В. Распутін «Пожежа»
ПЛАН:
1. Короткі відомості про творчість письменника
2. Історія створення добутку
3. Ідейний задум, проблеми добутку
4. Короткий зміст добутку
5. Характеристики головних героїв
6. Художні особливості добутку
7. Оцінка добутку критикою
8. Моя думка
Список літератури
Короткі відомості про творчість письменника
Народився Валентин Распутін 15 березня 1937 року в Іркутській області, у селищі Усть-Уда. Природа, що стала близької в дитинстві, оживе й заговорить у книгах. У великий автобіографічному нарисі однієї поїздки «Долілиць і нагору за течією» , опублікованому в 1972 році, Распутін опише своє дитинство, велике увагу приділяючи саме природі, спілкуванню з односільчанами — тому, що вважає визначальної при формуванні душі дитини і його характеру. Перші публікації матеріалів Валентина Распутіна в газетах не випадково збіглися з роками навчання в університеті, хоча саме по собі заняття журналістикою, що перейшла потім у самостійну літературну творчість, сам письменник не вважав визначеним. Коли один раз він виявився без грошей, йому запропонували попрацювати, не пориваючи з навчанням, у газеті «Радянська молодь» . Тридцятого березня 1957 року на її сторінках з’явився перший матеріал Распутіна. Журналістика захопила його. В альманасі «Ангара» стали з’являтися його нариси. В 1966 році Східно-Сибірським книжковим видавництвом була випущена книга «Край біля самого неба» . У тому ж році в Красноярську виходить і книга нарис «Вогнищеві нових міст» . Співробітничав у газеті «Красноярський комсомолець» , писав статті про будівництво залізниці Абакан — Тайшет, про Братню й Красноярської ГЕС. Перше оповідання, написаний Валентином Распутіним, називався «Я забув запитати в Лешки…» . Він був опублікований в 1961 році в альманасі «Ангара» .
Навесні 1967 року Распутін одержав членський квиток Сполучника письменників СРСР. Один із чудових творів Валентина Распутіна «Василь і Василиса» . Оповідання цей уперше з’явився в щотижневику «Літературна Росія» на самому початку 1967 року. Із цього оповідання починається новий період у творчості Валентина Распутіна. Він став самостійним письменником, прозаїком — зі своїм стилем, своїм поглядом на мир. Улітку того ж року з’являється повість «Гроші для Марії» . Вона була опублікована в альманасі «Ангара» , через місяць у журналі «Сибірські вогні» , а в наступному році вийшла окремою книгою в столичному видавництві «Молода гвардія» . Потім, коли з’являться «Останній строк» , «Живи й поні» , «Прощання із Запеклої» , «Пожежу» , перша повість немов би розчиниться у світлі слави «молодших сестер» і в суперечках, що виникли навколо них
Повість «Останній строк» , над якою Валентин Распутін почав працювати в 1969 році, уперше була опублікована в журналі «Наш сучасник» , у номерах 7,8 за 1970 рік. Вона не тільки продовжувала й розвивала кращі традиції вітчизняної словесності — у першу чергу традиції Толстого й Достоєвського, — але й повідомляла новий потужний імпульс розвитку сучасної літератури. П’єсу «Останній строк» поставили в Мхате й Болгарії
Повість «Живи й помни» уперше була опублікована в номерах 10,11 журналу «Наш сучасник» за 1974 рік. В 1977 році Валентин Распутін визнаний гідним за неї Державної премії СРСР. Через рівно два роки, у жовтні — листопаді 1976-го, поряд з воістину тріумфальним ходом повести «Живи й помни» стало здобувати широку популярність новий твір Распутіна — повість «Прощання із Запеклої» .
