину: «Ви будуєте подання про людей, — говорить він, — на підставі самих гірших і низьких різновидів цієї породи, тоді як… характерним для роду варто вважати тільки те, що можна знайти в кращих і совершеннейших його індивідові розумів».
Оптимізм не тільки становить характернейшую чортові світогляду просвітителів, він визначає істотні особливості просвітительського мистецтва, що вирішує образом позначається на розумінні прекрасного
У центрі уваги письменників XVIII століття була людина або, як тоді говорили, «людська природа».
У вступній главі «Історії Тома Джонса, найди» Генрі Фильдинг у такий спосіб роз’ясняв читачеві зміст роману:
«Заготовлена нами провізія є не чим іншим, як людською природою… а освічений читач не може не знати чудесної розмаїтості людської природи, хоча вона й позначена тут однією загальною назвою, скоріше кухар перебере геть усе сорту тваринної й рослинної їжі, чим письменник вичерпає настільки велику тему» (кн. I, гл. 1).
У твердженні людської особистості просвітителі продовжували гуманістичні традиції епохи Відродження. Подібно Петрарці, Сервантесові й Шекспірові, вони бачили прекрасне в людині, незмінно підкреслюючи нескінченне різноманіття цього прекрасного. Ґете писав у статті про Винкельмане: «Вищий продукт постійно, що вдосконалюється природи, — це прекрасна людина».
У добутках різних жанрів просвітителі втілюють віру в безмежні можливості людської особистості, затверджуючи могутність його рук і розуму, красу його творчих дерзань
Далі, сміливий плавець! І нехай невігласи сміються,
Нехай, що стомився, кермо випустить керманич із рук —
Далі, далі до Заходу! Повинен там берег, з’явитися:
Ясно бачиться він думки твоєї вдалечині, -)»Колумб». Тому тема праці займає одне із центральних місць у літературі XVIII століття. Просвітителі розробляли цю тему в різні аспектах
Насамперед вони протиставляли активність і працьовитість людини третього стану паразитизму феодального дворянства. Навіть буржуа, що сидів у себе в крамниці або организовавший нескладному виробництві в одній з тодішніх мануфактур, не тільки вважав себе трудівниками, але й незмінно бачив свою перевагу перед яким-небудь аристократом, що пропалювали життя. Навпаки, аристократи хвасталися своїм мистецтвом жити весело й безтурботно й нехтували будь-яке «справу».)- між феодальним миром і миром третього стану
Характерно, що десяти церковним заповідям американський просвітитель Веніамін Франклін протиставив свої власні моральні принципи, серед яких почесні місця займало працьовитість: «Не втрачати часу попусту; бути завжди зайнятим чим-небудь корисним; відмовлятися від всіх непотрібних дій».
Біографи Дени Дідро розповідають, що батько великого мислителя був ремісником-ножовщиком і вважав, що немає на світі вище покликання, чим його ремесло. І коли його син став літератором, він відмовився від нього, тому що порахував його дозвільним ледарем, що змінив сьогоденню справі
Але літератор Дідро не посоромив трудового стану. Він створив на честь людської праці один із самих чудових пам’ятників XVIII століття — так званий «Словник наук, мистецтв і ремесел». Знаменита «Енциклопедія», над здійсненням якої він працював більше двох десятиліть, з’явилася не тільки підсумком наукової думки свого часу й сміливою спробами оцінити всі явища дійсності з позицій передової просвітительської думки, але й першим в історії світової культури досвідом охарактеризувати трудову діяльність людини. Зі сторінок «Енциклопедії» встають образи хліборобів, виноградарів, рудокопів, ткачів, робітників різних професій. Нехитрі верстати й знаряддя того років, весь виробничий інвентар ремесла й мануфактури — усе було описано й зарисоване, представлений як головний і вирішальний фактор людського прогресу
«Дідро з ентузіазмом і завзятістю створював родовід праці, щоб поставити його вище родоводу дворян і великих миру цього», — говорив Анатоль Франс у ювілейному мовленні пам’яті Дідро. — «Його ціль була зовсім ясна, хоча вона була й надзвичайна по тимі часам: «Потрібно, — говорить він, — щоб вільні мистецтва, що настільки ретельно оспівували самих себе, відтепер віддавали б свій голос для прославляння мистецтв механічних, вивели їх із приниження, у якому вони так довго перебували в силу забобонів».
