Якщо ви зосереджені в собі й на вашій особі не можна прочитати внутрішнього пожираючого вас вогню, — дрібні люди, настільки богатие прекрасними дрібними почуттями, негайно оголосять вас істотою холодним, егоїстом, відніме у вас серце й залишать при вас один розум, особливо, якщо ви маєте похилість іронізувати над власним почуттям, хоча б те було зі цнотливого бажання замаскувати його, не люблячи їм не грати, не хизуватися…
Повторюємо: Тетяна — істота виняткове, натура глибока, любляча, жагуча. Любов для неї могла б бути або найбільшим блаженством, або найбільшим нещастям життя, без усякої примирливої середини. При счастии взаємності любов такої жінки — рівне, світле полум’я, у противному випадку — завзяте полум’я, якому сила волі, може бути, не дозволить прорватися назовні, але яке тим разрушительнее й пекуче, чим більше воно здавлено всередині.
Щаслива дружина, Тетяна спокійно, але проте жагуче й глибоко любила б свого чоловіка, цілком пожертвувала б собою дітям, вся віддалася б своїм материнським обов’язкам, але не по розуму, а знову по страсті, і в цій жертві, у строгому виконанні своїх обов’язків знайшла б свою найбільшу насолоду, своє верховне блаженство. І все це без фраз, без міркувань, із цим спокоєм, із цією зовнішньою безпристрасністю, з етою наружною холодністю, які становлять достоїнство й велич глибоких і сильних натур. Така Тетяна. Але це тільки головні й, так сказати, загальні риси її особистості; глянемо на форму, у яку вилилася ця особистість, подивимося на ті особливості, які становлять неї характер
Створює людини природа, але розвиває й утворить його суспільство. Ніякі обставини життя не врятують і не захистять людину від впливу суспільства, ніде не зникнути, нікуди не піти йому від нього. Саме зусилля розвитися самостійно, поза впливом суспільства, повідомляє людину якусь чудність, надає йому щось виродливе, у чому знову видна печатка суспільства ж. От чому в нас люди з даруваннями й гарними природними розташуваннями часто бувають самими нестерпними людьми, і от чому в нас тільки геніальність рятує людини від вульгарності. По цьому ж самому в нас так мало щирих і так багато книжкових, вичитаних почуттів, страстей і прагнень; словом, так мало істини й життя в почуттях, страстях і прагненнях і так багато фразерства у всім цьому. Усюди, що поширюється читання, приносить нам найбільшу користь; у ньому наш порятунок і доля нашої майбутності; але в ньому ж, з іншого боку, і багато шкоди, так само, як і багато користі для сьогодення. Порозуміємося. Наше суспільство, що складається з утворених станів, є плід реформи. Воно пам’ятає день свого народження, тому що воно існувало офіційно колись, ніж стало існувати дійсно, тому що, нарешті, це суспільство довго становив не дух, а покрій плаття, не освіченість, а привілей. Воно почалося так само, як і наша література: копіюванням іноземних форм без усякого змісту, свого або чужого, тому що від свого ми відмовилися, а чужого не тільки прийняти, але й зрозуміти не минулого в стані. Були у французів трагедії: давай і ми писати трагедії, і м. Сумароков в одній особі своєму сполучив і Корнеля, і Расина, і Вольтера. Був у французів знаменитий байкар Лафонтен, і знову той же м. Сумароков, за словами його сучасників4, своїми притчами далеко обігнав Лафонтена. Таким же точно образом, у самий короткий час, обзавелися ми своїми доморослими Пиндарами, Горациями, Анакреонами, Гомерами, Виргилиями й т.п. Іноземні добутки всі наповнені були любовними почуттями, любовними пригодами, і ми давай тим же наповнювати наші твори. Але там поезія книги була відбиттям поезії життя, любов віршована була вираженням любові, що становила життя й поезію суспільства: у нас любов увійшло тільки в книгу так у ній і залишилася. Це більш-менш триває й тепер. Ми любимо читати жагучі вірші, романи, повісті, і тепер подібне читання не вважається негожим навіть і для дівчин. Інші з них навіть самі базграють віршики, і іноді недурні. Отже, говорити про любов, читати й писати про неї в нас люблять багато хто, але любити… Це справа іншого роду! Воно, звичайно, якщо з дозволу батьків, якщо пристрасть може увінчатися законним шлюбом, те чому ж і не любити!
