Вальтер Скотт. ПРО «Замок Отранто» Уолпола
Переклад з англійського В. Е. Шора
Уолпол. Казот. Бекфорд. Фантастичні повести
Серія «Літературні пам’ятники»
Видання підготували В. М. Жирмунський і Н. А. Сигал
Л., «Наука», 1967
між стародавніми лицарськими історіями й сучасним романом. Обоє ці жанру були з’єднані тут надзвичайно ніяково, внаслідок чого зазначені твори зберегли від лицарської прози її нестерпно довгу довжину й просторість, докладні описи безлічі одноманітних боїв, а також неприродні й екстравагантні повороти дії, але без тих рясних прикмет таланта й сили уяви, які нерідко відрізняють стародавні романи; разом з тим у них видне місце займали чутливі виливи й плоску любовну інтригу сучасного роману, але вони не були оживлені властивим останньому розмаїтістю персонажів, вірністю в зображенні почуттів або проникливих поглядів на життя.) «Глядача» {3} представниці прекрасної підлоги любили усамітнюватися у своїх будуарах, немов з найближчими друзями, з «Клелией», «Клеопатрою» і «Величним Киром» (так цей дорогоцінний твір був похрещений його незграбним перекладачем {4}). Але цей зіпсований смак став слабшати на початку вісімнадцятого століття, а до його середини був остаточно витиснутий інтересом до добутків Лесажа, Ричардсона, Филдинга, Смоллета, так що навіть саме словосполучення «лицарський роман», що звучить нині настільки поважно для антиквариев і бібліофілів, було майже забуте в той час, коли «Замок Отранто» уперше з’явився очам читачів.)»готичним стилем»; цей термін, до речі сказати, у чималій мері завдяки його зусиллям був звільнений від дурної репутації, що супроводжувала його раніше, коли їм позначалося все диаметрально протилежне правилам гарного смаку й з ними несумісне.) владно, що його могутність здавалася невіддільним від державних прав Брауншвейгской династії. {5} Завдяки високому положенню батька сини, природно, одержували повною мірою ту частку придворних благ і милостей, яка звичайно приділяється близькій рідні осіб, що вершать долями держави. До відчуття власної значущості, властивому всім, хто користується такою увагою, із самого раннього років приєднувалася звичка зв’язувати інтереси сера Роберта Уолпола, так само як і частки справи його сімейства, з боротьбою партій усередині англійського королівського будинку й зі змінами в європейських суспільних справах. Не дивно тому, що Хорас Уолпол, уже своїм походженням схильний до того, щоб пишатися своїм родоводом і високо цінувати фамільну честь, надалі зміцнився в цій схильності: адже обставини зложилися так, що доля його власного будинку була не тільки зв’язана, але й тісно переплетена з долями государів, і внаслідок цього достоїнство гербів, що носяться його предками — Уолполами, Шортерами, Робсартами, піднялося настільки, яка була невідома цим родам за старих часів. Якщо містер Уолпол коли-або й сподівався стати політично значною фігурою, використавши для кар’єри впливовість своєї сім’ї, то відсторонення від влади його батька й зміни в особистому його положенні, якими, як він незабаром відчув, супроводжувалося цю подію, відвернули його від громадського життя й змусили обмежитися відокремленими літературними заняттями. Зрозуміло, він протягом багатьох лет займав місце в парламенті, але, крім одного випадку, коли він досить гідно й красномовно виступив на захист пам’яті свого батька, він не приймав участі в дебатах і тримався віддалік від партій, між якими ці дебати велися.) збагаченого разнообразнейшими пізнаннями. Подорожі розвили в ньому смак до образотворчих мистецтв; але й у цих областях він, у силу своєї особливої пристрасті до минулого знатних пологів, звертався переважно до того, що було пов’язане з історією й пам’ятниками середньовіччя. Уже в його «Анекдотах про живописців і гравировальщиках» явно дається взнаки ця його пристрасть; що ж стосується «Каталогу письменників — монархів і знатних дворян» і «Історичних сумнівів», те ці праці написані від початку до кінця пером антиквария й ученого знавця генеалогії. В «Каталозі» особливо сильно виражене преклоніння м-ра Уолпола перед родовитістю й знатністю; але якщо автор розраховував за допомогою своєї праці розташувати й нас на користь цих якостей, то досягав він скоріше зворотної мети. Тому що важко було б, навіть навмисно постаравшись, відібрати рівне число імен письменників-плебеїв, щоб у переліку виявилося настільки ж мало щирі, гідні шанування талантів, як в «Каталозі» м-ра Уолпола. «Історичні сумніви» — яскравий і цікавий приклад того, як досить частки антикварні розвідки можуть похитнути нашу віру у факти, дійсність яких загальноісторичні твори визнають незаперечної. Читаючи книгу м-ра Уолпола, можна зробити одне занятное спостереження: упереджений захист методу, спочатку, видимо, виб