У чому подібності й розходження Онєгіна й Печорина «Євгеній Онєгін» Пушкіна й «Герой нашого часу» Лермонтова є основними добутками у творчості кожного із цих великих російських письменників. Обоє автора ставили перед собою завдання передати портрет героя як образ сучасної людини з його характерними рисами. Пушкіна й Лермонтов зобразили героїв приблизно одного часу, періоду, історично надзвичайно важливого для Росії Цікаво, що на початку цих романів герої є зовсім різними, але як схожі їхні образи стають наприкінці добутків! Онєгін — петербуржский джиґун, що одержав традиційне виховання й поверхневе утворення: Він по-французькому зовсім Міг изьясняться й писав; Легко мазурку танцював І кланявся невимушено Чого ж вам більше? Світло вирішило, Що він розумний і дуже милий, — Печорин же говорить про себе у своєму щоденнику, перевіряючи йому самі таємні таємниці: «Із самого дитинства всі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали — і вони народилися». У цьому монолозі відчувається деяка картинність, однак Печорин зовсім щирий.
Ця сповідь є спробою пояснити навколишній свій характер, зробити крок назустріч людям Онєгін же зовсім іншої. Звичний до життя у світлі, що знає його закони, він розуміє, що почуття тут недоречні. Це театр, у якому кожний грає свою роль, і Онєгін знає закони цього маскараду. Його «науки страсті ніжної» цілком вистачає для того, щоб блищати, бути бажаним гостем у світському суспільстві, однак ця суєта, «осоружного життя мішура» убиває душу героя. Онєгін намагається знайти собі заняття: Онєгін будинку замкнувся, Позіхаючи за перо узявся, Хотів писати — але праця завзятий Йому був тошен; нічого Не вийшло з пера його…
— А потім: Сів він — з похвальною метою Собі привласнити розум чужої; Загоном книгу ставив полку, Читав, читав, а все безглуздо… — Але марне. Печорин же жагуче прагне вирватися з того життєвого кола, у якому він примушений жити. Через дуель він виявляється на Кавказі, на «краї землі». Тут він ще не утомився від життя, прагне знайти своє щастя, усім цікавиться, закохується, спілкується з людьми.
Він в усі втручається, навіть називає сам себе «каменем, кинутим у гладке джерело», що тривожить спокій у яке би коло він не влився А от Онєгіна досить важко представити в подібній ситуації: споконвічна байдужність, байдужість до навколишнім є причиною повної відсутності цікавості. У селі він усіляко намагається відгородити себе від сусідів. Пушкіна, прекрасно розуміючи тип свого героя, оцінює його так: Ми почитаємо всіх нулями, А одиницями — себе… Сноснее багатьох був Євгеній; Хоч він людей, звичайно, знав І взагалі їх нехтував…
Випадково зблизившись на ґрунті спільних нтерес із Ленским, Онєгін не намагається завести інших знайомих. Він занадто розумний, інтелігентний, щоб слухати їхні розмови «про косовицю, про провину, про псарню, про свою рідню.» Майже таке ж відношення до дружби ми бачимо й у Печорина: «Я к дружбі не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча собі не зізнається; рабом я бути не можу, а веліти в цьому випадку — праця стомлюючий, тому що треба разом із цим і обманювати…». Спілкуючись із Вернером, Печорин скоріше говорить сам із собою, чим з доктором; вони зблизилися на основі загального для обох скептицизму й неприйняття навколишнього їхнього суспільства. Сам Печорин говорить: «Ми один одного незабаром зрозуміли й зробилися приятелями». Але повернемося до Онєгіна. Цей герой, хоча й всій душі нехтує людей, змушений однак зважати на їхню думку.
По цьому дурному протиріччю він убиває єдиного приятеля, єдину людину, з яким ділив сільське дозвілля. Бути може, через цього Онєгін втратив назавжди можливість бути щасливим А Печорин, що боїться взяти на себе які-небудь зобов’язання, хоче одержувати, при цьому нічого не даючи замість, у житті ж так не буває. Він мучить Віру, мучить себе самого й плаче як дитина, коли, втративши її, усвідомлює, що по-справжньому любив лише її одну Схоже відбувається й з Онєгіним. Коли любов Тетяни «була так можлива» він відмовляється від її, не надаючи її закоханості ніякого значення. Але, побачивши Тетяну на балі, що блищить у світському суспільстві, замужем за князем, Онєгін раптом спалахує любовною пристрастю до Тетяни, прагне відродити з попелу її колишню любов до нього, але… Життя не дає йому другого шансу, переконуючи героя в недосяжності щастя Онєгін і Печорин близькі один одному тим, що обоє, розчарувавшись у житті, безрадісно очікують її кінця.
Вся трагічність, горестность їхнього положення у фразі Печорина: «Навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе… Але я не вгадав цього призначення… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення». Під цими рядками міг би цілком підписатися й Онєгін. Зовсім різні герої, прийшли зрештою до одного підсумку: їм призначене було доповнити своїми долями галерею «зайвих людей» в історії російської літератури XIX століття.