Твір по літературі: Вічні теми в лірику Ф. И. Тютчева й А. А. Фета У творчості чудових російських поетів Ф. И. Тютчева й А. А. Фета на першому місці стояли не соціальні конфлікти, не політичні потрясіння, а життя людської душі — любов і гіркота втрати, шлях від юнацької захопленості до старечої мудрості й великодушності, міркування про життя й смерть, про зміст творчості, про безмежність Всесвіту, про велич природи Для них, поетів-романтиків, природа — це міряло прекрасного, вона протиставляється дисгармонії суспільства. Міфологічні, фольклорні мотиви звучать у творчості Тютчева й Фета. «Кінь морський» з «блідо-зеленою гривою», » чарівниця-зима», прекрасна, але живуча лише кілька митей веселка — все це діти Великої Матері-Природи, який поклоняється Тютчев. Радісне юнацьке світовідчування, виражене у віршах «Весняна гроза» і «Весняні води», де грається грім, Геба, сміючись, проливає свій кубок, мчаться весняні води, переміняється більше спокійною, умиротвореною картиною.
Осіння природа в’яне «з лагідною посмішкою». «Сутінок тихий, сутінок сонний» повинен угамувати всі суми, дати поетові «імлу самозабвенья». «Хрустальни» дні золотий осіни, але вночі вітер співає про страшний хаос, що може прокинутися для нової бури й зруйнувати гармонію Поетові, що поховав близьких людей, вересень здається «холодно^-безбарвним». Нічне небо занурене в «млявий, безвідрадний сон», схожий на забвенье смертельно хворого людини. Поет задається питанням: коли загублений зв’язок людини із природою, чому «душу не те співає, що море», чому люди не почувають «созвучья повного в природі»? Однозначної відповіді на це питання не існує Гармонічне злиття всього живого — основна тема поезії Фета. Передати гру світла й тіні, трелі солов’я, захід конвалії, хвилювання жита, що дозріває, — от завдання віршотворця. Фет створює у віршах свій ідеальний мир, у якому панує прекрасне.
«Тільки пісні потрібна краса, красі ж і пісень не треба» — ці рядки визначають його творче кредо протягом всього життя. Тютчев узагальнено описує природу, Фет же, називаючи себе «дозвільним спостерігачем», намагається помітити кожний дріб’язок, що характеризує дану мить. Щиросердечні пориви Панаса Опанасовича пов’язані з явищами природи: лютує зимова бура, і «на душі не розвиднюється». А сонячним літнім ранком душу «всі так само щастю…
служити готова». Мечуться, кричать перед осіннім відльотом ластівки, граки, журавлі, і людині «важко — хоч плач!». Навесні земля тремтить від хвилювання, а людям хочеться «летіти до безбрежью, до бездоріжжя через ліси, через поля», — як птахам Як і в Тютчева, у Фета оживають дерева, світила: «ялина рукавом завішує стежку», «робко місяць дивиться в очі». Любов, фатальна й згубна, скорбота прощання із близькими людьми, самітність і очікування смерті — всі ці почуття, пережиті за довге життя, Тютчев відбив у своїй творчості. Особливе місце в ньому займає «Денисьевский цикл», присвячений улюбленої й матері його дітей. Він цілком звернений до переживань жінки, іноді мовлення ведеться й від її особи.
Нещасна тужить, обурюється, але вона може жити тільки своєю любов’ю. Суспільство «віддає поруганью» искреннее почуття. Але любляча жінка зберігає чистоту своєї душі. Поета мучить почуття провини перед близькою людиною, але він нічого не може виправити, він може тільки виразити взаємний біль у своїх віршах.
ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Але є в поета й світлого, повні легкого смутку вірші про любов: «Я зустрів вас…», «Остання любов». Смерть Олени Олександрівни повалила його в розпач: Про господи!., і це пережити… І серце на клаптики не розірвалося Поетові здається, що він самотній, що душу його з кожним днем сохне й знемагає. Раніше він писав про «сльози людських», що ллються незримо для навколишніх, але невичерпних, як осінній дощ.
Але поступово почуття його заспокоюються. Терпіння, уміння «усе пережити» беруть верх Спогад про трагічно загиблу кохану не залишають Фета все життя. Якщо для Тютчева головної була любов остання, то для Панаса Опанасовича теперішньою любов’ю була його юнацька любов — Марія Лазич. Її образ стає еталоном моральності, відданості. Він уважає, що духовно вони завжди разом, він проносить світло цієї любові «через життя земну». Але одночасно він схиляється й перед «красою інший». Жінки в його віршах опоетизовані, вони або уособлення почуттєвої Еви, або «молоді власниці саду», безмовні, замкнуті у своїй перевазі. Один їхній погляд виражає те, що «поет переказати не може», їхня краса перебільшена й зведена на п’єдестал. Жінки для нього — скоріше об’єкт преклоніння, чим живі люди, здатні думати, діяти, боротися.
