Від старцева.. До гурова
(Від духовної деградації до відродження героя)
Те, що ми випробовуємо, коли буваємо закохані, бути може, є нормальний стан людини. Закоханість показує людині, якою він повинен бути
А. П. Чехов. Із записних книжок
Як це ні дивно, але в юного Чехова зовсім немає оповідань про любов. Поезія, краса миру з’являється перед Антошею Чехонте як непотрібна, недоречна ілюзія у світі товстих і тонких, хамелеонів, унтерів пришибеевих, у світі людишек, яким вона «ні до чого», з її штанів не зшиєш, стало бути, «вона нам без потреби»,
Краса, любов виникають у ранніх оповіданнях Чехова як скороминущий проблиск, маленький просвіт, як шматочок чистого синього неба, що заволікається свинцевими хмарами. Але з кожним роком усе більше сильне світло, що пробивається крізь хмари. В «Припадку», в «Палаті № 6» дія відбувалася як би в мороці. До світанку ще далеко… В «Учителі словесності» розвертається боротьба любові й вульгарності. Ця боротьба відбувається на тлі поетичного саду, образ якого проходить крізь всю творчість Чехова 90-х років XIX сторіччя. У чудесний весняний сад вибігають Нікітін і Манюся… Але пройшов один тільки рік, знову весна, і Нікітін уже не пам’ятає, не думає про сад, нібито «раззнакомился» снимо
А як поетична зустріч людини й краси в «Чорному ченці», який незвичайний сад оточував Коврина — «царство ніжних фарб». Але пройшов час, герой знову вертається в сад, але вже не зауважує розкішних квітів; краса вже не доступна йому, немов не довідається його…
«Пойдемте в сад», — благає Катерину Іванівну доктор Старців. Там, у тихому тінистому саду з темними листами на алеях, у старого розкидистого клена, він хоче сказати їй про свою любов. Але, тільки-но спалахнувши, гасне любов, і, очутившись знову, через кілька років під старим кленом, він уже нічого не почуває. Сад, улюблена лава, старий клен, любов — все це заслонили зім’яті папірці, «які він по вечорах виймав з кишень із таким задоволенням, і вогник у душі згас».
В «Дамі із собачкою» людин і краса немов довідалися один одного, посміхнулися один одному й не можуть більше розстатися. Гуров і Ганна Сергіївна разом з любов’ю відкривають красу людяності. Гріховне, нечисте з погляду ситої, байдужої, святенницької моралі захоплення виявилося теперішньою любов’ю. На початку оповідання Гуров виглядає й поводиться як людина без ілюзій. Женився — верней, його женили, — дружину свою він уважав недалекої, вузької, невитонченої, часто змінював їй. Давно сказавши собі: «Прощайте, ілюзії», — він примирився із цим і прагнув удобней і приятней використовувати те життя, що є, не думаючи ні ін який іншійа. Гіркий багаторазовий досвід привчив його, що всяке зближення (про любов він не думає) нічого нового не приносить; жінка для нього — «нижча раса»; проте при всякій новій зустрічі із цікавою жінкою він про це забуває: «хотілося жити, і все здавалося так просто й забавно».
От і тепер, зустрівшись із молодою дамою невисока на ріст, блондинкою, у береті, що гуляв з білим шпіцом, він без зайвих мудрувань і коливань намагається зав’язати з нею знайомство — просте й забавне. «Якщо вона тут без чоловіка й без знайомих, — міркував Гуров, — те було б не зайво познайомитися з нею».