Пафос твердження у творчості письменників XVIII століття знайшов найбільш яскраве вираження в створенні образа позитивного героя, носія позитивної програми автора
У цьому складається одна із примітних особливостей літератури Освіти. Позитивний герой є центральним героєм багатьох добутків літератури цієї епохи — від Робинзона Крузо у відомому романі Дефо до Фауста в однойменній трагедії Ґете. Позитивні герої зустрічалися часто в мистецтві Відродження, рідше (звичайно на другому або третьому плані) вони представлені в літературі критичного реалізму
У літературі XVIII століття позитивний герой є, як правило, програмним героєм, многообразно втілюючи активні сили епохи. В активності й енергії цього героя знайшло відбиття сміливий і рішучий виступ на історичну сцену «третього стану». Як енергійний і наполегливий герой комедії Бомарше «Божевільний день, або одруження Фігаро», як зухвало й рішуче захищає він свої права! Він бореться за своє особисте щастя. Але парижане, що заповнили зал для глядачів театру 21 квітня 1784 року, побачили в ньому насамперед діловитої й розумної людини з народу, що, кидав виклик всьому стану аристократів. Якою впевненістю, якою невичерпною вірою у свої сили звучав монолог Фігаро, звернений до графа Альмавива: «Ні, ваш сіятельство, ви її не одержите. Ви вважаєте себе великим генієм, тому що ви вельможа… Знатність, багатство, положення, високі посади — от джерела подібної зарозумілості. А що ви зробили, щоб мати стільки благ? Вашою єдиною працею було народитися. Насправді ж ви — людина таки пересічний. Тоді як мені, загубленому в темній юрбі,- мені тільки для того, щоб прокормитися, довелося виявити більше знань і кмітливості, чим їх було витрачено протягом ста років на керування всіма Испаниями. І ви хочете змагатися із мною!».
Однак далеко не завжди позитивний герой Освіти так відкрито виступав від імені народу проти феодального дворянства. У багатьох добутках роль такого героя більше складна й суперечлива. Сполучення в ідеології Освіти інтересів буржуазного класу з інтересами широких кіл третього стану незмінно накладало свій відбиток на позитивну програму письменника. При цьому нерідко перемагали риси буржуазної органиченности. Герой у цьому випадку не передавав пафосу Освіти, навіть якщо письменник зображував просту людину. Така Памела Ричардсона. Адже й вона відстоює своє людське достоїнство в зіткненні з молодим дворянином. Але в її зображенні автор підкреслює не стільки її демократизм і плебейську активність, скільки сімейні чесноти, буржуазну добропорядність, релігійне подання про свій борг
Не можна, однак, забувати, що сама буржуазія в XVIII столітті виступала як прогресивна сила, що руйнувала старий середньовічний уклад, що стрімко завойовувала ключової позиції в суспільному житті. Тому навіть тоді, коли письменник створював образ типового буржуа визискувача, якої був, наприклад, Робинзон Крузо в знаменитому романі Дефо, цей герой залучав читачів своєю активністю, невичерпною енергією, завзятістю в досягненні мети. Трудовий подвиг Робинзона, оказавшегося на незаселеному острові, дотепер захоплює нас і є високим прикладом людського дерзання
Позитивна програма просвітителів була ілюзорна. «Царство розуму» існувало лише в ідеалі й не могло бути розкрите в конкретній практиці буржуазного будівництва
От чому позитивний герой просвітителів нерідко був піднятий над буденною прозою, тією чи іншою мірою абстрагований від конкретних умов навколишнього побуту
Навіть досить реальний Робинзон з’являється як позитивний герой тільки в специфічній обстановці «робінзонади», на незаселеному острові, тобто будучи виключений з нормальних умов буржуазної практики й поставлений в ілюзорну обстановку «природного стану».