Історія створення добутку
Асоціації, викликані останньої за часом повістю Валентина Распутіна «Пожежа» , уперше опублікованої в журналі «Наш сучасник» , №7 за 1985 рік, не випадково ведуть до більше раннього добутку — «Прощанню із Запеклої» . Автор і сам підкреслює цю наступність: в «Пожежі» ми зустрічаємо наживающуюся на лиху Клавку Стригунову — вона й на Матере була такий же, і першої бігла з острова; майже німою, наділеною богатирською силою дядько Миша Хампо дивно нагадує старого Богодула; та й сама Сосновка, у якій відбувається дія, — те саме нове селище, у який переїжджали жителі Матери. Немов через десять років письменник вирішив подивитися: що ж сталося з героями колишній його повести, які вони, як вплинув на них зміна умов життя, роду занять, оточення
Нехай про це скаже сам Валентин Распутін, тим більше що питання, у свій час заданий йому, так і звучав: «Як створювалася ця повість? Як ви знайшли свого героя — Івана Петровича?» «Тут насамперед треба згадати повість «Прощання із Запеклої», — відповідає письменник. — Я сам з «потопельників» — так у нас на Ангарі називалися ті, чиї села від будівництва гігантських гребель пішли під воду… Не минула цієї долі й моє рідне село Аталанка, що, як і Матере, довелося переселятися й шукати із затопленням ріллі інших занять. А заняття ці були — рубати ліс… Зі зміною занять змінилися вдачі, а зі зміною вдач — всі тревожней за людину… Як знайшов героя повести? Його й шукати не довелося, це мій сусід по селу Іван Єгорович Слободчиков. Колись, в оповіданні «Уроки французького», я згадував його, — там це шофер, як воно й було в дійсності… І випадок з пожежею невигаданий. Він теж був. Тільки не в моєму селищі, а в сусідньому, леспромхозовском» .
Ідейний задум, проблеми добутку
Сюжет повести, як завжди в Распутіна, простий: у селищі Сосновка на березі Ангари горять орсовские склади. Люди намагаються хоч щось урятувати від вогню. Хто ці люди, як вони поводяться в цій ситуації, чому вони роблять той або інший учинок? Письменника цікавить саме це, тобто людина й усе, що з ним відбувається, — а це не може не хвилювати й усіх нас. Адже з людиною щось діється, якщо душу його не знаходить спокою, метається, болить, стогне. Що ж з ним відбувається, і хто тому провиною, і які причини? Всі ці питання немов витають над пропахлим димом пожежі Сосновкой, вимагаючи відповіді
Іван Петрович почув лементи: «Пожежа! Склади горять!» І не випадково почудилось шоферові, «начебто лементи йдуть із нього» , — душу теж горіла. Так і пройдуть вони через всю повість — дві пожежі, зв’язані один з іншим внутрішньою логікою
Чому ми такі? — задається питанням письменник. — Чому людина, що має високий потенціал, що думає не тільки про себе, але й про людей, про майбутнє, став заважати? В одинадцятому розділі, майже композиційному центрі повести, Распутін, немов з’єднавшись із героєм, висловлює все, що наболіло, що не дає спокою й чому він присвятив багато публіцистичних статей. Ці міркування героя про душ, совісті й правді, цей апогей його внутрішньої пожежі і є та моральна призма, крізь яку ми більше оголенно бачимо відбувається в Сосновке, і Сегоровим.
У фінальній главі повести, де ми бачимо героя наодинці із природою, чітко звучить думка, що «ніяка земля не буває безрідної» , що це залежить від людини, від того, який він. Усе далі й далі йдучи з охопленого послепожарной суєтою й збудженістю селища, спостерігаючи гору, ліс, затока, небо, Егоров почуває, як «легко, освобожденно й рівно шагается йому, начебто винесло його, нарешті, на вірну дорогу» . Чи повернеться він? Чи піде назавжди із Сосновки?
Цими питаннями закінчується повість, схожа на болюче питання, що задає саме життя. Крім нас, ніхто на нього не відповість. Час іде, земля чекає, її суд наближається..
Короткий зміст добутку
Втомлений Іван Петрович вертався додому. Ще ні коли він так не утомлювався. «І із чого так утомився? Не надривався сьогодні, обійшлося навіть без нервування, без лементу. Просто край відкрився, край — далі нікуди» . Добрався, нарешті, до будинку, і раптом він почув лементи: «Пожежа! Склади горять!» . Спочатку Іван Петрович не побачив вогню, але потім він побачив, що горять складські будівлі. Настільки серйозної пожежі, з тих пор як коштує селище, ще не бувало
Склади були побудовані так, і зайнялося в такому місці, щоб, зайнявшись, згоріти без залишку. Склади розходилися на сторони: продовольчі й промислові. У продовольчий край вогонь пішов по даху, але саме пекло було в промисловому краї
Коли Іван Петрович ішов по дворі складів, тільки у двох місцях почали збиватися групи: одна скачувала з подтоварника мотоцикли, друга розбирала дах — щоб перервати вогонь. Іван Петрович поліз на дах, там командував Афоня Бронников. Він поставив Івана Петровича на край, що виходить на двір, і той прийнявся отдирать дошки. Повернувся посланий за ломом хлопець і приніс замість лома новина: викотили обгорілий мотоцикл «Урал» .