Уже сама інтонація гуровских міркувань багато чого малює його виді, надає роману, що зав’язується, характер курортного знайомства. Цьому враженню сприяє й на їдкість точне: «міркував Гуров»; він не видніється, не очікує, не сподівається, а саме міркує — спокійно, розважливо, діловито. І пізніше, уже попрощавшись із Ганною Сергіївною — так кликали даму із собачкою, — залишившись один на платформі, він думає про те, що от у його житті була ще одна пригода, воно теж скінчилося, і залишився тепер спогад
А потім Москва, перший сніг, морози, дзенькіт дзенькотів, ресторани, клуби, звані обіди, ювілеї — шумного, спокійного, звичайного, розученого й розміряне московське життя, така ж, як і в інші. Але є тепер у нього в душі маленький просвіт, що відрізняє його від інших: спогад про даму із собачкою. Московське життя закрутило його, і ця світла цятка на звичайному тлі повсякденного побуту, напевно, незабаром потьмяніє. Пройде який-небудь місяць, і Ганна Сергіївна, здавалося йому, покриється в пам’яті туманом і тільки зрідка буде снитися зі зворушливою посмішкою, як снилися інші
Так і повинне трапитися, так і траплялося звичайно з героями Чехова. Так і трапилося з Ионичем — у нього навіть і спогаду-те про любов не залишилося; коли мовлення заходила про сім’ю Котика, про Туркиних, він запитував: «Це ви про які Туркиних? Це про тих, що дочка грає на фортепьянах?» Тут вульгарність перемогла любов. Але те, що було кінцем, сумною розв’язкою для багатьох чеховських героїв, стало для Гурова й Ганни Сергіївни тільки качаном. «…Пройшло більше місяця, наступила глибока зима, а в пам’яті все було ясно, точно розстався він з Ганною Сергіївною тільки вчора. І спогади розпалювалися усе сильніше».
Він думає про неї, об її тонкої, слабку шию й гарні сірі очі, об несміливих, кутасті рухи недосвідченої молодості, які викликають неспритне щемливе почуття й навіть розгубленість — «нібито хто раптом постукав у двері». І не тільки про це думає Гуров. Разом із захопленням молодої, гарною жінкою, з поїздками в Ореанду, із прогулянками, відпочинком серед моря, гір і хмар, відкрилися йому такі чудесні деталі, яких він раніше не зауважував. Вслухуючись у шум хвиль, Гуров «думав про те, як, по суті, якщо задуматися, все прекрасно на цьому світлі, всі, крім того, що ми самі мислимо й робимо, коли забуваємо про вищих цілях буття, про своє людське достоїнство». Цікаво, що в первісному тексті говорилося: «Майже щовечора, пізніше, вони їхали куди-небудь за місто, в Ореанду, ішли на водоспад; і прогулянка вдавалася, враження незмінно щораз були прекрасний, величні, Гуров насолоджувався, хоча й усвідомлював, що ці враження йому ні до чого, зовсім не потрібні, тому що його життя не було ні прекрасної, ні величної, і не було бажання, щоб вона коли-небудь стала такий».
Потім Чехов змінив текст, змінив тому, що він був неточним, невірним. Разом зі спогадами про Ганну Сергіївні в душі героя воскреють і мрячний світанок у горах, і пароплав з Теодозії, освітлений ранковою зіркою, без вогнів, і багато інші «таємничі й теж гарні» картин і деталі. Чехів викреслив слова про непотрібність прекрасних і величних вражень тому, що, віддаючись їм у спогадах, Гуров сам «здавався собі краще, ніж був тоді в Ялті»; разом із цими враженнями прокралися в його душу тривога і якась дивна сторожкість щодо навколишнього його життя. Він не зважується заговорити про свою любов: не з ким. Але один раз, виходячи з докторського клубу зі своїм партнером по картах, чиновником, він не удержися: — «Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті». Чиновник сіл у сани й поїхав, але раптом обернувся й викликнув: — Дмитро Дмитрович! — Що? — А давеча ви були праві: осетрина-те з душком!» Тільки що вони стояли поруч, два чиновники, два партнери… І фраза Гурова про «чарівну жінку», звичайна, навіть ледь пошловатая — із соромливості, із прагнення Гурова сказати про свою любов так, як звичайно говорять, — фраза ця ззовні не випала ще зі стилю їхньої бесіди; Гуров тільки починає розмову, його млоїть бажання хоча з ким-небудь розділити нові, що нахлинули враження. Але пролунала відповідь обивателя, і відразу пахнуло в душу Гурова нестерпною вульгарністю; перед нами вже не два партнери, але два чоловіки, за які утомилися два мири: мир соромливої любові, краси, природи й мир духовної й утробної ситості — мир «дами із собачкою» і мир «осетрини з душком».
Ці слова » осетрина-те з душком!» — «такі звичайні, чомусь раптом обурили Гурова, здалися йому принизливими, нечистими». Які дикі характери, які особи! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, постійні розмови все про одному. Непотрібні справи й розмови все про одному відрізають на свою частку кращу частину часу, кращі сили, і зрештою залишається якесь куце, безкриле життя, що нісенітниця, і піти й бігти не можна, точно сидиш у божевільному будинку або в арештантських ротах!»
