Викриття злочинного суспільства в романі Ф. Г. Достоєвського «Злочин і покарання»
Багато більших письменників у своїх добутках створювали образ Петербурга, розкриваючи всі нові й нові його грані. Достоєвський у своєму романі зображує столицю в пору стрімкого розвитку російського капіталізму. Петербург у романі — не просто тло, на якому відбувається дія. Це теж своєрідне «діюча особа» — місто, що давить, душить, навіває кошмарні бачення, вселяє божевільні ідеї, і тому історія моральної боротьби Раскольникова розвертається в романі на широкому тлі повсякденного життя міста. Перед нами проходять образи спившегося чиновника Мармеладова, його дружини Катерини Іванівни, що вмирає від сухоти, матері й сестри Родіона Раскольникова, що встигли вже в провінції, де вони жили раніше, познайомитися з важкою долею людини з непривілейованих верств населення, пережити гоніння поміщиків і багатіїв. Достоєвський зображує різні відтінки психологічних переживань бідняка, якому немає чим заплатити за квартиру своєму хазяїнові, і його взаємин з лихварем; мучення дітей, які виростають у брудному куті поруч із п’яним батьком і вмираючою матір’ю, серед постійної лайки й сварок; мовчазну трагедію молодої й чистої дівчини, змушеної через безвихідне положення сім’ї піти на вулицю, щоб продавати себе й приректи на постійні, болісні приниження
Достоєвський представляє нам целую галерею «ділових» людей, які наживаються на народному горі. Образ Алени Іванівни, баби-процентщици, постійно з’являється перед Раскольниковим. У романі баба виникає з мороку: «…і тільки виднілися її вічка, які блискали з тьми. Алена Іванівна — це малюсінька суха старушонка років шістдесятьох, з вострими й злими вічками, з маленьким гострим носом і простоволоса. Біляві, мало поріділі волосся її були масно змазані маслом. На її тонкій і довгій шиї, схожої на курячу ногу, було накручено якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на жару, бовталася вся пошарпана й пожовтіла хутряна кацавейка».
Ця «старушонка» б’є й тримає в рабстві свою сестру-велетку, простодушну Лизавету. Лихварка скуповуючи й безжалісна: вона дає за речі, принесені їй у стан, усього четверту частину їхньої теперішньої ціни й б’є непомірні відсотки. А всі накопичені багатства за заповітом повинні перейти в монастир і «на вічний спогад» безсовісної старухиной душі
Наступний представник галереї — Лужин. Лужина автор зображує обмеженим, розважливим і тверезим ділком-набувачем. Розкольників, ще до своєї першої зустрічі з ним, розгадав корисливу, черству й безсердечну натуру Лужина й глибоко зненавидів його. І, однак, зіштовхуючись із Лужиним, Розкольників з відразою переконувався, що, як це йому ні огидно, між ним і Лужиним є й точки дотику. Лужин — не просто себелюбний, розважливий ділок. Свій образ дій він намагається виправдати за допомогою принципів політичної економії й буржуазної моралі. Вислухавши міркування Лужина, Розкольників зненацька усвідомлює, що ці принципи є більше низинним варіантом його власних поглядів, вульгарним опошленням його «ідей». «А приведіть до наслідків, що ви давеча проповідували, і вийде, що людей можна різати», — заявляє він Лужину, установлюючи спільність між ними обома
Достоєвський тим самим змушує героя відчути близькість між його «наполеонівською» теорією й економічною теорією Лужина. На відміну від Лужина, образ Свидригайлова відразливий і трагічний. У романі авантюрист-поміщик Свидригайлов втілює моральне розкладання російського дворянства. Коли Свидригайлова посадили за борги, його виручила Марфа Петрівна, на якій він незабаром женився. Зненацька, що прийшло до нього багатство, влада над кріпосними душами — все це розбестило його. Свидригайлов не тільки спустошений внутрішньо, він і сам трагічно усвідомлює свою спустошеність і глибоко страждає
Відраза до себе, трагічне відчуття щиросердечної хвороби, що починається, уживается в ньому із цинізмом, із садистськими похилостями. Боротьба між спрагою життя й голосом совісті, що викликає в нього відраза до самого себе, приводить його до самогубства. На перший погляд, між поміщиком Свидригайловим, якого «обійшла» селянська реформа, і бідняком Раскольниковим, сестру якого переслідує Свидригайлов, настільки ж мало загального, як між Раскольниковим і ненависним йому ділком Лужиним. І однак розумний Свидригайлов при першому ж побаченні з Раскольниковим заявляє йому, що вони «одного поля ягода». Проголошуване Раскольниковим заперечення моральних норм, твердження їм ідеї «сильної» особистості приводять не тільки до виправдання «ідейного» злочину Родіона Раскольникова, але й до виправдання розпусти й моральної спустошеності Свидригайлова, що викликають у нього самого туга й внутрішня відраза. Якщо «економічна» мораль Лужина здатна привести до теорії Раскольникова про «право» на злочин, то та ж теорія в іншій видозміні може привести до свидригайловщине, до втрати розбіжності між добром і злом, до цілковитого морального розкладання особистості — така реальна логіка речей, що розкриває нам Достоєвський
Болісний для самого Раскольникова крах його ідеї, то моральне катування, що він переживає після вбивства, виражають, по думці автора «Злочину й покарання», торжество суспільного, народного початку, властивій натурі Раскольникова, над тими егоїстичними мріями й духовними оманами, які роз’єднують людини з народом, ведуть його до морального падіння й загибелі. Такий глибокий філософський зміст «Злочину й покарання», що робить цей роман настільки значним для сучасного читача — учасника складної й напруженої боротьби за нові соціальні й моральні ідеали
Достоєвський писав наприкінці свого життя, що його заповітною мрією як людини й письменника завжди залишалася прагнення допомогти пригнобленим і знедоленим людям в усьому світі знайти гідне людину існування, завоювати шлях в «царство думки й світла». У всій реалістичній прозі XIX сторіччя немає іншого Твір, яке б з такою правдивістю зображувало картини страждань широких мас, викликаних убогістю, соціальним нерівністю й гнобленням, як «Злочин і покарання».
Разом зі своїм головним героєм Достоєвський гнівно відкидає як образливі для людини погляди багатьох мислителів своєї епохи, які думають, що страждання й убогість неминучі у всякому суспільстві, що вони представляють споконвічну долю людства. Великий російський письменник жагуче захищає ідею морального достоїнства людини, що не бажає бути «вошею», не хоче терпіти й безмовно підкорятися, але всією своєю істотою повстає проти суспільної несправедливості.