Якщо думка поетичного добутку щира в самій собі, ясна й певна для поета, якщо добуток вірно концепировано й досить виношений у душі поета, — те в ньому не може бути ні виродливих частковостей, ні слабких місць, ні темних і незрозумілих виражень, ні недоліку в зовнішній обробці. Добуток, у такому випадку, органічно цілісно: у ньому немає нічого ні зайвого, ні відсутнього; воно округлено: його почок уводить читача в його зміст; останнє слово замикає собою весь його зміст, так що читач цілком удоволений і не може запитати: "що ж далі?"
Вірша Державіна не виконують жодного із цих умов. По-перше, всі вони більш-менш відрізняються характером риторичним, і, принаймні, більша частина їх походить на дисертації у віршах. Ми не можемо підкріпити виписками цієї думки, тому що, у такому випадку, нам довелося б передрукувати майже всього Державіна. Книга у всіх перед очами, і кожний сам може повірити справедливість нашої думки. Втім, при розборі деяких віршів, ми будемо мати випадок мимохідь, указувати на цю рису недоліку поезії Державіна; поки обмежимося тільки вказівкою на деякі, особливо чудові щодо цього, п’єси, які, наприклад: "Безсмертя душі" (192 вірша), "Величність божие" (13 2ст.), "Христос"(320 ст.), "Сліпий випадок" (200 ст.), "Заспокоєне невір’я" (108 ст.), "Істина" (144 ст.), "Гімн богові" (96 ст.), "Туга душі" (104 ст.), "Чеснота" (120 ст.), "Слава" (112 ст.), "Целение Саула" (450 ст.), "Гімн сонцю" (100 ст.), "Хмара" (80 ст.), "Грім" (90 ст.), "На помірність" (110 ст.), та ін. Таких п’єс у Державіна набагато більше можна начесть. Читати їх важко. Це однаково, що читати арифметику, написану віршами: читач згодний з нею, що 2X2 = 4, але він проте в розпачі, що такі прості, поважні й з малолітства всякому відомі істини не викладені звичайного прозою, без поетичних витівок. Так і в пойменовані нами віршах Державіна всієї думки стільки ж справедливі, скільки й старі й общи: їх можна знайти в будь-якого поганого віршотворця того часу. А це вже ознака відсутності поезії: у щирого поета й стара думка є новою, тому що щирий поет дає почувати живу сутність думки, що юрба безглуздо повторює, як мертву букву. По величині своєї пойменовані нами оди Державіна рішуче не мають нічого загального з лирическою поезиею. Лірика є вираження переважно почуття, і щодо цього вона наближається до музики, що, винятково із всіх мистецтв, діє прямо й безпосередньо на почуття. Одна п’єса не може бути вираженням двох різних почуттів, а почуття проходить по душі миттєво, як той трепет захвату, від якого священний холод пробігає по тілу й встревоженною раттю піднімає волосся на голові людини… І якщо таке почуття неослабно буде володіти читачем в усі час, необхідне для прочитання навіть вісімдесятьох не тільки чотирьохсот п’ятдесятьох віршів, — людська натура читача не витримає цього, і результатом захопленого читання повинна бути хвороба, стомлення… Поема, драма, і особливо, роман — інша справа: там розум часто дає відпочивати почуттю; там комічні сцени й, по сутності предметів, що виражаються, прозаїчні місця збуджують у читачі різноманітні відчуття. Але триматися, у продовження доброї напівгодини або й більше в одному почутті, в однаковій настроєності душі, — це неприродно й тому неможливо. Державін у пойменовані нами п’єсах, здається, усього менш розраховував на почуття: вірші ці холодні й прозаїчні, як шкільна дисертація, вірші в них дурні до краю, і рідко, дуже рідко де проблискують іскорки одушевления, зараз і погасаючи у воді риторики. Здається, главною його заботою було висловити про предмет усе, що тільки міг він придумати про нього. Порядку в його думках немає ніякого, і тому його довгі й оди, що резонерствують, не мають достоїнства навіть добре розташованого й округленого шкільного міркування
