Доказом того, якими чудовими віршами міг писати Державін, служить його вірш "Російські дівчини":
чиЗрів ти, співак тиисский,
Як у лузі, навесні, бичка
Танцюють дівчини российски
Під сопілкою пастушка?
Як, склонясь главами, ходять,
Черевичками в лад стукають,
Тихо руки, погляд поводять,
И плечима говорять?
Як їхніми стрічками златими
Чола білі блищать,
Під перлами драгими
Груди ніжні дихають?
Як крізь жилки блакитні
Ллється рожева кров,
На ланітах вогневі
Ямки урізала любов!
Як їхньої брови соболини,
Повний іскор, соколий погляд
Їхня усмішка — душі львини
И серця орлів разять?
Коль би бачив дів цих червоних
Ти б грекинь забув,
И на крилах хтивих
Твій Ерот прикутий був
Залишимо осторонь достолюбееную наївність думки — змусити Анакреона дивуватися російським дівчинам, що танцюють весною на лузі "бичка", і віддати їм першість перед богинями й німфами древньої Еллади; залишимо також осторонь книжкове й не слово, що йде до справи, "главами", помилку проти мови, що велить поводити руками й поглядами й не дозволяє поводити руки й погляди: залишимо все це в стороні, як погрішності, неминучі за духом часу, і запитаємо: чи можна не погодитися, що вірші цієї п’єси, як вірші — прекрасні? Стало бути, Державін міг завжди писати прекрасними віршами? — Звичайно, міг, тому що він по натурі своєї був великий поет. — Отчого ж він так рідко писав гарними віршами? — Тому, що в його час не було ні поняття про необхідність прекрасних віршів, ні потреби в них; тому, що в його час про поезію всього менш думали, як про красу, не підозрюючи, що поезія й краса — те саме. Тому Державін усього менш піклувався про вірш, а тому що він почав писати дуже пізно, те й не міг опанувати ні мовою, ні віршем, володіння якими й найбільшими поетами дістається не без тяжкої праці. Тому ж Державіну так важко було поправляти свої п’єси, і всього його виправлення були большею частию невдалі. Що стосується до неточності у вираженні, — від того часу й вимагати неможливо точності, а страшне насилування мові, тобто довільні усікання, наголоси, часте перекручування слова, повинне приписати тому, що Державін у молодості не мав можливості придбати, по частині мови, ні пізнань, ні навички
Скільки б не розібрали ми п’єс Державіна, — усе прийшли б до тому самому результату: великий був природний талант Державіна, а поетом-художником він все-таки не був; і ціле коло його поетичної діяльності представляє собою тільки розрив до поезії й досягнення її лише миттєвими спалахами й несподіваними проблисками. Навіть кращі, самі поетичні його добутки, як, наприклад, "Фелица" можуть нам подобатися не інакше, як тільки під умовою вивчення, як факти історичного розвитку російської поезії. Читаючи їх, ми повинні відірватися від свого часу й своїх понять і силою міркування, так сказати, змусити себе бачити поезію й талант у тім, що в сучасному нам письменнику назвали б ми прозою й бездарностию. Одним словом, вірша Державіна, розглянуті з естетической крапки, суть не що інше, як блискуча сторінка з історії російської поезії, — некрасива лялечка, з якої повинна була випорхнуть, на зачарування очей і розчулення серця, роскошно прекрасний метелик… Повторюємо: талант Державіна великий; але він не міг зробити більш того, що дозволили йому його відносини до історичного положення суспільства в Росії. Державін великий і в тім, що він зробив: навіщо ж приписувати йому більш того, що міг він зробити? Державін великий поет росіянин, — і цього досить, і немає ніякої потреби величати його Пиндаром, Анакреоном і Горацием, з якими в нього немає нічого загального. Пиндар, Анакреон і Гораций, діяли на ґрунті всесвітньо-історичного життя й були по перевазі художниками, як органи художнього древнього миру, особливо Пиндар і Анакреон — співаки народу еллінського, народу-художника…
У другій статті ми розглянемо вірші Державіна з історичної крапки, без якої всяке судження про такого поета було б односторонньо й неповно.