Ще більш абстрагований від конкретних умов Німеччини Фауст Ґете. Втілюючи у своїй чудовій трагедії складний комплекс ідей XVIII століття, Ґете прибігає до фантастики, і шлях його героя з’являється як символічний шлях Людини, що виривається з оковів середньовіччя й затверджує всеперемагаючу силу розуму
Неважко помітити в цьому випадку, що Ґете, розгортаючи перед нами історію шукань свого героя, найменше опирається на конкретні факти німецької дійсності. Логіка розвитку сюжету в трагедії підпорядкована просвітительському завданню твердження людської особистості. Уже в Пролозі до «Фауста» сформульована думка, що визначає весь розвиток сюжету:
Поки ще розумом у мороці він блукає,
Але істини променем він буде осяяний,
Саджаючи дерево, садівник уже знає
Яка квітка й плід з його одержить він
(Пер. Н. Холодковского)
Поет-Просвітитель у відомій мері сам був тим садівником, що знав заздалегідь, який плід повинне принести посаджене їм дерево. Він був тенденційний у кращому розумінні цього слова. Більше того: мистецтво мало для нього зміст лише в тій мері, у якій воно дозволяло з найбільшою яскравістю й вражаючою силою виразити певну тенденцію, змусити читача й глядача задуматися над найважливішими питаннями, які виникали в процесі боротьби проти неразумия старого мира
Такі дві основні тенденції в літературі Освіти
Але сполучення суворої критики й просвітительських ілюзій, сатири й позитивного пафосу в літературі XVIII століття ще не розкриває повною мірою своєрідності просвітительського реалізму
Для розуміння художньої структури добутків письменників тої епохи істотне значення має те, як оцінювали просвітителі роль людини в суспільстві. Із цим зв’язаний і метод зображення людського характеру, і особливості розвитку сюжету в літературі XVIII століття
Найбільшою заслугою реалізму XVIII століття з’явилося звертання до буденного життя, зображення її з усіма непривабливими сторонами. Разом з тим, як сказано вище, просвітителі з особливою наполегливістю зображували героя — носія високих моральних і суспільних принципів, героя — будівельника нового громадського порядку. Просвітителі не знали, як примирити ці два подання про людину: реальн і ідеальному, як дозволити протиріччя між конкретною людиною, представником сучасного суспільства, з усіма його пороками й стражданнями, і людиною взагалі, «природною людиною». Лессинг виразив цю думку гранично різко, обнаженно:
«Знати людини як одинична істота — до чого це приводить? — Довідаєшся тільки дурнів і мерзотників… Зовсім інша справа, якщо вивчаєш людини взагалі. У людині, узятій взагалі, ховається велич і божественне походження. Варто тільки оцінити, у які підприємства пускається людина, як щодня ширяться границі його розуміння, скільки мудрості в поставлені їм законах, скільки праці в створені їм пам’ятниках».
Варто згадати при цьому про протиріччя, на якому вказував Г. В. Плеханов: просвітителі, з одного боку, визнавали вплив середовища на людину, а, з іншого боку, затверджували думка про вирішальний вплив розумної людини на навколишнє оточення
И от просвітитель допускав, що «дурні й мерзотники» породжені реальним середовищем, але середовище можна все-таки змінити зусиллями людини, збройного розумом
У художній практиці XVIII століття це означало, що в окресленні людського характеру автор увесь час стояв перед цим неминучим вибором між силою середовища й силою розуму, між одиничною конкретною людиною й людиною взагалі. Звідси — подвійне мотивування в розвитку сюжету
Наприклад, з перших розділів роману Дефо ми довідаємося про сім’ю Робинзона, про страсті до подорожей, що рано пробудилася в героя, нарешті, про різні пригоди, які мають місце в його житті. Все це ясно й просто мотивовано обставинами самого життя. Але при зображенні перебування Робинзона на незаселеному острові Дефо вже не опирається на життєві факти. Йому був відомий тільки один факт, пов’язаний з історією матроса Селькирка, що прожив на самоті на острові понад чотири літа
Біографія Селькирка мало турбує Дефо. Його залучає інше: поставити сучасної людини віч-на-віч із природою. Дефо малює величну картину трудових зусиль Робинзона, прагнучи представити свого героя як «природної людини» і тим самим довести, що сучасний буржуазний порядок є як би породженням самої природи. У цій частині роману сюжет будується для підтвердження ідеї, а не як відбиття реальних життєвих відносин
Найбільший представник просвітительської естетики Дени Дідро жадав від мистецтва правди. Він уважав, що людини варто зображувати в його конкретному соціальному вигляді, у його реальних життєвих відносинах. Але одночасно Дідро призивав письменників до зображення доброчесної людини, якого можна було б протиставити людям порочним і лиходіям
«Отже, я повторюю: чесність, чесність, — писав Дідро, — вона торкає нас більш задушевно, ніж те, що збуджує наше презирство й сміх. Автор, ти тонкий і чутливий? Торкнися цієї струни й ти почуєш, як зазвучить або мерзне вона в усіх душах
«Значить людська природа гарна?»