Вибивши останню шалівку Іван Петрович оглянувся. По дворі очманіло носилися дітлахи, у промтоварних складів металися й скрикували фігури. Але набігало вже й начальство. Прийшли начальник ділянки, головний інженер ліспромгоспу. Збіглося все селище, але не найшлося поки нікого, хто зумів би організувати його в одну розумну силу, здатну зупинити вогонь
Іван Петрович зстрибнув долілиць і побіг до того місця, де тільки що бачив начальника ділянки Бориса Тимофеича. Він відшукав його по лементі в юрбі в продовольчого складу. Борис Тимофеич просив В’ялю-Комірницю відкрити двері складу. Вона не погодилася, і тоді він крикнув архаровцям, щоб ламали двері. І вони із задоволенням прийнялися ламати. Іван Петрович запропонував начальникові ділянки поставити у воротах дядька Мишу Хампо, щоб той охороняв. Так Борис Тимофеич і зробився
На Івана Петровича нахлинули спогаду про старе село Егоровке. Зі свого села він виїжджав на довго тільки один раз — у війну. Два роки воював, і рік ще після перемоги тримав оборону Німеччини. Восени 46-го відвертав додому. І не довідався свого села, вона здалася йому непоказної й обділеної. Тут усе залишалося й немов назавжди зупинилося, без змін. Незабаром у сусіднім селі зустрів Алену. Коли колгосп одержав нову машину, виявилося, що за неї саджати когось крім нього. Він став працювати. Незабаром у важкій і довгій немочі злягла мати. Його молодший брат виїхав на будівництво й з більших грошей спився. Іван Петрович залишився в Егоровке. Коли Егоровку затопило, всіх її жителів звезли в нове селище, у який привезли ще шість таких же, як Егоровка. Тут відразу затвердився ліспромгосп, назвали його Сосновкой.
Коли Іван Петрович заскочив у крайній продовольчий склад, там палахкотало щосили. Над щелястим стелею гуділо страшно; кілька стельових плах біля стіни зірвало, і в проріз рвався вогонь. Іван Петрович не бував усередині складів, він уразився достатку всього: на підлозі чималою горою були навалені пельмені, поруч валялися ковбасні кола, у важких кубах стояло масло, там же в ящиках стояла червона риба. Куди ж це все йшло подумав Іван Петрович. Заорюючи тілогрійкою й пританцьовуючи від жару, Іван Петрович викидав до дверей кільця ковбаси. Там, у дворі, хтось підхоплював їх і кудись відносив
Жар ставав всі нестерпимей. Ніхто, схоже, більше не гасив — відступилися, а тільки витягали, що ще можна було винести. Іван Петрович подумав, склади не врятувати, але магазин відстояти можна. Раптом Іван Петрович побачив, Бориса Тимофеича, що лаявся з архаровцем. Але він перешкодив цій бійці
Якось раз Іван Петрович розмовляв з Борисом Тимофійовичем. Борис Тимофійович заговорив про план і отут Іван Петрович вибухнув: «План, говориш? План?! Так краще б ми без нього жили!.. Краще б ми інший план завели — не на одні тільки кубометрів, а й на душі! Щоб ураховувалося, скільки душ загублено…» Борис Тимофійович із ним не погодився. Але Іван Петрович був улаштований по-іншому, під щоденним тиском у ньому немов би стискувалася якась пружина й доходила до такої пружності, що витримувати її ставала невмоготу. І Іван Петрович піднімався й, страшно нервуючи й ненавидячи себе, починав говорити, розуміючи, що дарма.
