Якщо германоман, — найбільше любить мистецтво як мистецтво, науку як науку, романтизує, нехтує юрбу, не хоче зовнішнього счастия й над усе ставить споглядальне блаженство свого внутрішнього миру… Але пошліть всіх цих панів пожити — англоманів в Англію, галломанов — у Францію, германоманов — у Німеччину, та й подивитеся, чи не так охоче, як ви, поспішать англійці, французи й німці визнати своїми співвітчизниками наших англоманів, галломанов і германоманов… Ні, не потраплять вони в співвітчизники цим народам, а тільки хіба просливут між ними притчею в язицех, зробляться предметом загальної образливої уваги й подиву. Це тому, повторюємо, що засвоїти чужу форму зовсім не те, що отрешиться від власної сутності
Росіянин за границею легко може бути прийнятий за уродженця країни, у якій він тимчасово живе, тому що на вулиці, у трактирі, на балі, у диліжансі про людину містять але його виду; але у відносинах цивільних, сімейних, але в положеннях життя виняткових — інша справа: отут поневоле виявиться всяка національність і кожний поневоле з’явиться сином своєї й пасинком чужої землі. Із цього погляду росіянинові набагато легше прослить за англійця в Росії, ніж в Англії. Але у відношенні до окремих особистостей ще можуть бути дивні виключення; у відношенні ж до народів ніколи. Доказом можуть служити ті слов’янські племена, яких історичні долі були тісно пов’язані з долями Західної Європи: Чехія отовсюду оточена тевтонським плем’ям; володарями її протягом цілих сторіч були німці; розвилася вона, разом з ними, на ґрунті католицизму й попередила їх і словом і справою релігійного відновлення — і що ж? Чехи дотепер слов’яни, дотепер — не тільки не германці, але й не зовсім європейці…
Все сказане нами було необхідним відступом для спростування безпідставної думки, нібито в справі літератури чисто російські народності повинне шукати тільки у творах, яких зміст запозичений з життя нижчих і неосвічених класів. Внаслідок цієї дивної думки, що оголошує «не росіянином» усе, що є в Росії кращого й образованнейшего, — внаслідок цього лапотно-сермяжного думки який-небудь грубий фарс із мужиками й бабами є національно-російський добуток, а «Горі від розуму» є теж російське, але тільки вже не національний добуток; який-небудь площадний роман, начебто «Разгулья купецьких синків у Марьиной гаю»10, є хоча й погане, однак проте національно-російський добуток, а «Герой нашого часу», хоча й чудове, однак, проте російське, але не національний добуток… Ні, і тисячу разів немає! Пора, нарешті, озброїтися проти цієї думки всею силою здорового глузду, всею енергиею невблаганної логіки! Ми далекі вже від того блаженного часу, коли псевдокласичний напрямок нашої літератури допускало у витончені створення тільки людей вищого кола й утворених станів, і якщо іноді дозволяло виводити в поемі, драмі або еклозі простолюдинів, те не інакше, як умитих, причесаних, виряджених і мовців не своєю мовою. Так, ми далекі від цього псевдокласичного часу; але пора вже віддалитися нам і від цього псевдоромантичного напрямку, що, зрадівши слову «народності» і праву представляти в поемах і драмах не тільки чесних людей нижчого звання, але навіть і злодіїв і шахраїв, уявило, що щира національність ховається тільки під зипуном, у курній хаті, і що розбитий на кулачному бої ніс п’яного лакея є істинно шекспірівська риса — а головне, що між людьми утвореними не можна шукати й ознак чого-небудь схожого на народності
