Незначна примара, иль ще
Москвич у Гарольдовом плащі;
Чужих примх истолкованье,
Слів модних повний лексикон?..
Уж не чи пародія він?
……………………………………………
Усе той же ль він иль утихомирився?
Иль корчить так само дивака?
Скажіть, чим він вернувся?
Що нам представить він поки?
Чим нині з’явиться? Мельмотом,
Космополітом, патріотом,
Гарольдом, квакером, ханжею;
Иль маскою щегольнет інший?
Иль просто буде добрий малої,
Як ви так я, як ціле світло?
Принаймні, моя рада:
Відстати від моди ветхої
Досить він морочив світло…
— Знаком він вам? — «И та й ні».
— Навіщо ж так неприхильно
Ви озиваєтеся про нього?
За те ль, що ми невгамовно
Клопочемо, судимо про всім,
Що палких душ необережність
Самолюбну незначність
Иль ображає, иль смішить;
Що розум, люблячи простір, тіснить;
Що занадто часто розмови
Прийняти ми раді за справи,
Що дурість ветрена й зла,
Що важливим людям важливі дурниці,
И що посередність одна
Нам по плечу й не дивна?
Блаженний, хто змолоду був молодий
Блаженний хто вчасно дозрів,
Хто поступово життя холод
З літами витерпіти вмів,
Хто дивним снам не віддавався;
Хто чорни світської не цурався;
Хто у двадцять років був франт иль хват,
А в тридцять вигідно одружений;
Хто в п’ятдесят звільнився
Від приватних і інших боргів;
Хто слави, грошей і чинів
Спокійно в чергу домігся;
Про кого повторювали ціле століття:
N. N. прекрасна людина
Але смутно думати, що дарма
Була нам молодість дана,
Що змінювали їй всечасно,
Що обдурила нас вона;
Що наші кращі желанья,
Що наші свіжі мечтанья
Зотліли швидкою низкою,
Як листи восени гнилий
Несносно бачити перед собою
Одних обідів довгий ряд
Дивитися на життя, як на обряд,
И слідом за чинною толпою
Іти, не розділяючи з нею
Ні загальних думці, ні страстей
Ці вірші — ключ до таємниці характеру Онєгіна. Онєгін — не Мельмот29, не Чайльд-Гарольд, не демон, не пародія, не модна примха, не геній, не велика людина, а просто — «добрий малої, як ви так я, як цілий світло». Поет справедливо називає «обветшалою модою» скрізь знаходити або скрізь шукати все геніїв так незвичайних людей. Повторюємо: Онєгін — добрий малої, але при цьому незвичайна людина. Він не годиться в генії, не лізе у великі люди, але бездіяльність і вульгарність життя душать його; він навіть не знає, чого йому треба, чого йому хочеться; але він знає й дуже добре знає, що йому не треба, що йому не хочеться того, чим так задоволена, так щаслива самолюбна посередність. І за те-те ця самолюбна посередність не тільки проголосила його «аморальним», але й відняла в нього пристрасть серця, теплоту душі, доступність всьому доброму й прекрасному. Згадаєте, як вихований Онєгін, і погодитеся, що натура його була занадто гарна, якщо її не вбило зовсім таке виховання. Блискучий юнак, він був захоплений світлом, подібно многим; але незабаром знудив їм і залишив його, як це роблять занадто деякі. У душі його тлелась іскра надії — воскреснути й освіжитися в тиші самоти, на лоні природи; але він незабаром побачив, що зміна місць не змінює сутності деяких непереборних і не від нашої волі залежних обставин
Два дні йому здавалися нові
Відокремлені поля,
Прохолодь похмурої дуброви.
Журчанье тихого струмка;
На третій — гаї, пагорб і поле
Його не займали боле;
Потім уже наводили сон;
Потім побачив ясно він,
Що й у селі нудьга та ж,
Хоч немає ні вулиць, ні палаців,
Ні карт, ні балів, ні віршів
Нудьга чекала його на стражі,
И бігала за ним вона,
Як тінь иль вірна дружина
Ми довели, що Онєгін не холодний, не сухий, не бездушна людина, але ми дотепер уникали слова егоїст, — і тому що надлишок почуття, потребу витонченого не виключають егоїзму, то ми скажемо тепер, що Онєгін — страждаючий егоїст. Егоїсти бувають двох пологів. Егоїсти першого розряду — люди без усяких зарозумілих або мрійливих домагань; вони не розуміють, як може людина любити кого-небудь, крім самого себе, і тому вони анітрошки не намагаються приховувати своєї полум’яної любові до власних їхніх осіб; якщо їхньої справи йдуть погано, вони сухорляві, бліді, злі, низки, підлі, зрадники, наклепники; якщо їхньої справи йдуть добре, вони товсті, жирні, рум’яні, веселі, добрі, вигодами ділитися ні з ким не стануть, але пригощати готові не тільки корисних, навіть і зовсім марних їм людей. Це егоїсти по натурі або через дурне виховання. Егоїсти другого розряду майже ніколи не бувають товсті й рум’яні; по більшій частині це народ хворий і завжди нудьгуючий. Кидаючись усюди, скрізь ища те счастия, те розсіювання, вони ніде не знаходять ні того, ні іншого з тої мінути, як зваби юності залишають їх. Ці люди часто доходять до пристрасті до добрих дій, до самовідданості на користь ближніх; але погано те, що вони й у добрі хочуть шукати те счастия, те розваги, тоді як у добрі варто було б їм шукати тільки добра. Якщо подібні люди живуть у суспільстві, що представляє повну можливість для кожного з його членів прагнути своею деятельностию до здійснення ідеалу істини й блага, — про їх без запинки можна сказати, що суєтність і дрібне самолюбство, заглушивши в них добрі елементи, зробили їхніми егоїстами. Але наш Онєгін не належить ні до тому, ні до іншого розряду егоїстів. Його можна назвати егоїстом поневоле; у його егоїзмі повинне бачити те, що древні називали «fatum»*. Блага, доброчинна, корисна діяльність! Навіщо не зрадився їй Онєгін? Навіщо не шукав він у ній свого задоволення? Навіщо? навіщо? — Потім, милостиві государі, що порожнім людям легше запитувати, ніж діловим відповідати…
Один серед своїх володінь,
Щоб тільки час проводити,
Спершу задумав наш Євгеній
Порядок новий заснувати
У своїй глухомані мудрець пустельний,
Ярем він панщини стародавньої
Оброком легенею замінив;
Мужик долю благословив 30.