У Тютчева любов представляється більше динамічної, це й з’єднання, і двобій двох серць Життя й смерть, зміст поезії й любов до Батьківщини — все це є предметом міркувань Тютчева й Фета. Тютчев підкреслює, що віршотворець «рідко служить владі», народ часто не розуміє його. Піддаючись настрою, він призиває поета мовчати, таїти свої думки, адже «думка виречена є неправда». «Нам не дано вгадати, як слово наше відгукнеться», — пише він в іншому вірші, сподіваючись, втім, і на співчуття. Іноді його охоплює напівмістична «віра в чудеса»: Не все, що було тут, зів’яне, Не все, що було тут, пройде Поезія для Фета — це спосіб вирватися із щоденності, піти від реального миру. Вона несе його «у мир прагнень, преклонінь і молитов». Натхнення народжується мимоволі, і вірш складається легко, як пісня птаха («Не знаю сам, що буду співати — але тільки пісня зріє»). Людська мова «бідна», щоб передати всю гаму почуттів, але поет повинен намагатися «схопити на лету й закріпити» «темне марення душі й трав неясний захід», тобто зупинити прекрасне мгновенье.
Визначення, дане Тютчевим Росії, стало хрестоматійним: Розумом Росію не зрозуміти, Аршином загальним не виміряти: У їй особлива стать — У Росію можна тільки вірити. Любов до Батьківщини, віра в її велике майбутнє були дуже важливі для Тютчева У Фета немає віршів, що декларують вірність Батьківщині, але тільки людина, закохана в неї, може так тонко описати непомітну, скромну природу Росії Іноді вірша Тютчева стають «космічними»: Небесний звід, що горить славою зоряної, Таємниче дивиться із глибини, — И ми пливемо, пилающею безоднею З усіх боків оточені Цей вірш немов перегукується з рядками Фета: Я ль нісся до безодні опівнічної Иль сонми зірок до мене неслися? Здавалося, начебто в долоні потужної Над цією безоднею я завис Важко повірити, що ці вірші написані в XIX столітті. Тютчев і Фет випереджають свій час. Вони — попередники й учителі поетів «срібного століття». Останні роки життя стали для Фета часом роздуму над сенсом життя й світобудови. Іноді йому здається, що «життя — базар крикливого Бога», а «смерть — його безсмертний храм», іноді він жалує про життя, що пронеслося «без явного сліду». Зірки нагадують поетові, що вони — вічність, а він — мить Тютчев розуміє, що мир постійно обновляється, «нові сідають гості за приготовлений їм бенкет», і старші покоління повинні дати місце «новим прибульцям» без злості, без наклепу на життя, що змінюється «Ні в смерть, ні в смутне забвенье сьогодні вірити не хочу», — писав в останні роки життя А.
А. Фет, і він був прав. Геніальні лірики, найтонші майстри віршованого пейзажу, глибокі мислителі А. А.
Фет і Ф. И. Тютчев не забуті нашими сучасниками. Повага й любов до їхньої творчості поєднує всіх людей, яким дорого російську культурну спадщину, людей різних політичних поглядів і переконань Коли на душі неспокійно, немає нічого краще, ніж посидіти в м’якому кріслі з томиком віршів у руках. Вірші допомагають нам відволіктися від реальних подій, змушують міркувати на різні теми. На мій погляд, у поезії Ф. Тютчева й А. Фета можна виділити три основні напрямки. Це любовна лірика, вірші про природу й вірші на тему життя й смерті.
Звичайно, це далеко не всі теми, але я хочу зупинитися саме на них, тому що вони для мене ближче всього Багато хто порівнюють поезію Ф. Тютчева з пушкінської й знаходять, що вони схожі. Але мені здається, що така оцінка помилкова. У ліричних добутках А. С. Пушкіна слова точно передають думку, все ясно й чітко.
Через цього його вірші занадто реалістичні. Тютчев же передає самі тонкі переживання, відчуття, відтінки почуттів, не називаючи їх, через навколишні предмети. У вірші «Весняна гроза» поет, описуючи перший дощ, передає настрій радості: Люблю грозу на початку травня, Коли весняний перший грім, Як би резвяся й граючи, Гуркоче в небі блакитному… У цих рядках стільки динаміки, життя, руху, що читач із легкістю уявляє собі картину й події: небо, що кілька мінут назад було блакитним, затяглося темними хмаринами; подув вітер, прохолодний і приємний; у тиші, що наступила, — очікування грози; повітря наелектризоване; раптом голосний стукіт пролунав отовсюду; великі краплі дощу застукали по дахах і вікнам будинків, по вулицях; вода змила із усього пил; листи дерев стали яскраво-зеленого кольору. По перших словах відчувається, що мова йде не про нудний осінній дощ, а про травневий веселий дощик, якому все ради И Тютчев, і Фет надзвичайно ніжно ставляться до рідної природи. Тютчев пише: Природа — сфінкс.
