Від північних оковів звільняючи мир
Як тільки на поля струменіючи дохне зефір,
Як тільки перша позеленіє липа,
До тебе, привітний нащадок Аристиппа,
До тебе явлюся я; побачу цей палац,
Де циркуль зодчого, палітра й різець
Ученої примхи твоєї корилися
И натхненні в чарівництві состязались.
Ти зрозумів життя мета: щаслива людина,
Для життя ти живеш. Своє довге, ясне століття
Ще ти змолоду розумно різноманітив,
Шукав можливого, помірковано проказил,
Чредою йшли до тебе забави й чини
Посланник молодої увінчаної дружини,
З’явився ти у Ферней, і цинік поседелий,
Розумів і моди вождь, пролазливий і сміливий,
Своє панування на півночі люблячи,
Могильним голосом привітав тебе
З тобою веселості він марнував надлишок,
Ти лестощі його вкусил, земних богів напій
З Фернеем распростясь, побачив ти Версаль
Пророчих очей не простираючи вдалину,
Там раділо все. Армида молода,
До веселощів, розкоші знак перший подаючи,
Не відаючи, чому долею приречена,
Гралася, вітряним двором оточена
Ти пам’ятаєш Трианон і шумні забави?
Але ти не знеміг від солодкої їхньої отрути;
Ученье робилося на час твій кумир:
Усамітнювався ти. За твій суворий бенкет
Те чтитель промислу, то скептик, то безбожник,
Сідав Дидерот на хибкий свій триніжок,
Кидав перуку, очі в захваті закривав
И проповедивал. І скромно ти слухав
За чашею повільної афею иль деисту,
Як цікавий скіф афінському софістові
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . .Ступивши за твій поріг,
Я раптом переношуся в дні Катерини
Книгосховище, кумири й картини,
И стрункі сади свідчать мені,
Що благосклонствуешь ти музам втишине.
Що ними в ледарстві ти дихаєш шляхетної
Я слухаю тебе: твоя розмова вільний
Виконаний юності. Влиянье краси
Ти жваво почуваєш. Із захватом цінуєш ти
И блиск А *** і принадність *** 245
Безтурботно окружась Корреджием, Кановой,
Ти, не беручи участь у хвилюваннях мирських,
Часом глумливо у вікно дивишся на них
И бачиш зворот у всім колоподібний
Цей портрет вельможі старого часу — чудова реставрація руїни в первісний вид будинку. Це міг зробити тільки Пушкін. Крім його художницької здатності переноситися всюди й в усі з волі фантазії своєї, йому допомогла й віддаленість його від того часу, що представлявся йому в перспективі. Минуле завжди й видніше й зрозуміліше сьогодення. Від Державіна, як сучасника, не можна й вимагати такої майстерної картини російського XVIII століття, що багато відрізнявся від європейського XVIII століття. Ця різниця вірно схоплена Пушкіним в останніх віршах першого уривка —
. . . . . . .І скромно ти слухав
За чашею повільної афею иль деисту,
Як цікавий скіф афінському софістові
Але Державін не міг стати нарівні й із цим скіфом: він ставиться до цього скіфа, як той скіф до афінського софіста. Позбавлений усякого утворення, не знаючи французької мови, Державін не був занадто причетний ні моральному псуванню, ні щирому прогресу того часу й у сутності анітрошки не розумів його. Хвалячи добро того часу, він не прозрівав зв’язки його зі злом і, нападаючи на зло, не провидів зв’язку його сдобром.
Із двох сторін відбився росіянин XVIII століття в поезії Державіна: це з боку насолоди й бенкетів, і з боку трагічного жаху при думці про смерть, що махне косою — і
Де бенкетів лунали кличі,
Надгробні там виють лики…246
Державін любив оспівувати "помірність"; але його помірність дуже схожа на горацианскую, до якої завжди домішувалося фалернское… Кинемо оком на його прекрасну оду "Запрошення до обіду".
Шекснинска стерлядь золота,
Каймак і борщ уже коштують; 247
У графинах вина, пунш, блищачи
Те льодом, то іскрами ваблять;
З курильниц благовонья ллються,
Плоди серед кошиків сміються,
Не сміють слуги й дохнути,
Тебе стола вкруг очікуючи;
Господарка ставна, младая,
Готова руку простягнутися
Прийди, мій благодійник давній,
Творець чрез двадцять років добра!
Прийди — і будинок хоч ненарядний,
Без різьблення, злата й сребра,
Мій відвідай: його багатство —
Приємний тільки смак, опрятство,
И тверда моя, неулеслива вдача
Прийди від справ попрохладиться,
Поїсти, попити, повеселитися,
Без шкідливих здоров’ю приправ!
Як все дихає в цьому вірші духом того часу й бенкет для милостивца, і помірний стіл, без шкідливих здоров’ю приправ, але із золотою шекснинскою стерляддю, з винами, які "те льодом, то іскрами ваблять", з пахощами, які ллються з курильниц із плодами, які сміються в кошиках, і особливо — зі слугами, які не сміють і дохнути!.. Звичайно, поняття про "помірності" є відносне поняття, — і в цьому змісті сам Лукулл була помірна людина. Ні, люди нашого часу искреннее: вони люблять і поїсти й попити й за столом люблять побалакати не про помірність, а про розкіш. Втім, ця "помірність" і для Державіна існувала більше, як "пиитическое прикраса для оди". Але от, немов скороминуща хмара суму пробігає у веселій оді думка про смерть:
И знаю я, що століття наш — тінь;
Що лише дитинство проводимо,
Уже до старості приходимо,
И смерть до нас дивиться чрез забір
Це думка щира; але поет у ній же й знаходить спосіб кутешению.
На жаль! те як не умудритися,
Хоч раз квітами не увитися
И не залишити похмурий погляд?
Потім знову смутне почуття:
Чув, чув я таємницю цю,
Що іноді сумує й цар;
Ні ніч, ні день спокою немає,
Хоча їм вся покійна тварина,
Хоча він голосною славою знатний
Але ах! і трон завжди ль приємний
Тому, хто століття свій у турботах?
Отут зрить обман, там зрить занепад:
Як бедний часовой той жалюгідний
Який вічно на годинниках!
Але не бійтеся: смутне почуття не опанує ходом оди, не закінчить її елегійним акордом, — що так любить наш час: поет знову знаходить привід на радість у тім, що на мінуту повалило його в сумовитий роздум:
Отже, доки ще негода
Не помрачает червоних днів,
И приголублює щастя
И гладить нас рукою своєї;
Доколе не прийшли морози,
У саду пахнуть троянди
Ми поспішимо їх обонять.
Так! будемо життям насолоджуватися,
И тим, чим можемо утішатися,
По платтю ноги протягати
Висновок оди зовсім зненацька, і в ньому видна характеристична риса того часу, що неодмінно вимагало, щоб твір кінчався мораллю. Поет нашого часу скінчив би цю п’єсу віршем: "по платтю ноги протягати"; але Державін додає:
А якщо ти, иль хто інші
Зі званих милих мені гостей,
Чертоги зволівши златие
И страви сахарни царів,
До мене не срядитесь откушать,
Извольте ви моя користь прослухати:
Блаженство не в променях порфір,
Не в смаку страв, не в млості слуху