СТАТТЯ II
Тому що мистецтво, з боку свого змісту, є вираження історичного життя народу, те це життя й має на нього великий вплив, перебуваючи до нього в такому ж відношенні, як масло до вогню, що воно підтримує в лампі, або, ще більше, як ґрунт до рослин, яким вона дає харчування. Сухий і кам’янистий ґрунт несприятливий для рослинності; бідна змістом історичне життя несприятливе для мистецтва. Зміст історичного життя становить ідеї, а не одні факти. Всі великі народи, в історії яких миродержавний промисл здійснив долі людства, жили й живуть идеею й умирають, як незабаром їхня історична ідея зжита ними цілком. Але такі народи вмирають тільки емпірично: ідеально ж їхнє існування безсмертне. Доказ цьому — древній мир. Досі знову прорита вулиця Помпеи, знову відкритий будинок у ній, з його начинням і дрібними ознаками побуту жителів, — для нас, громадян нового миру, становлять важливу подію, збуджуючи увагу всіх утворених людей у всіх п’яти частинах світла. А яке було б торжество для утвореного миру, якби найшлися втрачені частини створінь Геродота, Эсхила, Эврипида, Плутарха, Тита Лівія, Тацита й інших?.. Багато хто обурюються на те, що наші діти раніше імен вітчизняних героїв довідаються імена Солонов, Ликургов, Фемистоклов, Аристидов, Периклов, Алкивиадов, Александров і Цезарів: обурення несправедливе й безпідставне! — у деспотизмі такого розумового, ідеального панування древнього миру немає нічого образливого й що обурює: це влада законна, почесть заслужена! Ідея древнееллинской життя була так глибока й багатобічна, що немає ніякої можливості навіть натякнути на неї кількома словами, — особливо, якщо говориш про неї мимохідь, як говоримо ми тепер. Інша справа — ідея історичного життя римлян: вона скільки глибока, стільки ж і однобічна, і по тому самий дає можливість скільки-небудь задовільного на неї натяку. Пульс історичного життя Рима, її таємна схованка, її життєдайна ідея, її альфа й омега, її перше й останнє слово, — це право (jus). Що було одною з багатьох сторін історичного життя Греції, — те було единою, исключительною й полною жизнию Рима, — і зате Рим цілком розвив, розробив і зжив цей основний елемент свого життя. Скажуть: римляне великий ще і як народ войовничий, як всесвітні завойовники. Так! але й крім римлян багато було народів завойовників: а одні тільки римляне, уміючи завойовувати, уміли й усталювати свої завоювання. Чим же усталювали вони їх? — своїм правом, своею гражданственности). Переможені народи приймали їхні закони, звичаї й вдачі, навіть сама мова їх, по тему непорушному й вічному закону історичного розвитку, по якому тьма поступається місцем світла, неуцтво — розуму
Право було джерелом всіх подій, всіх хвилювань і переворотів в історичному житті римлян, і вся історія їх — розвиток ідеї права в хронологічній послідовності фактів; воно, це право, було вічним рушієм і важелем державного й громадського життя римлян; з нього й для нього тривала ця завзята боротьба патриціїв і плебеїв, за нього хвилювався народ і вмирали Гракхи; прилучення до нього домагалися переможені міста й народи. Процес цивільної боротьби й зовнішньої війни майже завжди мав у Римі своїм результатом — успіх права. Скажуть: незважаючи на те, що в основі історичного життя римлян лежала ідея, їхнє мистецтво було наслідувальне, не оригінальне? Так, але причина цього полягала, може бути, в однобічності й винятковості їхньої ідеї, так само як і в тім, що римляне були по перевазі народ практичної, далекий усякої споглядальності. Поезія з’явилася в них як спадщина померлої Греції на заході їхнього власного життя, коли вже старезне суспільство не могло бути питательною почвою для квітів поезії. Тому латинська поезія й носить на собі відбиток не тільки подражательности, але й старечої старезності: відпущеник Мецената, Гораций, добровільно залишився рабом і холопом свого милостивца й створив меценатську поезію, оспівуючи мир і тишу Рима, куплені ценою занепаду доблесті й чесноти