Вацуро В. е. Пушкін і Бомарше
«До вельмож», в «Моцарте й Сальери» ми відчуваємо явні сліди симпатії не тільки до блискучого дарування, але й до самої особистості французького комедіографа в її різноманітних обличчях — письменника, політика, авантюриста, оточеного ореолом легенди, те безумовно захопленої, те наклепницької. Усього примітніше, бути може, відкликання 1834 р. у статті «Про незначність літератури росіянці»: «Бомарше тягне на сцену, роздягає й терзає все, що ще шанується недоторканним. Стара монархія регоче й плеще» (XI, 272). Політична роль комедій Бомарше для Пушкіна очевидна, як, втім, і для його сучасників: у тім же 1834 р. Сенковский писав майже тими ж словами: «Бомарше й Грибоєдов з однаковими даруваннями й равною колкостию сатири вивели на сцену політичні поняття й звички суспільств, у яких вони жили, міряючи гордим поглядом народну моральність своїх батьківщин».1Джерело: Література Освіти )- поряд з Вольтером і енциклопедистами, але не змішуючись із ними. Він один вільний від «запобігання» перед сильними миру цього, і на нього — насмішників і руйнівника — не поширюється адресоване Пушкіним Вольтерові обвинувачення в зазіханні на святиню. Буржуа по походженню й соціальній ролі, що воинствует буржуа у своїх комедіях, безрідний пройдисвіти, торговці від літератури в очах Катерини II і Наполеона, він попри все те залишається для чи Пушкіна не єдиним «демократичним» письменником, не відзначеним клеймом «буржуазности» у своєму особистому й соціальному поводженні.2) лаконічні й достатні лише для того, щоб позначити відправні крапки дослідження. Доля комедій Бомарше й репутація його в Росії також майже не вивчені, і ціль теперішніх заміток — поповнити коло відомих матеріалів і, може бути, трохи розширити поле дослідження.3
особистостей і творчості Бомарше. Катерина II, що аплодувала «Севильскому цирюльнику», рішуче відкинула «Одруження Фігаро» як прямий виклик станової моралі, — і ця оцінка, що сполучила в собі два полярно протилежні початки, затвердилася згодом. В 1820 р. А. А. Шаховской протиставляє ці комедії один одному як «зразок хитромудрості й гостроти» і свідчення падіння вдач, що передвіщає жахи «богопротивной революції».4 Ненецікаво, що настільки ж двоїстий характер носила й репутація Вольтера, що як би було одночасно у двох ликах: розбещуючі вдачі філософа й зразкового поета.5Джерело: Література Освіти )»Одруження Фігаро» у перекладі А. Ф. Лабзіна ставилася в російському театрі; Бомарше панував на оперній сцені — в «Севильском цирюльнике» Паизиелло, що повлияли й на російську комічну оперу, у балетах Валберха й Дидло, поки, нарешті, ім’я Бомарше не зв’язалося міцно з іменами Россіні й Моцарта у двох знаменитих операх на сюжети обох комедій.6) Бомарше, його героїв і спадщини в цілому. Коло цих джерел врахований не повністю, та й навряд чи піддається повному обліку; немає сумніву, що багато хто з них впливали побічно або опосередковано, залишаючись на периферії художньої свідомості; ми можемо припускати в них лише більш-менш імовірні стимули тих або інших поетичних асоціацій. Разом з тим у своїй сукупності вони утворювали якусь інтелектуальну й емоційну атмосферу, у якій створювалися твори Пушкіна.)-1820 р., у період найвищого розквіту театральних інтересів Пушкіна, у найближчому його літературно-театральному оточенні ім’я Бомарше спливає в гостро полемічному контексті
У листопаді 1819 р. присяжний театральний оглядач «Зеленої лампи» Д. Н. Барків представляє в театральну цензуру свій переклад комедії Мартелли «Два Фігаро»; 8 листопада цензор В. Соц підписує схвалення, а 9 і 16 квітня 1820 р. п’єса ставиться трупою придворних акторів. У ній зайняті Брянський (графи Альмавива), Валберхова (графиня), Монруа (Инеса, їхня дочка), Сосницкий (Любим), Баранів (Фігаро), Сосницкая (Сусанна), Булатів (Торибио), Величкин (Плажиос) і Пономарів (Педро).7) її на ролі героїнь (VII, 366; порівн.: XI, 11). В «Двох Фігаро» вона є саме в цьому амплуа героїні «високої