Багато хто не тільки не вважають цього зайвим, але навіть вважають за необхідне й, женячись на приданому, тлумачать про любов… Але любити тому тільки, що серце жадає любові, любити без надії на шлюб, усім жертвувати захопливому полум’ю страсті — помилуйте, як можна! адже це значить зробити «історію», зробити скандал, стать сказкою суспільства, предметом образливої уваги, осуду, презирства; поверх того, пристойність, правила моральності, суспільна мораль… А! так ви люди, скільки обережні й розсудливо-завбачливі, стільки й моральні! Це добре; але навіщо ж ви суперечите собі своею охотою до віршів і романів, своею пристрастю до патетичної драми? — Але то поезія, а то життя: навіщо заважати їх між собою, нехай кожна йде своею дорогою; нехай життя дрімає в апатії, а поезія постачає її цікавими снами. От ця інша справа!..
Але зле те, що із цієї іншої справи необхідно народиться третє, досить виродливе. Коли між жизнию й поезиею немає природного, живого зв’язку, тоді з їх вороже окремого існування утвориться підроблено-поетична й найвищою мірою хвороблива, виродлива дійсність. Одна частина суспільства, вірна своєї рідної апатії, спокійно дрімає в бруді грубо матеріального існування; зате інша, поки ще менша числительно, але вже досить значна, із всіх сил клопоче влаштувати собі поетичне існування, сполучити поезію з жизнию. Це в них робиться дуже просто й дуже безневинно. Не бачачи ніякої поезії в суспільстві, вони беруть її із книг і по ній міркують своє життя. Поезія говорить, що любов є душу життя: отже — треба любити! Силогізм вірний, саме серце за нього разом з розумом! І от наш ідеальний юнак або наша ідеальна діва шукає, у кого б закохатися. По довгому міркуванні, у яких очах більше поезії, — у блакитний або чорних, предмет нарешті вибраний. Починається комедія — і пішла потіха! У цій комедії є все: і подихи, і сльози, і мрії, і прогулянки при місяці, і розпач, і ревнощі, і блаженство, і пояснення, — всі, крім істини почуття… Чи дивно, що останній акт цієї блазнівської комедії завжди кінчається розчаруванням, і в чому ж? — у власному своєму почутті, у своїй здатності любити?.. А тим часом подібний книжковий напрямок дуже природно: не чи книга змусила доброго, шляхетного й розумного поміщика манческого зробитися лицарем Дон-Кихотом, надягти паперову кольчугу, піднятися на худого Россинанта й пуститися відшукувати по світлу прекрасну Дульцинею, мимохідь борючись із баранами й млинами? Між поколіннями від двадцятих років до теперішньої мінути скільки було в нас різних Дон-Кихотов? У нас були і є Дон-Кихоти любові, науки, літератури, переконань, слов’янофільства й ще бог знає чого, усього не перечесть! Вище ми говорили про ідеальних дів; а скільки можна сказати цікавого про ідеальних юнаків! Але предмет так багатий і невичерпний, що краще не стосуватися його, щоб зовсім не випустити Тетяни Пушкіна з очей
Тетяна не уникла сумної долі підпасти під розряд ідеальних дівши, про які ми говорили. Правда, ми сказали, що вона представляє собою колосальне виключення у світі подібних явищ, — і тепер не відмикаємося від своїх слів. Тетяна збуджує не сміх, а живе співчуття, але це не тому, що вона зовсім не походила на «ідеальних дів», а тому, що її глибока, жагуча натура заслонила в ній собою все, що є смішного й вульгарного в ідеальності цього роду; і Тетяна залишилася естественною, простою в самій штучності й потворності форми, що повідомила її навколишня її дійсність. З одного боку —