У двадцятому, сорок другому й… сьогодні (Замятіних) «Між скель, де століття назад був Петербург, ночами бродив серохоботий мамонт»… Рядок, вирваний з оповідання Е. Замятіна «Печера», рядок, що залишився десь усередині, коли книга була вже прочитана й закрита. «Століття назад був Петербург»… Так чіткими штрихами автор малює містичну картину ночі. Ночі з вимерлими вулицями, що обмерзнули будинками, із завиваючим вітром. Коли була ця ніч? В 1920 році…
У двадцятому? Перечитаємо перші два абзаци.»Льодовики… чорні, чимсь схожі на вдома, скелі; у скелях печери… І треба міцніше стиснути зуби, щоб не стукали; і треба скіпати дерево кам’яною сокирою… Загорнені в шкіри, у пальто, у ковдри, у лахміття, печерні люди відступали з печери в печеру»… Це відбувається не у двадцятих, не в сорокових, не «учора», а взимку.
Так, дія відбувається взимку, у крижану пустелю перетворюється Петербург у такі холодні й голодні зими, коли думка про їжу й тепло поневолює, убиває…Герої оповідання — Мартін Мартинич (ви вслухайтеся: не Мартин Мартинич, а Березень — сонячний зайчик на зледенілій стіні) і Маша
Вона хвора, її вже майже немає. Махаючи…
Ніжна, добра, любляча, і …голос — ми бачимо-чуємо неї. Раптом «ножем по склу» — «плоска, паперова» Маша. Замятін малює її портрет звуками-символами. Для кожного героя тут свої символи. «Глиняний» — вибирає автор для Мартіна Мартинича, і відчувається щось тепле, миле, рідне в його «глиняній посмішці» і щось тендітне. Стукіт сокири, і Березень розколотий
Він сидить і чує, як колють дрова внизу, у сусідів. Ця сцена відчувається майже фізично, шкірою. Дрова — його постійна думка, дрова для Машиного «завтра». Відчувається, як пульсує кров під «обмерзлою мозковою кіркою».
От він, замятинский шедевр, шедевр звукописи: «Де б дров — де б дров — де б дров!» Зливаються глухі удари сокири з ударами серця, птах-думка «безглуздо, сліпо тукается в стелю, у стекла, у стіни».І Мартін Мартинич намагається перемогти в собі цю думку, перемогти самого себе — печерного. Він стягається вузлом до межі натягнутих нервів. Тут знову Замятін створює дивно звучний образ — «тугіше вузол, ще тугіше!» — немов плаче струна під безжалісним смичком…
Струна рветься: «Запустив руку в дрова… поліно, четверте, п’яте, під пальто, за пояс, у цебро — ляснув дверима й нагору — величезними, звіриними стрибками»… Рветься струна …
Чому ж краде Мартін Мартинич дрова? Ні, я маю на увазі не Машу, не іменини. Це ясно, що заради її. Але, чому краде? Адже є ж «стільчики, шафки»… Є ж рояль, ноти, листи — але це свято, це пам’ять про минуле щастя, про життя. Але чому ж не можна пожертвувати минулим заради щастя майбутнього?
Уже читали оповідання відповідять замятинским: «завтра» — незрозуміло в печері; тільки через століття будуть знати «завтра», «післязавтра». Ні, не розумію, не можу зрозуміти! Як же можна жити без віри?
Як же?.. Як же в сорок другому вони жили, спалюючи, кидаючи в піч книги, фотографії, листа?!
Стоп, я не про тім зараз. Але головне слово вже вимовлене — пекти. У Замятіна пекти — бог, «коротконогий, ржаворижий». Він пожирає надії, душу, самої людини разом у дровами, з «безсмертними, гіркими, ніжними, жовтими, білими, блакитними словами»… Герой украв, і тепер можна палити всі, кінець уже невідворотний, ми розуміємо, що коштує за цим: «Усе спалив — я все спалив — усе…» Я не хочуговорить про те, що відбувалося в душі Мартіна Мартинича.
Трагедія інтелігенції в Росії XX століття — занадто глибока й незбагненна тема. Ніхто не зуміє сказати про цьому «двома словами», та й навіщо? Інша справа — атмосфера оповідання. Чомусь, коли я читала «Печеру», у мене перед очами вставали картини блокадного Ленінграда. Холод, «п’ять любовно, добела вимитих картошек», чавунна грубка, хвороба, отчаянье, жорстокість навколишніх — всі занадто схоже на замальовку із сорок другого, занадто близько одне до іншому, і якось стерта границя
Лише «1920» наприкінці оповідання повертає нас у післяреволюційний Петербург… Може бути, таке споріднення відчула одна я, а може, такою розмитістю тимчасових рамок автор спробував дати вічне життя своїм героям. Адже поки жива в Росії інтелігенція ( чижива? ні, жива!), поки є поняття про совість, поки б’ються вірні, добрі серця, будуть жити герої «Печери».
Жив, мучився й у сорок другому такий Мартін Мартинич, вирішуючи своє «красти» або не «не красти». І була така Маша, просила отруту «так само просто, як просила чаю»… І зараз, напевно, теж є…Замятін (згадую роман «Ми») завжди хотів заглянути в майбутнє… У своїй «Печері» він залишає фінал відкритим, хоча ми може все представити…
Вони програли, але випробовуєш повагу до цих сильних натур, адже благороднейшим учинком люблячої людини було — відгукнутися на Машину прохання, подумати не про себе, дозволити їй (раз вибір — одному із двох)… умерти, не мучачись більше. А самому — піти
Піти туди, де «століття назад був Петербург», де бродить «мамонтейший мамонт» — символ первісного, що здавлює, жорстокого миру. Ємельянова З.
11 клас, 628 жіноча гімназія, С.-Петербург 2012 р. : особливості офіційно-ділового й наукового стилю, стандарти, оформлення і язикові конструкції ділових листів, особистих, адміністративно-організаційних і інших документів