комедії», і в театральній рецензії В. Соца роль графині Альмавиви відзначена як одна з найбільш удалих її ролей.8 Так само Пушкін включив у план своєї комедії імена Брянського й Величкина. Із Сосницким, як передавав потім П. В. Нащокин, він був «гарний» і в 1822 р. справлявся про обоє Сосницких у листі до Я. Толстого (XIII, 48). Нарешті, з Барковим Пушкін постійно спілкувався на засіданнях «Зеленої лампи» і в кружку Всеволожских і був повністю обізнаний у його театральній біографії. Його ім’я ми знаходимо в мадригалі-епіграмі, присвяченому Нимфодоре Семеновій, чиїм шанувальником був Барків (II, 128), а потім у нездійсненому посланні до «Зеленої лампи», де до нього ставляться слова «Непостійний залицяльник Чарівних акторок» (II, 770-772, 776). Тут маються на увазі конкретні факти: «змінивши» Семеновій, Барків зробився затятим адептом юної Олександри Колосовий — майбутньої А. М. Каратигиной.)- сестри Нимфодори, і поява її розділило партер на два ворогуючі табори. Пушкіна тяг руку за Семеновою й у цьому змісті був супротивником Баркова; у посланні він, звичайно, жартував над перетвореним. 21 травня 1819 р. у черговому театральному огляді на засіданні «Зеленої лампи» Барків відзначав: » Г-Жа Колосова відіграє роль есфири краще, ніж інші».9 Мова йшла про той же спектакль («есфирь» у перекладі Катенина), що викликав злу епіграму Пушкіна, що посварила його з Колосовий (II, 110). Ці театральні розбіжності, як правило, втім, у конфлікти не переростали; уже через рік Пушкін шукає примирення з Колосовий; відносини ж з Барковим, судячи з послання й згадування його в листі Я. Толстому (XIII, 48), залишалися цілком дружніми. При настільки тісних зв’язках у кружку навряд чи переклад «Двох Фігаро», зроблений Барковим і поставлений, пройшов повз увагу Пушкіна, як і інших «лампистов». Сама ж комедія Мартелли була фактом боротьби, що почалася навколо ім’я Бомарше ще при його житті; вона носила різко памфлетний характер і була спробою дискредитувати тип Фігаро, у якому звичайно бачили alter ego його творця. Не позбавлена жвавості й дотепності, комедія ця удержалася в репертуарі й протягом 1820-х років принаймні два рази відновлялася на російській сцені. Ця сценічна доля пояснювалася, очевидно, тим, що в боротьбі проти Бомарше Мартелли спробував імітувати його комедійну поетику, структуру діалогу, ситуації, побудова інтриги й навіть зберіг діючих осіб, як би продовживши їхньої біографії. «Два Фігаро» світилися відбитим світлом комедій Бомарше й, втративши актуальність, сприймалися як продовження або задоволене вдале наслідування. Бути може, у цьому полягає розгадка того трохи несподіваного факту, що її росіянинові перекладачеві дев’ятьома роками пізніше стояло стать і перекладачем самої «Одруження Фігаро». Разом з тим памфлетность комедії була очевидна й підкреслена: Фігаро для Мартелли — тип пройдисвіта, що закономірно йде до злочину заради власної вигоди; його низьке походження й щиросердечна низькість — взаємозалежні риси соціально-етичного вигляду » лиходія-буржуа». Авантюрист безчесних і нахабних, шукаючих грошей і тільки грошей; ненавидящий свою Сюзанну; інтригами добивающийся шлюбу дочки Альмавиви з колишнім своїм спільником — такий Фігаро Мартелли. Йому протипоставлений його «двійник» — «Любим», що був паж, а нині полковник Леон Керубино Асторга, що надійшов на службу до графа під ім’ям Фігаро. Усе, що становило достоїнства колишнього Фігаро, — заповзятливість, крутійство, життєрадісність, дотепність, тепер передається його двійникові. Вустами Любима вимовляється остаточний вирок: «Ти живеш на цьому світлі милостями свого пана, над яким замість подяки насміхаєшся й вічно його обманював; ти був ніколи закоханий у дружину свою й багато ревнував її до пана; до дня весілля своєї ти не знав своїх батьків і, лишась їх, недовго оплакував; без тебе граф більше б займався дружиною своєї й жив би з нею завжди разом».10 Це парадоксальне переміщення акцентів у комедіях Бомарше одержує в одному з діалогів досить гострий соціальний зміст:
критика суспільства вустами Фігаро парирується доводами Любима про моральну неправомочність осудливі:
«Любим. … Чесна людина, з непорочним серцем, із ґрунтовним розумом, бачить помилки, пороки й погрішності іншого, але ніколи не вимовить свого судження, поки не почує загального; він знає, що омана властиво слабкому людству, вона не довіряє сам собі й нікого не засуджується
Фігаро. Стало бути, ніхто не вправі назвати порок пороком? і якщо бачиш, що вжита в зло владу робить несправедливості, що, перетолковав погано закони, роблять правого винуватим, що перші місця в державі даються чрез ганебне заступництво,11 що чесність ставиться ні в що, що приємне воліється корисному, що наші розумники пустилися робити дурості, що гра наших акторів і наші драматичні добутки ні на що не схожо, що наші писаки пишуть на замовлення опери й навіть комедії. Неужли всьому цей повинне дивуватися й із благоговінням мовчати?
Любим. Так по якому праву ти говориш ім’ям суспільства й хочеш мстити за нього?
Фігаро. По якому праву! по якому праву!.. ти, наприклад, визначився в будинку графа для того, щоб звабити дочка його, а я не маю права цим образитися й говорити противу тебе?
Любим. А, а! так я, стало бути, у числі тих людей, до яких ти не мисливець, і от чому твої наміри не згодні з моїми. Хто цей дон Альвар, за який ти сватаєш Инесу? і для чого ти це робиш: для вигоди графа або для своєї власної, — я нічого цього не знаю, але затверджую, що наміри твої злочинні, мої ніколи такими не були». 12
Наприкінці комедії валить змова «слуг» проти «панів». Високошляхетні герої тріумфують.)»До вельможі» напише про Бомарше: «послужливому, живому, Подібний своєму чудесному героєві», — характеристика ця виявиться полемічної майже до парадоксальності, полемічної стосовно зовсім певного й міцно, що трималася традиції, сприйняття Бомарше і його героя
ДО 1830 р. Пушкіна ще раз довелося виявитися в орбіті театральної історії, пов’язаної з ім’ям Бомарше
18 січня 1829 р. він приїжджає в Петербург із Москви й залишається тут до 9 березня
До цього часу він встиг уже відновити свої колишні театральні зв’язки. В 1827 р. він бачиться з Катениним, в 1828 — із Грибоєдовим і Жандром,13 і тоді ж у поле його зору знову попадає Д. Н. Барків, почасти в силу своїх приятельських відносин з А. П. Керн. Всі ці нитки ведуть до сімейства Каратигиних: і чоловік, і дружина — учні Катенина; Жандр і Грибоєдов їм добре знайомі; Барків — настільки ж відданий прихильник Каратигиной, як був десять років тому. У червні 1827 р. відбувається врочисте примирення: Катенин приводить Пушкіна у вбиральню Каратигиной «каятися» в епіграмі десятилітньої давнини. Спілкування відновляється — хоча вже не з такою короткістю, як раніше; у відкликаннях Каратигина про Пушкіна звучить легеня недоброжелательство й зарозуміло-поблажливі інтонації, настільки властиві вчителеві його Катенину. Зі своєї сторони Пушкін, очевидно, стримано ставиться до манери гри Каратигина, хоча, звичайно, віддає належне його сценічній майстерності. Проте зустрічі тривають, не припиняючись до самої смерті Пушкіна; за успіхами Каратигиних він стежить — і вже на початку 1829 р., переробляючи для перевидання свій старий вірш, присвячений Колосовий, вносить у нього характерне виправлення, приводячи у відповідність із новими ролями акторки.14
Саме в цей час і в цьому колі відбувається подія, що сколихнула весь театральний Петербург і прямо пов’язане з ім’ям Бомарше