Зате в куті своєму надувся,
Увидя в цьому страшну шкоду,
Його розважливий сусід;
Інший лукаво посміхнувся,
И в голос усі вирішили так,
Що він найнебезпечніший дивак
Спочатку все до нього езжали;
Але тому що із заднього ґанку
Звичайно подавали
Йому донського жеребця,
Як тільки уздовж великої дороги
Зачують їх домашни мерзни, —
Учинком оскорбясь таким,
Усе дружбу припинили сним.
«Сусід наш неук, сумасбродит,
Він фармазон; він п’є одне
Склянкою червоне вино;
Він дамам до ручки не підходить;
Всі так так ні, не скаже так-з
Иль немає-з». Такий був загальний глас
Що-небудь робити можна тільки в суспільстві, на підставі суспільних потреб, що вказуються самою дійсністю, а не теориею; але що б став робити Онєгін у співтоваристві з такими прекрасними сусідами, у колі таких милих ближніх? Полегшити доля мужика, звичайно, багато значило для мужика, але з боку Онєгіна отут ще небагато було зроблено. Є люди, яким якщо вдасться що-небудь зробити чимале, вони із самопостачанням розповідають про цьому усьому світу й у такий спосіб бувають приємно зайняті на целую життя. Онєгін був не з таких людей: важливе й велике для багатьох, для нього було не бог знає чим
Випадок звів Онєгіна з Ленским: через Ленского Онєгін познайомився із сімейством Ларіних. Вертаючись від них додому після першого візиту, Онєгін позіхає, з його розмови з Ленским ми довідаємося, що він Тетяну прийняв за наречену свого приятеля й, довідавшись про свою помилку, дивується його вибору, говорячи, що якщо б він сам був поетом, то вибрав би Тетяну. Цій байдужій охолодженій людині коштувало одного або двох неуважних поглядів, щоб зрозуміти різницю між обома сестрами, — тоді як полум’яному, захопленому Ленскому й у голову не входило, що його кохана була зовсім не ідеальне й поетичне створення, а просто гарненька й простенька дівчинка, що зовсім не коштувала того, щоб за неї ризикувати вбити приятеля або самому бути вбитим. Тим часом як Онєгін позіхав — по звичці, говорячи його власним вираженням, і анітрошки не піклуючись про сімейство Ларіних, — у цьому сімействі його приїзд зав’язав страшну внутрішню драму. Більшість публік бути вкрай здивовано, як Онєгін, одержавши листа Тетяни, міг не закохатися в неї, — і ще більш як той же самий Онєгін, що так холодно відкидав чисту, наївну любов прекрасної дівчини, потім жагуче закохався в чудову світську даму? Справді, їсти чому дивуватися. Не беремося вирішити питання, але поговоримо про нього. Втім, визнаючи в цьому факті можливість психологічного питання, ми проте анітрошки не знаходимо дивним самого факту. По-перше, питання, чому закохався, або чому не закохався, або чому в той час не закохався, — таке питання ми вважаємо небагато занадто диктаторським. Серце має свої закони — правда, але не такі, з яких легко було б скласти повний систематичний кодекс. Спорідненість натур, моральна симпатія, подібність понять можуть і навіть повинні відігравати більшу роль у любові розумних істот; але хто в любові відкидає елемент чисто безпосередній, потяг инстинктуальное, мимовільне, примха серця, у виправдання трохи тривіальної, але надзвичайно виразній росіянці прислів’я: «Полюбиться сатана краще ясного сокола», — хто відкидає це, той не розуміє любові. Якщо б вибір у любові вирішувався тільки волею й розумом, тоді любов не була б почуттям і пристрастю. Присутність елемента безпосередності видно й у самій розумній любові, тому що з декількох дорівнює гідних осіб вибирається тільки одне, і вибір цей ґрунтується на мимовільному потязі серця. Але буває й так, що люди, здається створені один для іншого, залишаються байдужий друг до друга, і кожний з них обертає своє почуття на істоту анітрошки собі не під пару. Тому Онєгін мав повне право без усякого побоювання підпасти під карний суд критики не полюбити Тетяни-Дівчини й полюбити Тетяну-Жінку. У тім і іншому випадку він надійшов дорівнює ні морально, ні аморально. Цього цілком достатньо для його виправдання; але ми до цього додамо й ще дещо. Онєгін був так розумний, тонкий і досвідчений, так добре розумів людей і їхнє серце, що не міг не зрозуміти з листа Тетяни, що ця бідна дівчина обдарована жагучим серцем, що алчет фатальної їжі, що її душа по-дитячому чиста, що її пристрасть детски простодушна й що вона анітрошки не схожа на тих кокеток, які так набридли йому з їхніми почуттями, те легенями, те підробленими. Він був жваво торкнутий листом Тетяни: