З кожним роком ми усе далі й далі йдемо від військової пори. Але час не має влади над тим, що люди пережили у війну. Це був дуже важкий час. Радянський солдат умів сміло дивитися в очі смертельної небезпеки. Його волею, його кров’ю добута перемога над сильним ворогом. Немає границь величі його подвигу в ім’я Батьківщини, як немає границь величі трудового подвигу радянського народу «Усе для фронту, усе для перемоги!
«це гасло стало головним з перших днів війни для людей, що замінили робітників, що пішли на фронт. Жінки й підлітки стали головною силою на трудовому фронті. Мої земляки волжане зробили багато для перемоги над фашистською Німеччиною. Із заходу країни в Куйбишева було евакуйовано багато військових заводів.
Куйбишева став важливим індустріальним центром. Я читав багато оповідань про те, як хлопчиська військової пори простоювали за верстатами по дванадцятьох чотирнадцятьох годин для того щоб їхні батьки й брати скоріше повернулися сфронта. По фронтовому трудилася молодь і на селі.
Адже для фронтовиків і для робітників потрібний був хліб. Школярі допомагали дорослим ростити й забирати врожай. Вони просапували посіви, косили сіно, забирали овочі. В області стали створюватися жіночі тракторні бригади.
Моя бабуся, Тимрязанская Марія Іванівна, працювала в жіночій тракторній бригаді Галини Лазарєвої. Це була перша жіноча тракторна бригада, створена в Ставропольському районі під час війни. Бабуся закінчила школу механізаторів, працювала штурвальним на комбайні, а потім трактористкою на «Універсалі». Працювати потрібно було від темна до темна. В осеннезимнюю пору потрібно було займатися ремонтом техніки.
Приміщення були холодними. Бабуся розповідала, що навіть ноги примерзали до чобіт. Але потрібно було працювати, адже на фронті гинули люди. На жаль, бабуся рано пішла з життя, а я так мало чув її оповідань Уже десятиліття відокремлюють нас від суворих днів війни. Іде покоління, винесшее важкий вантаж війни. Але народна пам’ять збереже й немеркнучий подвиг, і нечувані страждання, і непохитну віру людей Через багато років після перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні білоруський письменник Василь Биків звертається до теми війни, тому що бачить джерела й причини перемоги в моральній силі російського солдата й усього народу Два солдати, Сотників і Рибалка, з повісті Бикова «Сотників» по різному поводяться в екстремальних умовах.
От перед нами боєць, солдат Сотників, скромний, не помітна людина, без усяких зовнішніх ознак героя, незвичайної особистості, що був учитель. Чому, будучи хворим і слабким, він пішов на відповідальне заданиеведь однієї із причин того, що вони з Рибалкою виявилися в руках ворога, з’явилася його хвороба: він не стримав його кашель, що душив, і цим виявив себе й здорового й сильного Рибалки. Він пішов у розвідку, тому що відмовилися інші, такі ж слабкі, як і він. « Чому вони, а не я повинен іти, яке я маю право відмовлятися» от думки Сотникова перед відходом у розвідку. Деякі вважають, що Сотників не мав право йти в розвідку, тому що був застуджений і кашляв. Ні, мав. Військовий і мирний час непорівнянні.
Важко було всім. Громадянський обов’язок, совість і честь не дозволили Сотникову перекласти життєво небезпечне завдання на плечі інших. Сотників до останнього подиху, як теперішній солдат, залишається вірним боргу людини й громадянина: « Що ж, треба було зібрати в собі останні сили, що б з достоїнством зустріти смерть. Інакше навіщо тоді життя Занадто нелегко дається вона людині, щоб безтурботно ставитися до її кінця». Сотників хотів би вмерти в бої, але це стало для нього неможливо.
Змучений катуваннями, він залишається не зломленим. Джерелами його мужності, героїзму з’явилася глибока переконаність у справедливості тієї боротьби, що веде народ, що виховав і вигодував його.
Сотників гине фізично, але не духовно, тому що він відмовився від зрадництва. Перед стратою він бачить у юрбі хлопчика, зустрічається з ним поглядом і переконується, що чесно виконав свій борг на Землі А от про Рибалку не хочеться говорити як про солдата, тому що він устав на шлях зрадництва в ім’я порятунку власного життя Ще про один солдата хочеться сказати після прочитання ліричної повісті про війну «Пастух і пастушка».
Як страшно, коли двадцятилітній лейтенант змушений був убивати фашистів, ховати товаришів. Він не рідко чув, як тріскотіли кості піхотинців під гусеницями танків, тому що він воював. А вмер цей солдат, саме вмер, від незначної рани. Причинатри дня любові серце, ЩоЗачерствіло, солдата раптом розмерзлося, закипіло, заговорило стихамие й не змогло більше перебувати серед крові, насильства, смерті Неможливо навіть перелічити всі добутки, що оспівали подвиг простого солдата у Великій Вітчизняній війні. Цей подвиг Борис Васильєв у повісті « У списках немає», у якій лейтенант Плужников, що не встиг навіть устати на військовий облік, став останнім захисником Брестської міцності. Кілька місяців він пручався фашистам, боровся до останніх своїх сил і можливостей, без їжі й води.