В 1828 р. Д. Н. Барків уживає новий переклад «Одруження Фігаро» замість застарілого перекладу Лабзіна. Він робить це по спеціальному наполяганню Каратигиних, для яких у майбутньому спектаклі призначалися ролі. 18 лютого 1829 р. здійснюється прем’єра нового спектаклю на сцені Великого театру; він повторюється на Малому театрі 23 лютого в тім же складі акторів. Графа Альмавиву грав Каратигин, графиню — М. И. Валберхова, Сюзанну — А. М. Каратигина, Фігаро — Сосницкий. У головних ролях були зайняті, таким чином, кращі сили петербурзької сцени.)»була розіграна з надзвичайною єдністю (e), що не мала доти приклада на російській сцені». «Усе… дорівнює сприяли надзвичайному успіху цей пиеси на російській сцені, після багаторазових, але невдалих спроб артистів тутешньої французької сцени дати її в пристойному виді на своєму театрі. Подібний e)- прямо або побічно — він повинен був увійти в сферу його театральних вражень — і тому, що Бомарше був предметом його особливого інтересу, і тому, що перша постановка «Одруження Фігаро» була від початку до кінця породженням близького йому театрального кола, і тому, нарешті, що вона викликала бурхливу полеміку, що загрожувала перейти в театральний скандал. 23 лютого в «Північній бджолі» з’явилася рецензія М. А. Яковлева, що різко засуджувала переклад (особливо «віршики» романсу Керубино) і гру Каратигиной. Стаття зачепила акторку настільки, що вона не могла згадувати про неї спокійно через кілька десятиліть. Все коло театралів, дієприкметниковий до постановки, був обурений; 26 лютого Барків пише відповідь, де погоджується лише з докорами за адресою романсу, що не перекладав сам, а скористався старим текстом в архіві імператорських театрів;16 Джерело: Література Освіти )»Північної бджоли», «Сина батьківщини», «Метелика», «Слов’янина»; відзвуки цієї полеміки чуються навіть в апологетичній біографії Каратигиной, виданої в 1845 р.17) примітна оцінка «Одруження Фігаро», «кращого твору виняткового Бомарше», — оцінка, досить близька до сприйняття комедії Пушкіним
«Кому невідомі напам’ять тонкості й гостроти комедії bdquo;La folle jour)»откупори шампанського пляшку Иль перешануй bdquo;Одруження Фігаро» — парафразу з іншої передмови Бомарше — «Стриманого листа про провал і про критика bdquo;Севильского цирюльника».22 Репліки Бомарше, які приводить Сальери, виявляються майже документальні. І тут ми закономірно підходимо до одній із центральних сцен трагедії, де з ім’ям Бомарше зв’язується вперше виникаюча тема отруєння й вимовляються слова: «геній і лиходійство Дві речі неспільні». Акценти, поставлені в цій сцені, далеко не байдужні для всієї трагедії вцелом.
Ще А. Н. Веселовский, а потім у спеціальній замітці Н. О. Лернер23 установили, що репліка Сальери про Бомарше-Отруйнику має зовсім певне літературне джерело. Джерело цей, втім не зазначений ними точно, — лист Вольтера до графа дrsquo;Аржанталю від 31 січня 1774 р., де Вольтер спростовує наклепницький слух про те, що Бомарше отруїв свою дружину. «Я продовжую бути впевнений, — писав Вольтер, — що Бомарше ніколи нікого не отруював і що настільки смішна людина не може належати до сімейства Локусти» («Je persiste agrave; croire que Beaumarchais ).24
Лист Вольтера дійсно дає нам вихідний текст для репліки Сальери, однак воно не може бути прямим джерелом — по цілому ряді причин
Насамперед, справжній його текст у пушкінський час був практично невідомий. З кінця XVIII в. росіянин і французький читач знайомився з Вольтером по семидесятитомному, так званому кельскому виданню (eacute;ditio) або по пізнішим з його передрукам. Редактором цього видання був сам Бомарше, по зовсім зрозумілих причинах обративший увага саме на цей лист. Він постачив його приміткою, що іронічно дезавуює легенду, але цим не обмежився. У словах «u). Цей текст і передруковувався у виданнях Вольтера аж до недавнього часу
Тим часом у словах Сальери міняється конструкція фрази («він занадто був смішний»), але зберігаються значеннєві відтінки справжнього вольтерівського листа. Тут можна припускати наявність посередника. Ним виявляється широко відомий біографічний нарис про Бомарше в «Ліцеї» Лагарпа, протягом декількох десятиліть подається творам Бомарше. Формула Вольтера приводиться тут неточно, але зі збереженням первісного епітета «drocirc;le», — і в тім же виді ми знаходимо її в біографії Бомарше, написаної Кузеном дrsquo;Аваллоном і вишедшей анонімно в 1802 р. Очевидно, до Кузена дrsquo;Аваллону вона потрапила з того ж Лагарпа.
