«Симпатичні білоручки» і «відцвілі орхідеї» — це, звичайно ж, власниця саду поміщиця, що розорилася, Раневская і її настільки ж легковажний брат Гаїв, проевший свій стан, по образному чеховському вираженню, на льодяниках. Вони дійсно неспроможні перед життям і безпомічно борсаються в її стихійному стрімкому потоці. І Раневская, і Гаїв безроздільно належать минулому. Майбутнього в них немає. Але все-таки, як відзначав один із критиків, «Вишневий сад» «символізує собою не одні тільки негативні моменти минулого». З якими ж образами зв’язаний позитивний ідеал п’єси?
Мабуть, найбільші симпатії в нас викликають «вічний студент» Петя Трофимов і любляча його дочка Раневской Аня. Вони іноді зазнавали критики як не самі виразні персонажі п’єси. Але треба брати до уваги й цензурних умов. Чехів прямо писав О. Л. Книппер-Чеховой 19 жовтня 1903 р.
: «Адже Трофимов раз у раз у посиланні, його раз у раз виганяють із університету, а як ти зобразиш ці штуки». Але мовлення Трофимова: «Вся Росія наш сад. Земля велика й прекрасна, є на ній багато чудесних місць… Ми відстали, принаймні, років на двісті, у нас немає ще рівно нічого, немає певного відношення до минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на тугу або п’ємо горілку». Ці слова, сказані на початку XX століття, цілком застосовні й до російської інтелігенції кінця нашого сторіччя.
Трофимов, однак, не втрачає оптимізму. Він переконаний, що «щоб почати жити в сьогоденні, треба спочатку надолужити наше минуле, покінчити з ним, а надолужити його можна тільки стражданням, тільки надзвичайною, безперервною працею». Трофимов переконаний: «Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили.
Усе, що недосяжно для нього тепер, коли-небудь стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, у Росії, працюють поки далеко не всі. Величезна більшість тих інтелігенцій, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі говорять «ти», з мужиками звертаються, як із тваринами, учаться погано, серйозно нічого не читають, рівно нічого не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Усі серйозні, у всіх строгі особи, усі говорять тільки про важливий, філософствують, а тим часом в усіх на очах робітники їдять огидно, сплять без подушок, по тридцятьох, по сорока в одній кімнаті, скрізь клопи, сморід, вогкість, моральна нечистота… І, мабуть, всі гарні розмови в нас для того тільки, щоб відвести ока собі й іншим». Вихід чеховський герой бачить у тім, щоб своїм прикладом указати іншим шлях до іншого, кращого життя.
Він говорить нуворишу Лопахину: «Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо й дорого цінуєте ви всі, багаті й злиденні, не має треба мною ні найменшої влади, от як пухнув, що носиться по повітрю.
Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливо на землі, і я в перших рядах!» Петя Трофимов свято вірить, що або сам дійде до майбутньої світлої мети, або вкаже «іншим шлях, як дійти». Він сподівається, що вдасться прокласти шлях у краще майбутнє. Тут вустами Трофимова говорить сам драматург. Чехів думав, що інтелігенція повинна бути вільна від матеріальної залежності від влада імущих і що їй варто вести народ до кращого майбутнього.
Із цим він зв’язував надії на оздоровлення російського суспільства. Відданий в останній чеховській п’єсі однаково символізував юність, поезію, батьківщину, що піднімається над страстями людськими. Цікаво, що у своєму ялтинском саду Чехов серед інших дерев посадив і вишні. І з гордістю розповідав іншому російському письменникові А.
И. Куприну: «Адже тут до мене був пустир. А я от прийшов і зробив із цієї дичини культурне, гарне місце… Чи знаєте, через триста-чотириста років вся земля звернеться у квітучий сад. І життя тоді буде незвичайно легка й зручна». От про таке життя й мріють Трофимов і Аня. І найбільш вірний шлях до неї — здійснити хоч одна добра справа, і для початку посадити хоч одне дерево в новому саду, що повинен вирости на місці вишневого саду вирубує, що ділком Лопахиним Основними темами п’єси «Вишневий сад», написаної в 1904 році, є: загибель дворянського гнізда, перемога заповзятливого купця-промисловця над відживаюче своє століття Раневской і Гаевим і тема майбутнього Росії, пов’язана з образами Пети Трофимова й Ані Прощання нової, молодої Росії з минулим, що відживає, спрямованість до завтрашнього дня Росії — у цьому полягає зміст «Вишневого саду».
Росія минулого, що відживає в п’єсі представлена в образах Раневской і Гаева. Обом героям вишневий сад доріг як спогад про дитинство, молодість, благополуччя, легкого й витонченого життя.
Вони плачуть про втрату саду, але саме вони й загубили його, віддали під сокиру, і зараз вони просто незначні й смішні. Раневская — у минулому багата дворянка, що мала дачу навіть на півдні Франції в Ментоне, власниця маєтку, «прекрасніше якого немає нічого на світі». Але своїм нерозумінням життя, своєю непристосованістю до неї, своєю безвільністю й легкодумством господарка довела садибу до повного руйнування, до того, що має бути продаж маєтку з торгів! Лопахин, заповзятливий купець-промисловець, пропонує власникам спосіб порятунку садиби. Він говорить, що потрібно лише розбити вишневий сад поддачи. Але хоча Раневская проливає потоки сліз про втрату свого саду, хоча вона жити без нього не може, вона все-таки відмовляється від речення Лопахина.
Продаж або здача ділянок саду в оренду здаються їй неприпустимими й образливими. Але проходять торги, Ичлопахин сам купує маєток. Втім, на ділі ніякої драми для колишньої господарки вишневого саду й не виявилося.
Раневская вертається в Париж до своїй безглуздого «любові», до якої вона й без того повернулася б, незважаючи на всі її слова про те, що вона не може жити без батьківщини. Часом здається, що героїня взагалі не здатна на серйозні переживання, вона легко може переходити від стану заклопотаності, занепокоєння до веселого пожвавлення. Так відбулося й цього разу. Раневская швидко заспокоїлася й навіть заявила всім: «Нерви мої краще, це правда». А який її брат, Леонід Андрійович Гаїв? Така ж порожня, нікчемна людина, жалюгідний аристократ, просадивший свій стан.
І Раневская, і Гаїв «нічого не бачать навколо себе, нічого не розуміють. Вони — паразити, позбавлені сили знову присмоктатися до цього життя». Неспроможність дворянської ліберальної інтелігенції в минулому визначила панування в сьогоденні людей типу Лопахина.
Але насправді Чехов зв’язує майбутнє процвітання з молодим поколінням (Петя Трофимов і Аня), саме їм має бути будувати нову Росію, саджати нові вишневі сади «Вишневий сад» — великий утвір Чехов-драматурга, що продовжили традиції російських письменників. Ще Гоголь і Грибоєдов хотіли поставити комедію в один ряд із драмою й трагедією, засуджували зневажливе відношення до неї як до «низького» жанру. Випливаючи їхнім традиціям, Чехов підняв жанр комедії на недосяжну висоту