З першого продовольчого складу вогонь витиснули повністю. Перейшли в другий. Коли Іван Петрович у перший раз заскочив сюди, отут уже було напружено й димно, але все-таки без вогню сносно. Тут було людно. По ланцюжку передавалися ящики з горілкою. Звідкись доносилися лементи Вали-Комірниці, що благає винести рослинне масло. Воно стояло в залізній бочці, Іван Петрович із працею повалив її, але викотити не смог. Тоді він вихопив когось із ланцюжка, і вони разом викотили бочку. Іван Петрович вернувся за другою бочкою, але його напарник повернувся в ланцюжок. Намагаючись відшукати його він помітив, що по ланцюзі передаються не тільки ящики, але й розкупорені пляшки. І знову Іван Петрович упустив бочку з маслом, хтось допоміг йому, але коли викотили, виявилося, що бочка була без пробки, а в склад ішов слід, що ізвивається, масла. Афоня Бронников сказав Іванові Петровичу, що потрібно рятувати борошно. За третім складом у низькій будівлі тримали борошно й цукор. Борошно було звалено в безформну купу. Іван Петрович звалив на себе перший мішок, що попався, і виніс його. Звалив, разом із Сашкой Дев’ятим, зв’язок забору й поклали по укосі на дорогу, вийшов міст. Потім відірвали ще одну й поклали поруч. Іван Петрович вирішив знайти Алену.
Іван Петрович згадує, як справляли два роки тому тридцятиріччя спільного життя. Взяли відпустка й поїхали по своїм дітям. Старша дочка жила в Іркутську, вона лежала в лікарні й вони довго там не затрималися. Син Борис жив у Хабаровську, женився. Борис із невісткою просили переїжджати до них. А коли повернулися, продовжували працювати й жити. В останньому році стало зовсім невмочь — з тих пор як затвердилася нова бригада архаровців. А коли вони палісадник перед хатою розвернули, тоді Іван Петрович написав заяву про звільнення. Порятунок був одне: виїхати
Тепер тільки тягай і тягай. Іван Петрович стягав мішок і ніс його. Спочатку, що виносили борошно було чоловік десять. Але потім їх стало четверо: Афоня, Савелій, Іван Петрович, так кокою-те напівзнайомий хлопець. Потім підбудувався Борис Тимофеич. Іван Петрович вирішив брати по черзі: раз борошно, раз крупу. Коли сил не залишилося він зупинився в будівлі. Це була лазня Савелія, у неї він тягав мішки з борошном, ще він побачив бабу, що підбирала знадвору пляшки — і вуж, звичайно не порожні. На середині двору Іван Петрович побачив Мишу Хампо. Він був паралізований з дитинства й батогом тягав праву руку. » Хампо-Про! Хампо-о-о!» єдине, що він міг сказати. Миша Хампо жив один. Дружину свою поховав давно, племінник виїхав на Північ. Сили він був могутньої й один лівої звик робити все, що завгодно. Хампо був природжений сторож
Всі частіше й дотошней, зважившись на переїзд, став роздумувати Іван Петрович: що треба людині, щоб жити спокійно? І він вирішив: статок, робота й потрібно бути будинку. Афоня вмовляє Івана Петровича залишитися, але він його не слухає Викидали мішки за двері, а Іван Петрович відтягав їх до забору. Хтось п’яним голосом покликав його, але він не відгукнувся. Всі частіше стали затримуватися мужики — щоб хватануть повітря. Іван Петрович стояв ні рук, ні ніг не почуваючись
Встигли все з останнього складу витягтися. Дядько Миша побачив, як двоє грали в м’яч із кольорових ганчірок. І тільки він це побачив, як на нього обрушився удар, це був Соня. Його били трохи архаровців. Коли Іван Петрович побачив, що на снігу в обнимку лежать Соня й Хампо, вони обоє минулого вже мертві, а в п’яти метрах валялася стукалка
Повернувшись із пожежі, Іван Петрович навіть не приліг. Він посидів, подивився у вікно, як несе з берега дим. Наступного дня Іван Петрович пішов із селища
И йому здавалося, що він вступає в самітність. І що мовчить, не те зустрічаючи, не те проводжаючи його, земля
Характеристики головних героїв
Центральний персонаж повести — шофер Іван Петрович Егоров. Але головним героєм можна назвати саму дійсність: і багатостраждальну землю, на якій коштує Сосновка, і безглузду, тимчасову, а тому споконвічно приречену Сосновку, і самого Егорова як невід’ємну частину цього селища, цієї землі — теж страждаючого, що сумнівається, шукаючу відповідь
Він утомився від невір’я, він зрозумів раптом, що нічого не зможе змінити: бачить, що все йде не так, що валять основи, і не може врятувати, підтримати. Більше двадцяти років пройшло з тих пор, як приїхав Егоров сюди, у Сосновку, з рідний своєї затопленої Егоровки яку згадує тепер щодня. За ці роки на його очах, як ніколи раніше, розвивалося пияцтво, майже розпалися колишні общинні зв’язки, люди стали, немов чужими один одному, озлобилися. Намагався Іван Петрович протистояти цьому — сам ледь життя не втратилося. І от подав заяву про відхід з роботи, вирішив виїхати із цих місць, щоб не труїти душу, не затьмарювати щоденною прикрістю роки, що залишилися
Вогонь міг перекинутися на хати й випалити селище; про це в першу чергу подумав Егоров, кинувшись до складів. Але в інших головах минулого й інші думки. Скажи хто про їх Іванові Петровичу півтора десятка років тому — не повірив би. Не уклалося б у його свідомості, що люди на лиху можуть нажитися, не боячись втратити себе, своя особа. Він і зараз не хотів у це вірити. Але вже — міг. Тому що все до цього йшло. Сама Сосновка, нічим уже не схожа на стару Егоровку, розташовувала ктому.