Немає ніяких сумнівів, що Пушкін цитує саме лагарповскую редакцію: «Ce Beaumarchais ).25 Це істотно, тому що Лагарп не залишив слів Вольтера без коментарю, з якого стає ясний принциповий зміст його цитації. «Я б додав і те, чого Вольтер не міг знати так, як я, — писав Лагарп, — він (Бомарше, — В. В.) занадто добрий (il est trop bo), занадто чутливий, занадто відкритий, занадто доброзичливий, щоб зробити зла справа». Це коректна, але зовсім недвозначна полеміка з вольтерівським слівцем «смішний», що Лагарп сприймав, видимо, так само, як і сам Бомарше. В іншому ж місці свого нарису Лагарп приводить анекдот про скороминущу заздрість, що Вольтер випробував до літературної слави Бомарше. Анекдот цей також потрапив у книгу Кузена дrsquo;Аваллона.)»настільки, що в якийсь момент відчув занепокоєння від того, що вони принесуть занадто більшу славу їхньому авторові. Він не сховав цього легкого руху, що не могло бути ні серйозним, ні обміркованим; він звернув його в жарт, і в листі до одному із друзів, де він марнував похвали Мемуарам і тому, скільки в них вкладене розуму, він додавав: bdquo;Думаю, однак, що його потрібно було ще більше, щоб створити «Заїру» u «Меропу»». 26
Переказавши анекдот, Лагарп додав від себе: «Заїра й Меропа в примітці до якихось записок! Це жарт, я знаю; але вона показує, наскільки серйозно Вольтер був зачеплений і достоїнствами Мемуарів, і шумом, що вони зробили».
Ми можемо припускати з великим ступенем імовірності, що вся ця історія, відома Пушкіну по нарисі Лагарпа, становить як би другий, літературно-психологічний план сцени в «Моцарте й Сальери». Те, що Сальери визначає Бомарше словами Вольтера, у яких за апологією протягає недоброжелательство, найвищою мірою показово. Ще більш показово, що вже в цій сцені намечается тема «заздрості», причому психологічна колізія виявляється історично документованою
Якою мірою подання Пушкіна про особистість Вольтера могло накласти відбиток на характер Сальери в його трагедії? Тут не можна затверджувати нічого певного. Варто мати на увазі, однак, що легенда про «заздрість» Вольтера до своїх щасливих суперників мала в Росії деяке поширення й могла бути відома Пушкіну з різних джерел. Ще в 1815 р. П. П. Татаринов повідомив Н. И. Бахтину про якімсь почутому їм анекдоті про Вольтера, що доводить, «що заздрість засліпити може й великої людини до того, що він сам на себе зброя подає».27 Мова йшла про критика Вольтером вірша з «Ифигении» Расина (ця проблема «Вольтер — Расин» незабаром стане предметом спеціального інтересу в «Зеленій лампі»). Уже після смерті Пушкіна з’являється в російському перекладі анекдот про сварку Вольтера з Гібоном, також нібито викликаною заздрістю Вольтера;28 про взаємини Гібона з енциклопедистами Пушкін знав, очевидно, із цілого ряду джерел. А. А. Ахматова звернула увагу ще на одне можливе джерело відомостей Пушкіна про літературне життя Франції вольтерівського часу: листа екушара Лебрена до Ш. Палиссо, надруковані в чотиритомному виданні творів Лебрена; серед них ми знаходимо цікавий лист від 7 березня 1764 р., написане у зв’язку з виходом «Дунсиади». «Що стосується Вольтера, — пише Лебрен, — те тут справа надзвичайно тонке. Ви можете бути впевнені, що він не виступить проти вас; ви зв’язали його похвалами, які він зробить абсурдними, якщо стане писати проти bdquo;Дунсиади; але проте майте на увазі, що в глибині душі він буде вкрай ревнувати до успіху поеми й буде дуже уражений тим, що ви здійснили план, що не раз приходив йому в голову». 29
У цьому загальному контексті особливого значення набуває лаконічний запис Пушкіна в конспекті статті «Про французьку словесність» (1822?): «… Вольтер — Буало вбиває фр.lt;анцузскуюgt; слов.lt;есностьgt;, його дивні судження, заздрість Вольтера…» (XII, 191-192).