І тим вона верней Своєю пробою губить людини,- Що, може статися, ніякий від століття Загадки немає й не було в їй Природа — це таємниця. Але почуття людей теж загадкові. В А. Фета є чудовий вірш, що став уже хрестоматійним, котре саме й показує, як через стан навколишнього середовища можна дати відчути, що відчуває людина: Шепіт, боязке диханье, Трелі солов’я, Срібло й колиханье Сонного струмка… У цих рядках чується щось більше, ніж просто опис природи. Тут є щось ніжне, почуттєве. Обережно й повільно входить світанок, не кваплячись, начебто боїться перешкодити чомусь важливому. Така неквапливість і непевність народжує таємничість відносин.
Це вірш про любов, хоча цього слова й ні, але воно звучить між рядків. Я люблю читати вірші про любов. Чому? Напевно, тому, що кожний поет розкриває цю тему по-своєму. Мені дуже подобається, як про любов пише Тютчев. Створюється враження, що читаєш не думки зовсім чужої людини, а твій власний внутрішній мир відобразили на жовтих аркушах типографського паперу: «Вона сиділа на полу й купу листів розбирала…», «ПРО, як убийственно ми любимо…», «Люблю ока твої, мій друг…». Усього в декількох римованих рядках поетові вдалося виразити те, що я не можу сказати повсякденною мовою.
Його вірші народжують у мені очікування чогось прекрасного й незвіданого. Іноді мені самої хочеться взяти пір’яну ручку, аркуш білого паперу й написати щось, хоча б що віддалено нагадує або злегка схоже на те, що написано Тютчевим И в Фета, і в Тютчева не останнє місце у творчості займають вірші про життя й смерть Потік згустився й тьмяніє, И ховається під твердим льодом… Лише життя безсмертну ключем Скувати всесильний хлад не може… На початку вірша вся природа, струмок перебувають в «оцепененье крижаному». Усе вповільнюється, майже зупиняється. Але до кінця ми бачимо, що «всесильний хлад» переможено, що ключ не змерзнув, життя не зупинилося, смерть, що ототожнюють із льодом і хладом, переможена. Перемога й торжество життя над смертю Відношення Фета до смерті аналогічне.
Поки він живий, смерть йому не страшна: Покуда на груди земний Хоча із працею дихати я буду, Весь трепет життя молодий Мені буде виразний отовсюду. Я не знаю, чи хотіли Тютчев і Фет жити вічно, але, безсумнівно, вони залишили помітний слід у нашій літературі. Думаю, що й через десять, і через п’ятнадцять років я буду із задоволенням читати вірші цих чудових поетів Дев’ятнадцяте століття щедро обдарило людство безцінними духовними скарбами. Серед чудових письменників і поетів цього воістину золотого століття гідне місце належить А. А. Фету й Ф. И. Тютчеву Тютчев написав свій перший вірш в одинадцять років.
За роки свого довгого літературного життя він став найбільшим представником російської філософської лірики. Все пережите й передуманное їм знайшло втілення в нього віршах Фет народився поетом. Чудова художня обдарованість становила суть його суті, душу його душі. Уже з дитинства він був «жадібний до віршів», випробовував ні із чим не порівнянна насолода, читаючи Пушкіна Поезія Фета й Тютчева — це вираження багатого внутрішнього життя авторів, результат невтомної роботи думки, вся палітра почуттів, їх волновавших. Вічні теми: природа, любов і краса — основні теми добутків Фета й Тютчева. Найбільше яскраво в лірику Тютчева зображена природа. Для кожної пори року він знайшов такі фарби, такі рими й порівняння, що вони запам’ятовуються на все життя. Ще з дитинства живуть у пам’яті казкові рядки: Чародейкою Зимою Зачарований, ліс коштують…
Сном чарівним зачарований, Весь обплутаний, весь окутий Легким ланцюгом пухової… Потім приходить пора, коли «ще в полях біліє сніг»: Ще природа не прокинулася, Але крізь сну, що рідіє, Весну послишала вона, И їй мимоволі посміхнулася… А яка весела, бешкетна травнева гроза зображена Тютчевим: «Перший грім… гуркоче», «гримлять розкати молоді», «все вторить весело громам». Чудово описаний літній вечір, що опускається на землю після пекучого дня: И солодкий трепет, як струмінь, По жилах пробіг природи, Як би гарячих ніг ея Торкнулися ключові води И, нарешті, «зворушлива таємнича принадність» осіни, «мрячна й тиха лазур над смутно сиротіє землею», коли лежить на всім Та лагідна посмішка увяданья, Що в істоті розумному ми кличемо Божественною соромливістю страданья. Ідея торжества природи й людини пронизує всю лірику Тютчева. Для нього природа Не зліпок, не бездушний лик — У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова Однак існує й трагічне розходження. «Созвучье повне в природі»: після бур і гроз завжди наступає заспокоєння, а в душі людини бури, збагачуючи її різноманіттям почуттів, часто залишають після себе біль втрати й спустошеність Фет — один із замечательнейших поетів-пейзажистів.
