Василь Биків «Обеліск»
«Цей ледве вище людського росту обеліск за яких-небудь десять років, що я його пам’ятав, кілька разів міняв своє фарбування: був те білосніжний, білений перед святами известкой, те зелений, під колір солдатського обмундирування; один раз проїздом по цьомуе шосе я побачив його блискучо^-сріблистим, як крило реактивного лайнера. Тепер же він був сірим, і, мабуть, із всіх інших квітів цей найбільше відповідав його вигляду. » Це рядка з повісті Василя Бикова, що називається «Обеліск». Книги про героїв минулої війни створюються, і обеліски їм зводяться. Усе далі йде всесоюзний пошук тих, хто загинув смертю хоробрих, і усе більше імен відкриває він. Пам’ять об отдавших життя за щастя сьогоднішніх поколінь стукає в серцях тих, хто воював і повернувся з перемогою, і тих, хто не воював, але постійно й міцними емоційними зв’язками злитий з пам’яттю опавших.
Василь Володимирович Биків став учасником війни у вісімнадцять років. Було військове училище, був фронт. Спочатку піхота, потім винищувальна протитанкова артилерія. Подібно Василю Теркину з поеми Олександра Твардовского, усе випробував, що покладено було випробувати бійцеві: був поранений, був без звістки полеглої, навіть ім’я його залишилося на одній із братських могил того років. Тому у всесоюзному пошуку, що ведеться по різних напрямках, у тому числі й літературної, є своя стежка й у письменника Василя Бикова Вона-Те й привела його до обеліска на якому значилися п’ять імен підлітків, що загинули під час війни, а через роки й роки з’явилося ще одне ім’я — їхнього вчителя Алеся Івановича Мороза
Увесь світ знає про подвиг польського педагога Януша Корчака, що прийняв смерть у газовій камері разом зі своїми вихованцями, але не фашистського офіцера, що залишив дітей незважаючи на речення. А скільки вчителів прийняли смерть, залишившись невідомими миру?
Повість В. Бикова звучить як реквієм про їх, стає літературним обеліском, їм присвяченим. Але цим звертанням до минулого не вичерпується зміст добутку. У ньому читач прагне розглянути у всій довжині долі тих, хто загинув у війну, і тих, хто вижив, але продовжує почувати себе бійцем. Бійцем за справедливість, за відновлення імен і подвигу загиблих
Повість пронизана характерної для творчості Бикова атмосферою роздуму, вона розкриває серце читача для сприйняття морального змісту подвигу. Автор строгий до себе й своєму поколінню, тому що подвиг періоду війни для нього — основна міра гражданственной цінності й сучасну людину
Можливо, хто-небудь зі скептично настроєних читачів повісті запитає: а властиво, чи був подвиг? Адже вчитель Мороз за війну не вбив жодного фашиста. Це по-перше. Крім того, він працював при окупантах, учив, як і до війни, хлопців у школі. Несправедливість подібного сумніву очевидна. Адже вчитель з’явився до гітлерівців, коли ті заарештували його п’ятьох учнів і зажадали приходу його, Мороза. У цьому і є подвиг. Правда, у самій повісті автор не дає однозначного » так-ні» на це питання. Він просто вводить дві полемічні позиції: Ксендзова й Ткачука. Ксьондзів саме переконаний, що подвигу не було, що вчитель Мороз не герой і, виходить, зрячи його учень Павло Миклашевич, що чудом урятував у ті дні арештів і страт, чи ледве не все життя, що залишилося, витратив на те, щоб ім’я Мороза було відбито на обеліску над іменами п’ятьох загиблих учнів
Суперечка Ксендзова й колишнього партизанського комісара Ткачука розгорівся в день похорону Миклашевича, що, як і Мороз, учителював у сільській школі й уже одним цим довів свою вірність пам’яті Алеся Івановича
У таких, як Ксьондзів, є досить розумових доводів проти Мороза: адже той сам, виявляється, ходив у німецьку комендатуру й домігся, щоб відкрили школу. Але комісар Ткачук знає більше: він проникнув у моральну сторону вчинку Мороза. «Не будемо вчити ми будуть оболванивать вони» — от принцип, що ясний учителеві, що зрозумілий і Ткачуку, присланому з партизанського загону, щоб вислухати пояснення Мороза. Обоє вони пізнали істину: боротьба за душі підлітків триває й під час окупації
Боротьбу цю вчитель Мороз вів до самої останньої своєї години. Безсумнівно, він розумів, що обіцянка фашистів звільнити хлопців, що влаштували диверсію на дорозі, якщо з’явиться їхній учитель, — неправда, фарисейство. Але не сумнівався він і в іншому: якщо не з’явиться, вороги-бузувіри використовують цей факт проти нього, дискредитують все те, чому він учив дітей
И він пішов на вірну смерть. Знав, що стратять усіх — і його й хлопців. І такий була моральна сила його подвигу, що Павлик Миклашевич, єдиний уцілілий із цих хлопців, проніс ідеї свого вчителя через всі життєві випробування. Ставши вчителем, він передав морозовскую «закваску» своїм учням, і Ткачук, довідавшись, що один з них, Витька, допоміг піймати недавно бандита, задоволено помітив: «Я так і знав. Миклашевич умів учити. Ще та закваска, відразу видать».
У повісті, таким чином, намічені шляхи трьох поколінь: Мороза, Миклашевича, Витьки. Кожне з них гідно робить свій героїчний шлях, не завжди явно видимий, не завжди всіма визнаний…
Письменник змушує задуматися над змістом героїзму й подвигу, несхожого на звичайний, допомагає вникнути в моральні джерела героїчного вчинку. Перед Морозом, коли він ішов з партизанського загону у фашистську комендатуру, перед Миклашевичем, коли він домагався реабілітації свого вчителя, перед Витькой, коли він кинувся захищати дівчину, була можливість вибору. Надійти саме так або не надходити? Можливість формального виправдання їх не влаштовувала. Кожний з них діяв, керуючись судом власної совісті. Така людина, як Ксьондзів, зволів би швидше за все усунутися; є ще аматори гудити й повчати, не здатні на самопожертву, не готові творити добро заради інших
Суперечка, що ведеться в повісті «Обеліск», допомагає зрозуміти наступність героїзму, самовідданості, щирої доброти
Мисливське спорядження — . Продаж ножів, холодної зброї