Продовольчий склад горів щосили, «збіглося ледь не все селище, але не найшлося, схоже, поки нікого, хто зумів би організувати його в одну розумну тверду силу, здатну зупинити вогонь» . Немов би й впрямь зовсім нікому нічого не треба. Іван Петрович, так його приятель ще по Егоровке Афоня Бронников, так тракторист Семен Кольцов — от і всі майже, хто прибіг гасити. Інші — як би гасити, а більше допомагали саме пожежі, тому що теж руйнували, знаходячи в цьому своє задоволення й свою користь
Внутрішній, нікому з навколишня не видима пожежа в душі героя пострашнее того, котрий знищує склади. Одяг, продукти, коштовності, інші товари можна потім заповнити, відтворити, але навряд чи коли-або оживуть згаслі надії, почнуть знову плодоносити з такою ж щедрістю випалені поля колишньої доброти й справедливості
Іван Петрович почуває в собі страшне руйнування тому, що не зміг реалізувати дану йому творчу енергію, — у ній, всупереч логіці, не було потреби, вона натрапляла на глуху стіну, оказивавшуюся її приймати. Тому й долає його руйнівний розбрат із самим собою, що душу зажадала визначеності, а він не зміг їй відповісти, що для нього тепер — правда, що — совість, тому що й сам він, мимо своєї волі висмикнутий, вирваний з коренем з мікросвіту Егоровки.
Поки Іван Петрович і Афоня намагалися врятувати борошно, крупу, масло, архаровці першою справою накинулися на горілку. Хтось пробіг у нових валянках, узятих на складі, хтось натягав на себе новий одяг; Клавка Стригунова краде коштовності
«Що ж це робиться-те, Іван?! Що робиться?! Усі тягнуть!» — злякано викликує дружина Егорова, Алена, не розуміюча, як разом з пожежею можуть ущент згоряти й такі людські якості, як порядність, совість, чесність. І якщо б тільки архаровці волокли все, що на очі попадеться, але адже й свої, сосновские, теж: «Баба, за якої нічого схожого ніколи не водилося, підбирала викинуті знадвору пляшки — і, уже звичайно не порожні» ; однорукий Савелій тягав мішки з борошном прямо у власну банюся
Що ж це робиться? Ми чому такі-те? — слідом за Аленой міг би викликнути, якщо б умів говорити, дядько Миша Хампо. Він немов перейшов в «Пожежу» з «Прощання із Запеклої» , — там його кликали Богодулом. Не зрячи автор підкреслює це, називаючи старого «духом егоровским» . Він так само, як і Богодул, майже не говорив, був так само безкомпромісний і гранично чесний. Він уважався природженим сторожем — не тому, що любив роботу, а просто «так він викроївся, такий із сотні сотень уставів, недоступних його голові, виніс перший устав: чужого не трожь» . На жаль, навіть дядькові Мише, що як саме більше лихо сприймав злодійство, довелося упокоритися: сторожив він один, а тягли майже все. У двобої з архаровцями дядько Миша задушив одного з них, Соню, але й сам був убитий стукалкою
Алена, дружина Івана Петровича, по суті, єдиний у повісті жіночий образ. У цій жінці втілене те краще, зі зникненням чого мир втрачає свою міцність. Уміння прожити життя в злагоді із собою, бачачи її зміст у роботі, у сім’ї, у турботі про близькі. Протягом всієї повісті ми жодного разу не застанемо Алену размишляющей про що високому, — вона не говорить, а робить, і так виходить, що мале її, звична справа все-таки значимей найкрасивіших мовлень
Образ Алени — один із другорядних образів «Пожежі» , і це дійсно так, особливо якщо врахувати, що в більшій частині повістей Распутіна саме жінки — головні героїні (Ганна в «Прощанні із Запеклої» , Настена в «Живи й помни» ) . Але й в «Пожежі» героїні приділяється ціла глава, що містить свого роду міні-звід філософських поглядів прозаїка на предмет дослідження