І коли його, що ослепли, обросл і обірваного, зачарували німці, та й тоді він поводиться з таким достоїнством, що навіть вороги перед ним схилили свого голови на знак поваги кнему. Таких героїв, відомих і не відомих, було не мало. На згадку про всіх загиблих героїв у містах нашої країни закладені вічні вогні, а в Москві, на могилі невідомого солдата, висічені слова: «Ім’я твоє не відомо, подвиг твій безсмертний». Книги про війну теж пам’ятник загиблим солдатам. Зброя письменника його перо, його книги внесок у спільну справу боротьби за мир Коли ми читаємо художні твори про війну, те перед нами встають різні картини, різні сторінки з того далекого років.
Наприклад, повість Мири Смирновій «Сусідки» оповідає про ленінградську блокаду, що тривала ледве менше 3х років (900 днів). Хіба можна читати без здригання про те, що пережили ленінградці за цей час: «У Ленінграді так легко було загинути, легше, ніж залишитися в живі. Виходячи з будинку, люди не знали чи повернутися, лягаючи спати чи встануть ранком».
Голод, холод, щоденні бомбування, відсутність води й каналізації, тепла й електрики, загальна дистрофія от ті випробування, які випали на сім’ю героїні цієї повісті Римми Щегловій, тендітної жінки, акторки, що відмовилася від евакуації. А треба було не тільки жити, але й жити гідно, допомагаючи тим, хто слабкіше. От Римма прийшла в госпіталь, де лежав її чоловік, музикант, піаніст, що добровільно пішов на фронт. Що ж побачила Римма в госпіталі: «Уздовж довгого коридору в стін стояли ліжка, на них лежали напівтрупи із черепами, що проступили,». Яку витончену жорстокість виявили фашисти, убиваючи людей голодом!
Але місто не тільки не здався, але й пручався. Сильні духом люди (фізично вони були слабкі) знаходили в собі сили бути потрібними всім, кому було ще гірше. Римма врятувала від голодної смерті чоловіка, розпродавши всі останні речі за безцінь, і той знову встав у лад і, на жаль, вигин, захищаючи батьківщину. Ця тендітна жінка врятувала дівчину, у якої загинули всі рідні. Вона стала їй близькою, рідною людиною.
Тепло її душі поширювалося на всіх, з ким вона стикалася, хоча часто була в напівнепритомному стані від усього пережитого й голоду Почуття патріотизму, описане в книзі, було природним і звичайним На прикладі життя обложеного Ленінграда письменниця показала загальний настрій людей всієї країни: ненависть до фашистів, готовність віддати життя за народ і країну. Один герой повести так і сказав про всіх, хто не пощадив себе в цій війні: «Вони загинули, що б ми жили». У зв’язку із цією повістю необхідно пом’янути тих ленінградців, які лежать на Пискаревском цвинтар, про Тане Савичевой, школярці, у якої вмерли всі, а сама вона вмерла від дистрофії в нашій області, у Шатках, де був дитячий будинок. Хочеться сказати й про захисників Сталінграда, про їх написав прекрасну книгу Юрій Бондарев. Книга ця «Гарячий сніг». Уже в назві чується багато зимових боїв під Сталінградом були дуже гарячими, багато крові пролито з тієї й з іншої сторони Мені запам’яталися такі герої книги, як лейтенанти Кузнєцов і Дроздовский, рядовий Сергунков, безглуздо загиблий изза бездарного наказу Дроздовского.
Звичайно, на війні жертви неминучі, але кожний наказ повинен віддаватися з розумом, а не з гаряча, щоб зберегти солдатів. Про це міркує Бондарев, описуючи докладно кожного персонажа книги, солдатський побут на війні й масовий героїзм Після битви генерал Бессонов знайшов тільки чотирьох бійців, що залишилися в живі із всієї артилерійської батареї Як висока ціна цієї перемоги! Ми не знаємо точно, скільки людей загинуло за ці чотири роки в країні: двадцять мільйонів, двадцять сім мільйонів, або ще більше. Але знаємо одне: призвідники війни це не люди. І чим більше ми будемо знати про уроки історії, і про війну в тому числі, тим бдительнее будемо, тим більше будемо цінувати мирне життя, поважати пам’ять полеглих, бути вдячними тому поколінню людей, які перемогли ворога, дійшли до самого його лігвища. Біль об загиблих це вічні болі нашого народу. І стерти з пам’яті все, що було на війні, не можна, тому що «Це потрібно не мертвим, це потрібно живим», тобто всім нам, і молоді в тім числі