У його віршах весна сходить на землю » невестою-царицею». Фет описує природу детально, жоден штрих не вислизає від його пильного погляду: Шепіт, боязке диханье, Трелі солов’я, Срібло й колиханье Сонного струмка… Природа в нього олюднена, як у жодного з його попередників, Квіти у віршах Фета посміхаються, ставок марить, берези чекають, верба «дружна з болісними снами», «изридалась осіння ніч крижаними слізьми», зірки, яким так багато рядків присвятив Фет, говорять людині: От чому, коли дихати так важко, Тобі втішно так підняти чоло З особи землі, де все темно й скудно, До нас, у наш глиб, де пишно й світле Кращими в лірику Тютчева, на мій погляд, є вірші про любов. У ранніх добутках любов — радість, захват, «весна в груди». У більше пізніх всі хащі звучать трагічні ноти. Всі, про що писав поет, було пережито й перечувствовано км самим.
Найбільш зворушливим є «Денисьевский цикл», присвячений Е. А. Денисьевой, найбільшої любові поета. Улюблена для Тютчева — «нерозгадана таємниця», «живаючи принадність дихає в ній». Поет викликує: «Земне ль у ній очарованье иль неземна благодать?». Але ця любов трагична. Вона не винесла «насилья вульгарності людський». І болем озиваються в душі рядка: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею!
Е. А. Денисьева вмерла, але поет до кінця днів пам’ятав про жінку, «долі не здолала, але й себе не дала перемогти», що залишилася його «живої душі безжиттєвим кумиром». Основної для всього творчості Фета є тема любові.
Цьому сприяли драматичні обставини, що мали місце в дні його ранньої молодості. Перебуваючи на службі в Херсонській області, Фет познайомився з Марією Лазич — дівчиною з небагатої сім’ї. Вони полюбили один одного, але майбутній поет, що не мав ніяких засобів до життя, не зміг на ній женитися. Дівчина незабаром трагічно загинула.
Все життя, до кінця днів Фет не міг неї забути. Очевидно, життєва драма усередині, як підземний ключ, харчувала його лірикові. Поет все життя був зв’язаний невидимою ниткою зі своєї загиблої коханої: И хоч життя без тебе Призначено мені тягнути, Але ми разом з тобою, Нас не можна розлучити Він дав урочисту обіцянку: «Я пронесу твоє світло через життя земну», і, дійсно, поет назавжди зберегло в пам’яті свіжість почуттів, образ своєї єдиної й надію на возз’єднання з нею. Уже на заході життя він писав: чиМигне краса інша на мгновенье, Мені чудиться, от-от тебе я довідаюся; И ніжності колишній я чую дуновенье, И, содрогаясь, я співаюся Але страждання не спустошили душу поета. Цілющою силою з’явилася для нього природа, що допомогла забути «всю злість гнітючу». Багато віршів Фета пов’язані з роздумами про смерть.
У деяких з них присутні мотиви блаженства-небуття: Якщо життя базар крикливого бога, Те тільки смерть його безсмертний храм Фету свойствен ясний і мужній погляд на мир, він не боїться смерті, не боїться життя. Він, незважаючи на внутрішній трагізм, а, може бути, завдяки йому, один із самих «сонячних» поетів. Ще мені хочеться відзначити особливу музикальність добутків Фета. Недарма так багато чудесних романсів написано на його вірші. Один з них мені здається особливо прекрасним: Сіяла ніч. Місяцем був повний сад.
Лежали Промені в наших ніг у вітальні без вогнів… У творах Тютчева любов до природи, любов до жінки нерозривно пов’язані з любов’ю до Батьківщини, до рідного народу. Поет упевнений, що «гордий погляд іноплемінний» ніколи не оцінить повною мірою «край рідний долготерпенья». Гіркота звучить у його словах, але вірою в російський народ, у його особливу долю перейняті рядки: Розумом Росію не зрозуміти Аршином загальним не виміряти: У їй особлива стать- У Росію можна тільки вірити Поезія Тютчева в наш час допомагає нам побачити красу рідного краю, усвідомити міць і велич російської мови, повірити в росіянин народ Адже це нам, росіянином людям, заповів поет своєї «душі високий лад». І тепер від нас залежить Гідні ль ми священного стану? Иль не про нас сказало божество: «Лише серцем чисті, ті побачать бога!»