Оскільки цей конспект у значній своїй частині опирається на матеріали лагарповского «Ліцею», ми можемо з відомим ступенем імовірності вказати місце, на якому ґрунтувалися слова про «заздрість». У шостому томі свого курсу Лагарп говорить про посмертну репутацію Буало й приводить два вірші Вольтера з «Послання до Буало», на яких ґрунтувалася думка про недоброзичливе відношення Вольтера до Буало, — думка, згідно Лагарпу, упереджене й помилкове. Ці вірші («Boileau, correct auteur de quelques bo) Лагарп засуджує як зневажлив і несправедливі, але бачить у них лише випадковий спалах гумору старіючого сатирика, що не виражає його щирої думки й не перекреслює тої поваги, яке Вольтер виявляв до Буало протягом шістдесятьох років.30 По суті, перед нами той же випадок, що й з Бомарше; самий хід міркувань Лагарпа, його вибачення й виправдання Вольтера — все це дуже подібно. Це місце й залучило, видимо, увага Пушкіна ще в 1822 р., одержавши психологічне мотивування, — «заздрість», що стала через вісім років предметом спеціального художнього інтересу Пушкіна
Якщо проте зв’язок Сальери й Вольтера в «Моцарте й Сальери» залишається проблематичної, те зовсім безсумнівно, що Бомарше в очах Пушкіна — «моцартианская» натура, і відношення до нього є свого роду пробним каменем як для Моцарта, так і для Сальери. Якщо згадати той ореол артистичного гедонізму, яким оточений вигляд Бомарше в посланні «До вельможі», це стане очевидно. Відмітна риса художньої натури для Пушкіна в цей час — здатність естетически переломлювати надзвичайно широке коло явищ дійсності; саме ця властивість «прямого поета» буде декларативно відзначене їм через два роки в посланні до Гнєдича.31 Пушкін створює целую галерею цих «прямих поетів», не пишучих віршів, — від Самозванця до Дон-Гуана — «поета» любові.32Джерело: Література Освіти )»Моцарте й Сальери» це одна з головних тем, і природно, що «нормализатор» Сальери, натура «нехудожня», не «поет», кидає рефлекс недоброжелательства, умовно говорячи, «заздрості», на свого покійного друга, логікою асоціації як би ототожнюючи його Смоцартом.
Подібне сприйняття особистості Бомарше дуже характерно для Пушкіна 1830 р. — періоду боротьби проти твердих естетических схем, що нав’язуються йому сучасною критикою різних таборів. З іншого боку, подання про нього виявляється ширше. Цей «моцартианец» перебував у самій гущавині найжорстокіших соціальних і літературних боїв, і полемічна активність становила невід’ємну рису його вигляду
В 1830 р. Пушкін проходить начебто по тимі ж шляхам, що й Бомарше, змушений захищати свого «Севильского цирюльника» від нападок журналістів, і найвищою мірою примітно, що він починає враховувати досвід Бомарше-Полеміста. В «Стриманому листі про провал і про критика bdquo;Севильского цирюльника» — полемічній передмові до видання п’єси, у тій самій передмові, що перефразував Пушкіна словами «откупори шампанського пляшку…», відразу ж слідом за цією радою читаємо: «Якщо ж стан ваше таке, що вам неодмінно треба забутися, то сядьте поглубже в крісло, розгорніть енциклопедичну буйонскую газету, що видається з дозволи й схвалення (avec e), і годинки два подрімайте».33
Бомарше знаходить полемічну формулу й знущально розвиває її далі: «Одна з них (журналістів, — В. В.), що влаштувався з дозволи й схвалення в Буйоне (eacute;tabli da), уже зробив мені енциклопедичну честь, запевнивши своїх передплатників, що в моїй п’єсі немає ні плану, ні єдності, ні характерів, що вона анітрошки не цікава й не смішна».34
Формула «зі схвалення й дозволи» систематично повторюється в тих місцях передмови, де цитуються найбільш безглузді судження опонентів Бомарше
Пушкін підхоплює цей полемічний прийом — в 1830 р. у циклі болдинских полемічних статей, писаних саме в період найбільшого захоплення Бомарше. В «Спростуванні на критики», в «Досвіді відбиття деяких нелітературних обвинувачень» він прибігає до подібної ж манери іронічно-серйозного відтворення журнальних нападок; комічний ефект, так само як і в Бомарше, створюється за рахунок контрасту між відповідальністю заяви й незначністю його змісту. І зовсім так само, як у Бомарше, виявляється багаторазово повтореної формула «офіційна газета».
