Вірш М. Ю. Лермонтова «Коли хвилюється жовтіюча нива…» (Сприйняття, тлумачення, оцінка.) Коли відкриваєш томик Лермонтова й поринаєш у мир його дивної,- пронизаним безвихідним смутком поезії, те чомусь ніколи не можеш представити його всміхненої або спокійним. У пам’яті спливає особа з похмурими всезнаючими темними очами, у яких застигли самітність і туга Здавалося б, що може бути безвихідного в ліричній замальовці про природу? Жовтіють хліба, незабаром кінець літа. Зливи налилися, і поет бачить їх у малиновому кольорі. «Свіжий ліс шумить», сріблиста конвалія привітає поета, киває йому з-під куща. У природі мир і благодать, але сон поета, навіяний цією картиною, неясний… У чому ж причина цього трагічного розладу з життям? У нестерпному характері, в уїдливій дотепності, що він виливав на те, що викликало його презирство й гнів? У долі, що, рано позбавивши його батьківського пещення, відмовилася подарувати йому зустріну з жінкою, яка б любила й розуміла його, з тими людьми, які могли б стати друзями-однодумцями?
У тім часі, коли страх переслідування став нормою відносин між людьми? Невідомо… Може бути, все це вигадливо сплелося й з’єдналося в цьому похмурому генії Росії Студений ключ, що навіяв цей сон, «белькоче мені таємничу сагу про мирний край, звідки мчиться він». Але де цей мирний край? На жаль, поетові тривожно скрізь, де б він не перебував. Самітність обумовлена зовнішніми обставинами, які не залежать від людини Споглядання природи, у якій все полно гармонії, тільки загострило розлад у його душі, але в той же час цей слиянний мир краси дарує йому мрію про з’єднання із природою й людьми, бажання гармонії, прагнення перебороти протиріччя у відносинах з навколишнім. Про що ж думає герой, що «не жалує про минуле й не чекає нічого від майбутнього»? Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, — І щастя я можу осягнути на землі, І в небесах я бачу Бога… Це прозріння поета можна розуміти по-різному.
І як гармонію з миром, і як довгоочікувану зустріч із близькою й люблячою душею. Але Лермонтов приречений на життя серед далеких йому людей у тім суспільстві, де панують неправду, фальш і нудьга. Із цим миром поет був зв’язаний і народженням, і вихованням, але задихався в атмосфері інтриг і пліток. Особливо сильно відчувається самітність у юрбі. Жива, мисляча, страждаюча людина страшно самотня у світі «бездушних людей», «приличьем стягнутих масок», «давно безтрепетних рук» світських красунь Людина не може жити без бажань: вони дають йому сили, щоб чогось домогтися, змушують повірити в себе й відчути радість досягнення мети Навіть у неживих образах природи втілені думки Лермонтова про самітність, що видно з інших його віршів: «біліє вітрило самотній», старий стрімчак коштує самотньо «і тихенько плаче… у пустелі», дубовий листок теж «один і без мети носиться по світлу».
Ці образи овіяні нескінченною самітністю й тугою осчастье. Лермонтовские вірші про самітність навівають світлий смуток, викликають бажання зрозуміти цього великого поета, побільше довідатися про нього й, звичайно ж, величезне замилування цим неповторним талантом.