Так, друг мій, і дуже гарна».) романі або драмі зв’язана саме з перемогою цієї другий — просвітительської — лінії:
«Матеріальні обставини, історичне середовище, її напівтварини закони — все це харчує реальний сюжет у просвітителів, сюжет, що виявляється тільки сюжетом нижчого рангу
Останнє слово в сюжеті належить набагато більше оптимістичним силам — тут уже не влада, не багатство, не суспільне становище створюють розв’язку колізії, але внутрішня вартість людини, його природне право й закон суспільної гармонії… «Людина взагалі» за підсумками добутку тріумфувала над людиною «одиничним».
Суперечливість у зображенні людського характеру ставала особливо помітна тоді, коли письменник намагався зображувати події з минулого
Як ми вже відзначали вище, для мислення XVIII століття був характерний антиісторизм
У тій боротьбі, що вели просвітителі, вони вбачали лише боротьбу між розумним і нерозумним, природним і неприродним. Вони не бачили боротьби класів (поняття про класи й класову боротьбу зложаться тільки в XIX столітті), а всі прошлое їм представлялося лише часом забобонів і марновірств. Тому, коли просвітителі обирали той або інший сюжет, пов’язаний з минулим, вони лише використовували його для постановки тих же філософських і соціальних проблем, які вони ставили на сучасному матеріалі.
Вольтер створює образ Жанни д’арк у поеті «Орлеанская незаймана». Але він не піклується про точне відтворення історичних обставин і не прагне показати Жанну як національну героїню. Своє художнє завдання він бачить лише, у тім, щоб викрити пов’язану з нею церковну легенду. Перед нами не історик, а сатирик, вірний своєму девізу — роздавити ворога. Наносячи нещадні удари по своїх сучасних супротивниках з католицького табору, він не зважає на історичні факти, не хоче зрозуміти того, що релігійна наснага Жанни в ті далекі часи, в XV столітті, допомогло шляхетній справі національно-визвольної боротьби. Але адже для Вольтера все минуле представлялося нерозумним і варварським. В ім’я розуму він веде боротьбу проти церковного лицемірства й релігійного фанатизму й у гарячці цих боїв неминуче спотворює історичну перспективу
Інтерес до національного минулого вперше в XVIII столітті проявляється в німецьких письменників, зокрема, у Гердера й молодого Ґете. Ґете створює першу у світовій літературі історичну драму — «Гец Тло Берлихинген».
Але й тут головному героєві, лицареві XVI століття, додані риси сучасного Ґете бунтаря-одинака, а в монологах Геца звучать руссоистские мотиви, немислимі для героя XVI століття
В обстановці політичної роздробленості німецькі просвітителі, мріючи про національну єдність, набагато більше, ніж їхні західні однодумці, цікавилися минулим своєї країни. Але й цей інтерес не був стійким — він зв’язаний тільки з коротким періодом руху «бури й натиску». В інші періоди — ні в Лессинга, ні в поетів веймарского класицизму — національна історична тематика не залучала великої уваги
Просвітителі XVIII століття не проявляли серйозного інтересу до скарбів національної культури, до усної творчості свого народу. Виключенням тут знов-таки є німецькі «штюрмери» (письменники «бури й натиску»): Гердер, що опублікував в 70-х роках XVIII в. збірник народних пісень, і Ґете, що опирався у своїй ранній ліриці на фольклорну пісенну традицію
Англійські публікації народних балад у середині XVIII в. пов’язані з так званим предромантизмом — літературним рухом, що являло собою вже початок реакції проти Освіти.