Пора, нарешті, догадатися, що, навпроти, російський поет може себе показати істинно національним поетом, тільки зображуючи у своїх добутках життя утворених станів: тому що, щоб знайти національні елементи в житті, що наполовину прикрилося колись далекими їй формами, — для цього поетові потрібно й мати великий талант і бути національним у душі. «Щира національність (говорить Гоголь) складається не в описі сарафана, але в самому дусі народу; поет може бути навіть і тоді національний, коли описує зовсім сторонній мир, але дивиться на нього очами своєї національної стихії, очами всього народу, коли почуває й говорить так, що співвітчизникам його здається, начебто це почувають і говорять вони самі»12. Розгадати таємницю народної психеи — для поета значить уміти дорівнює бути вірним дійсності при зображенні й нижчих, і середніх, і вищих станів. Хто вміє схоплювати різкі відтінки тільки грубого простонародного життя, не вміючи схоплювати більше тонких і складних відтінків утвореного життя, той ніколи не буде великим поетом і ще менш має право на голосне титло національного поета. Великий національний поет дорівнює вміє змусити говорити й пана й мужика їхньою мовою. І якщо добуток, якого зміст узятий з життя утворених станів, не заслуговує назви національного, — виходить, воно нічого не коштує й у художнім відношенні, тому що невірно духу зображуваної їм дійсності. Тому не тільки такі добутки, як «Горі від розуму» і «Мертві душі», але й такі, як «Герой нашого часу», суть стільки ж національні, скільки й чудові поетичні створення
И першим таким національно-художнім добутком був «Євгеній Онєгін» Пушкіна. У цій рішучості молодого поета представити моральну фізіономію найбільш оевропеившегося в Росії стану не можна не бачити доказу, що він був і глибоко усвідомлював себе національним поетом. Він зрозумів, що час епічних поем давним-давно пройшло й що для зображення сучасного суспільства, у якому проза життя так глибоко проникнула в саму поезію життя, потрібний роман, а не епічна поема. Він взяв це життя, як вона є, не відволікаючи від її тільки одних поетичних її митей; взяв її з усім холодом, із всею її прозою й пошлостию. І така сміливість була б менш удивительною, якби роман затіяний був у прозі; але писати подібний роман у віршах у такий час, коли російською мовою не було ні одного чималого роману й у прозі, — така сміливість, виправдана величезним успіхом, була безсумнівним свідченням геніальності поета
Правда, російською мовою було одне прекрасне (по своєму часі) добуток, начебто повести у віршах: ми говоримо про «Модну дружину» Дмитрієва13, але між нею й «Онєгіним» немає нічого загального вже тому тільки, що «Модну дружину» так само легко порахувати за вільний переклад або переробку із французького, як і за оригінально російський добуток. Якщо із творів Пушкіна хоч одне може мати що-небудь загального із прекрасною й остроумною сказкою Дмитрієва, так це, як ми вже й помітили в останній статті, «Граф Нулин»; але й отут подібність полягає зовсім не в поетичному достоїнстві обох добутків. Форма романів начебто «Онєгіна» створена Байроном; принаймні, манера оповідання, суміш прози й поезії в зображуваній дійсності, відступу, звертань поета до самого себе й особливо це занадто відчутна присутність особи поета в створеному їм добутку, — все це є справу Байрона. Звичайно, засвоїти чужу нову форму для власного змісту зовсім не те, що самому винайти її, — проте, при порівнянні «Онєгіна» Пушкіна з «Дон Хуаном», « Чайльд-Гарольдом» і «Беппо» Байрона, не можна знайти нічого загального, крім форми й манери. Не тільки зміст, але й дух поем Байрона знищує всяку можливість істотної подібності між ними й «Онєгіним» Пушкіна. Байрон писав про Європу для Європи; цей суб’єктивний дух, що настільки могет і глибокий, ця особистість, настільки колосальна, горда й непохитна, прагнула не стільки до зображення сучасного людства, скільки до суду над його прошедшею й настоящею историею. Повторюємо: отут нема чого шукати й тіні якої-небудь подібності. Пушкіна писав про Росію для Росії, — і ми бачимо ознаку його самобутнього й геніального таланта в тім, що, вірний своїй натурі, зовсім протилежній натурі Байрона й своєму художницькому інстинкту, він далекий був від того, щоб спокуситися створити що-небудь у байроновском роді, пиша росіянин роман