«В одній газеті офіційно сказано було, що я міщанин у дворянстві» (XI, 160). «Один раз (офіційно) надрукував хтось, що такий-те французький віршотворець… людина підлий і аморальний» (XI, 168).
Це «офіційно» — одна з найбільш ємних і ідеологічно гострих формул у Пушкіна; вона позначає: «Північна бджола» користується підтримкою уряду для друкованої диффамации супротивників
Винахід Бомарше-Полеміста відроджується в новій функції. Разом з ним уводиться й ціла сума стильових засобів, що створюють алогічні контрасти, пофарбовані «іронією холодний і обережної», яку Пушкін знаходив у французьких публіцистів століття Вольтера
Пов’язаний зі століттям Освіти живими нитками. Пушкіна був у той же час і його дослідника і його критика. Пушкінська концепція XVIII сторіччя ще довго буде служити предметом вивчення. Різноманітна й диференційована картина, що виникала у свідомості Пушкіна — мислителя й художника, очевидно, мінялася із часом, висуваючи на передній план те одну, те іншу фігуру, що приковувала до себе його увага. На границі тридцятих років йому «блиснув» «веселий Бомарше», настільки близький його творчому генієві, — і зник, залишивши за собою незгладимий слід
.
3 Більшість даних про Пушкіна й Бомарше підсумовано в статті Б. В. Томашевского «Пушкін і французька література» (у кн.: Б. В. Томашевский. Пушкіна й Франція. Л., 1960, стор. 143-144). Приватні спостереження (у тому числі про ремінісценції) див. також: G. Losi), p. 233-234; А. Гляссе. Про джерело однієї ліцейської епіграми Пушкіна. — У кн.: Временник Пушкінської комісії. 1970. Л., 1972, стор. 77-79; В. е. Вацуро, М. И. Гиллельсон. Крізь «розумові греблі». М., 1972, стор. 106; М. П. Алексєєв. Пушкіна. Порівняльно-історичні дослідження. Л., 1972, стор. 104 (вказівки на інші роботи див. далі у виносках).
4 Князь А. Шаховской. Передмова до «Напівпанських витівок». — Син батьківщини, 1820, № 13, стор. 21.
5 Див.: П. Р. Заборів. Вольтер у Росії кінця XVIII-Початку XIX в. — У кн.: Від класицизму до романтизму. Л., 1970, стор. 63-195.)-459, 491; Пушкін. Полн. собр. соч. Т. VII. Драматичні добутки. М.-Л., 1935, стор. 530 і сл. (коментар М. П. Алексєєва).)- на цензурованном екземплярі в Ленінградській гос. театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарского (далі — ЛГТБ), шифр 1. III. 5.47; див. також колекцію афіш у Гос. Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна (Газ 1-II 2 3); порівн.: М. П. Троянський. Подневний репертуар… Російського театру Петербурга, 1757-1832. (Рукопис). — Гос. науково-дослідний інститут театру, музики й кінематографії, шифр БК, № 144. Розподіл ролей див.: Журнал театральний А. В. Каратигина (тетр. № 29, запису 1 квітня 1820-20 лютого 1821). — ИРЛИ, ф. 265, оп. 7, № 56, л. 1об.