Звичайно, не всі оди Державіна такі, як ті, на які ми зараз указали; але головний характер зазначених нами — довгота, резонерство, риторика, безобразність — більш-менш переважають рішуче у всіх одах. Гармонійної відповідності ідеї з формою, пластичності образів, — у них нема чого й шукати. Читаючи іншу оду Державіна, іноді ви раптом захоплюєтеся возвишенностию думки, енергиею почуття, розгонистим польотом фантазії, — і раптом неспритний вірш, натягнутий зворот, дивне вираження, а іноді й риторика прохолоджують ваш захват, — і ви випробовуєте це кілька разів при читанні однієї й тої ж оди й по закінченні її почуваєте себе стомленим і стривоженим, але не вдоволеним і услажденним. Так, наприклад, "Водоспад" належить до числа блистательнейших створень Державіна, — а тим часом у ньому-те й побачите ви повне виправдання нашої думки про загальні недоліки його поезії. Уже сама величезність цієї оди показує, що в її концепції брала участь не одна фантазія, але й холодний розум. Приводом до цієї оди була звістка про кончину Потьомкіна, що вразила поета скорботним почуттям і представило його духовному оку в новому світлі колосальний образ найбільшого із сучасних йому героїв. Це скорботне почуття, це піднесене споглядання й повинне було б становити зміст оди. Але поет приплів сюди ж Румянцева, що, сидячи під нахиленим кедром, мріє про славу й час, потім засипає й бачить у сні свої подвиги; потім прокидається від грому розтрощеної ялини й занепалого пагорба й бачить перед собою Росію в образі войовничої дружини, що волає до нього "прокинься!"; побачивши її він
Зітхнув, і испустя зліз дощ,
Віщав: "Знати вмер якийсь вождь!"
И почав міркувати про обов’язки щирого вождя, про те, що краще бути "менш відомим, але більше корисним" і т.п. Весь цей епізод займає тридцять одну строф, тобто сто вісімдесят шість віршів!.. Звичайно, у цьому епізоді, не витриманому в цілому, є прекрасні місця; але він не йде до справи, без нестатку плодить оду й прохолоджує захват читача, — так що прочитати "Водоспад" з одного разу, так ще вголос — праця виснажливий і для розуму й для грудей… Всі ці 186 віршів можна викинути, і ода нічого не програє, навпроти багато виграє: у ній буде менше риторики й більше поезії… Перші сім строф, що містять у собі картину водоспаду посередині дикої й похмурої природи в осінню ніч, прекрасно настроивают душу читача до піднесено скорботного почуття, яким повинна вразити його думка про раптове падіння колоса, — і після сьомої строфи:
Запопадливий кінь, поставу горду
Зберігаючи, часом до тебе йде;
Круту гриву, жарку морду
Піднявши, хропе, ушми пряде,
И підбурюємо бив, бадьориться
Відважно в сльоту твою прагне
Можна прямо перейти до тридцяти дев’ятого:
Але хто йде там по пагорбах,
Дивлячись, як місяць, у води чорні;
Чия тінь поспішає по хмарах
У повітряні житла горни:
На темному погляді й чолі
Сидить глибока дума в імлі!
А тридцять одну строфу, між седьмою й тридцять девятою, можна не читати: тоді враження від "Водоспаду" буде набагато сильніше; тоді залишиться для читання сорок шість строф, або двісті сімдесят шість віршів… І отут скільки ще води риторичної! Як часто знемагаюче від піднесеної насолоди почуття раптово байдужіє! Але щоб думка наше не здалося довільним, підкріпимо його виписками
Який чудесний дух крилами
Від Півночі ширяє на Південь?
Ветр повільний текти його шляхами:
Обдивляється царства раптом,