Він не спить ніч, усе обридло йому, а потім, раптом зібравшись, їде. «Навіщо? Він і сам не знав добре». Він прагне до неї, до Ганни Сергіївні, і не тільки до неї: він прагне до того миру почуттів і думок, що пробудився в ньому тоді, серед гір, морячи, хмар, широкого неба, пробудився й кличе, тягне, не дає спокою, мучить і турбує
Провінційне місто, де живе дама із собачкою, зустрічає його сіркою, що застояним життям. Тут всі сіро: у кращому номері готелю «вся підлога була обтягнута сірим солдатським сукном», на столі чорнильниця «сіра від пилу», — і вкривається Гуров «дешевим, сірим, точно лікарняним, ковдрою». А проти будинку, де живе його любов, його щастя — дама із собачкою, — тягнеться забір, «сірий, довгий, зі цвяхами».
Коли ми читаємо про всі ці деталі, сірі предмети, може здатися, що Чехову або ледь не змінює почуття міри: так наполегливо офарблює він усе в один безнадійно сірий колір. Але, читаючи цю сцену, ми майже не зауважуємо повторення, всі деталі створюють одну тональність, один загальний настрій, одне відчуття людини, якому здається, що він «у божевільному будинку або арештантських ротах». І глибоко виправданими виявляються тоді й сіре солдатське сукно, і-сіре, точно лікарняне, ковдра, і довгий забір зі цвяхами, проклятий, ненависний сірий забір… Проти всього цього гнітючого миру встала невисокі на ріст блондинка, з тонкою, слабкою шиєю, з гарними сірими очами, звичайна жінка, «нічим не чудова», навіть із вульгарною лорнеткою в руках, жінка, що стала «його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе».
Його життя розривається на дві частини, немов двоїться. Сірий забір і — гарні сірі очі, «улюблене сіре плаття»; поганий оркестр, погані обивательські скрипки в провінційному театрі — і музика, що звучить у кожному її слові. Два життя тепер у нього: «один явна, котру бачили й знали всі, кому це потрібно було, повна умовної правди й умовного обману, схожа зовсім на життя його знайомих і друзів, і інша — протекавшая таємно. І по якімсь дивному збігу обставин, бути може випадковому, усе, що було для нього важливо, цікаво, необхідно, у чому він був щирий і не обманював себе, що представляло зерно його життя, відбувалося таємно від інших, все-таки, що було його неправдою, його оболонкою, у яку він ховався, щоб сховати правду, як, наприклад, його служба в банку, суперечки в клубі, його «нижча раса», ходіння із дружиною на ювілеї, — все це було явно».
Любов, краса, природа, думки «про вищих цілях буття», про своє людське достоїнство» — все це не сон, не примара, не ілюзія, все це поза життям, але зерно життя, її схована, невизнана, але основа, що пробивається крізь оболонку неправди, — от найбільш дорога, таємна думка «Дами із собачкою». Присвячений історії однієї любові, оповідання цей незмірно богаче й ширше. Це оповідання про те, як любов змінила героїв — Гурова й Ганну Сергіївну, — зробила їх вище, чистіше, людяніше, покликала до сьогодення, прекрасному життю
Чехов затверджував красу не особливих, обраних людей. Свою улюблену героїню, зворушливо-несміливу, довірливо-чисту «даму із собачкою» він не прагне обвіяти атмосферою таємничості, «вибраності», не ставить її над життям, над іншими людьми; навпроти, художник увесь час як би нагадує читачеві про те, що перед ним звичайна людина, простий і нічим особливим не примітний. Але саме поняття це — «звичайна людина» — таїть у собі стільки багатства й краси для Чехова, що немає для нього ніякого нестатку штучно піднімати, звеличувати героїв, робити їхніми обраними особистостями
На відміну від «Ионича» — це оповідання не про деградацію героя, але, навпаки, про його духовне пробудження. Любов відродила його. Він уже не поверне д колишньої духовного спячке, його огиднули «шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, постійні розмови все про одному й те саме» — інакше кажучи, все те, що виявилося сильніше Ионича.