Художні особливості добутку
В «Пожежі» ландшафт не грає настільки ж значної ролі, як у попередніх повістях Распутіна, хоча й тут відчувається прагнення письменника ввести його в мир героїв, а героїв показати через природу. Але в тім-раз у раз, що природа на очах зникає: ліси вирубуються під корінь, — і в душах героїв відбувається таке ж спустошення
Ця повість, як ніяка інша в Распутіна, публицистична, і це з’ясовно тривогою письменника не тільки за долю природних багатств Сибіру, але й, насамперед, за долю людини, що тут живе, що втрачає свій коріння. Валентин Распутін говорить про «Пожежу» так: «Повість по розмірі невелика, а вмістити хотілося багато… Але я не вважав себе вправі розтягувати оповідання, його повинне було вистачити на стільки, скільки горів склади. Для мене це має значення — соотносимость тривалості оповідання із тривалістю події» . Тим самим письменник визнає проходження певним законам саме публіцистичних жанрів. Але формальний підхід у цьому випадку нічого не дає, тому що перед нами насамперед художньо завершений добуток, і лише потім — з елементами публицистичности, у свою чергу продиктованої часом, авторським болем, що повинна була негайно, саме в той час, вилитися в попередження, застереження
В «Пожежі» Распутін уперше виділила в самостійну лінію подружні відносини, надаючи їм тим особлива увага. У цей же час тема сучасної сім’ї, виховання дітей, відповідальності друг перед іншому звучить і в його газетних публікаціях. Однак уже самим фактом одиничності Алени як позитивного жіночого образа в повісті Распутін говорить про загасання в сучасних охоронницях вогнища жіночих початків, без яких життя втрачає гармонію, у душі убуває міцність
Міцний зв’язок, найтісніше переплетення біографії й творчості, конкретних реалій і художніх образів. Це характерно для Распутіна, точно так само як і те, що художня тканина, настільки щільна, ситуація настільки драматична й психологічна, що здається — візьми він просто факт із життя, усе було б тьмяніше.
Распутін від глави до глави буде змушувати читача перекладати тривожний погляд з однієї пожежі (у душі Егорова) на іншій (на складах) і до останньої сторінки, до завершального рядка не дасть передиху, не знизить напруги, тому що все важливо.
Оцінка добутку критикою
Вчасно появи «Пожежі» у пресі хіба тільки «Сумний детектив» Віктора Астафьева із сучасних добутків викликав таку лавину статей, суперечок, дискусій, обговорень. Причина такої зацікавленості криється, насамперед, у тім, що Распутін одним з перших підняв саме в художньому творі підняв найсучасніші, архіважливі проблеми, на які багато років підряд у пориві рожевого оптимізму закривали ока
Моя думка
На мою думку, Валентин Распутін написав потрібний добуток. Воно показує, що люди по своїй натурі дволикі. У звичайному житті вони поводяться нормально, але як тільки підвертається випадок, вони відкриваються всім. І під годину те, що відкривається, не завжди є гарним. У своєму творі Распутін показав жителів Сосновки в екстремальній ситуації, і вони показують свою сутність. Хтось намагається щось зробити, а хтось намагається збагатитися. Навіть ті, за ким раніше такого не водилося, тягли все, що могли віднести. Распутін спробував розкрити сутність людини й мені здається, що це йому вдалося
Список літератури
1. Панкеев И. А. Валентин Распутін: По станицях добутків. — М.: Освіта, 1990. — 144 с., 16 л. мул
2. Распутін В. Г. Століття живи — століття люби. Повести. Оповідання. — М.: Звістки, 1985. — 576 с., мул