8 У. Сlt;оцgt;. Про Санктпетербургском Російський театр. — Син батьківщини, 1820, № 41 (9 жовтня), стор. 11.
9 Див.: Б. Томашевский. Пушкіна. Кн. I. ( 1813-1824). М.-Л., 1956, стор. 278.
10 ЛГТБ, 1. III. 5.47, л. 82-83.
11 Слова «що перші місця в державі даються чрез ганебне заступництво» вимазані цензором
12 ЛГТБ, 1. III. 5.47, л. 86-88.)-1837). — Літературна спадщина, т. 58. М., 1952, стор. 75-79; І. Зильберштейн. Невідомий портрет Міцкевича. — Вогник, 1948, № 51, стор. 16.)-Л., 1930, стор. 283, 310-322. — Бути може, пам’яттю про спілкування Пушкіна з Каратигиними залишилася фраза про «дарунок Изори» в «Моцарте й Сальери». 1 жовтня 1829 г у паризькому «Театрі новинок» була поставлена мелодрама Теодора Н, *** Бенжамена й Франсе за назвою «Изора або Скажена». Цю (незвичайну по своїй безглуздості) мелодраму В. А. Каратигин почав перекладати для свого бенефісу 7 січня 1831 р.; роль Изори призначалася для А. М. Каратигиной. Коли Пушкін приїхав у Петербург у липні 1830 р., Каратигин закінчував свій переклад, схвалений до подання 13 серпня — через три дні після від’їзду Пушкіна. В одному з епізодів драми Изора, змушена до шлюбу зі шляхетним, але нелюбимою людиною, передає своєму коханому як прощальний подарунок кільце, що не містить, втім, у собі нічого смертоносного. Чи не відбилася ця сцена побічною асоціацією в «маленькій трагедії» Пушкіна, закінченої 26 жовтня 1830 р.? Екземпляр мелодрами в перекладі Каратигина див.: ЛГТБ 1. IV. 4. 45.
15 А. М. Каратигина. Спогаду. — У кн.: П. А. Каратигин. Записки, т. II. Л., 1930, стор. 171.
16 Д. Барків. Лист до видавців. — Північна бджола, 1829, № 30, 9 березня
17 У. В. В. Біографія Олександри Михайлівни Каратигиной. Спб., 1845, стор. 15-16.
18 lt;А.gt; Жандр. Про переклади комедії «La folle jour). — Художні скарби Росії, 1907, № 6, стор. XXII-XXVI; ср.: А. Прахов. Походження художніх скарбів князів Юсупових. — Там же, 1906, № 8-12, стр. 171-173; М. П. Алексєєв. З історії російських рукописних зборів. — У кн.: Невидані листи іноземних письменників XVIII-XIX вв. з ленінградських рукописних зборів. М.-Л., 1960, стор. 109-110.
20 Пушкін. Полн. собр. соч., т. VII, стор. 574 (коментар Б. В. Томашевского).
21 Там же, стор. 535 і сл. (коментар М. П. Алексєєва).
22 Euge). — Вісник Європи, 1887, № 2, стор. 568-569; Н. О. Лернер. Оповідання про Пушкіна. Л., 1929, стор. 216.
24 Voltaire. Correspo)eacute;e, ou Cours de litteacute;rature a).
26 Lyceacute;e…, t. XI, p. 104-105; OElig;uvres complegrave;tes de Beaumarchais, t. I, p. XXI-XXII.
27 ГПБ, ф. 682 (Н. Н. Селифонтова), к. 4, VI Ж, л. ненум.
28 Перше побачення Гібона з Вольтером (1776). — Вітчизняні записки, 1840, т. X, отд. VII, стор. 59.)OElig;uvres de Po). M, 1967, стор. 619.
32 Порівн.: И. З. Серман. Пушкіна й російську історичну драму 1830-х років. — У кн.: Пушкін. Дослідження й матеріали, т. VI. Л., 1969, стор. 149.
33OElig;uvres complegrave;tes de Beaumarchais, t. I, p. 268. (Пер. Н. М. Любимова).
34 Ibid., p. 271. (Пер. Н. М. Любимова).