Вірш М. Ю.Лермонтова «Ні, не тебе так палко я люблю…» (Сприйняття, тлумачення, оцінка.) На тлі глибокої внутрішньої боротьби між двома протилежними стихіями — небом і землею, перехід від безумовного визнання пріоритету першого над другим через осмислення їхньої рівноправності, до радісного відчуття можливості їхнього примирення, їхнього злиття, синтезу між ними, — такий був важкий шлях життя й творчості М. Ю.Лермонтова. Ні, не тебе так палко я люблю, Не для мене вроди твоєї блистанье; Люблю в тобі я минуле страданье І молодість загиблу мою Цей шлях далеко ще не був закінчений: його обірвала передчасна загибель і те, що поетові відкрилося в кращі миті, до чого він так завзято йшов, що лише вабило його своїм щастям, але ще не переродило його душу до останніх підстав. Тому й можливі були часті перебої, отзвучия колишніх важких переживань У таких віршах, як «Дивлюся на майбутність із острахом», «Ні, не тебе так палко я люблю…», «И нудно й смутно…», «Подяка», «Дубовий листок відірвався від гілки рідної…», туга знову загострюється до колишнього нестерпного болю, і знову ридає в них безнадійність крайнього, абсолютного заперечення всякого змісту життя «І життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо, такий порожній і дурний жарт» — от основний мотив всіх цих елегій Коли часом я на тебе дивлюся, У твої очі вникаючи довгим поглядом: Таємничим я зайнятий розмовою, Але не з тобою я серцем говорю Стара хвороба духу позначається також у тім, що він знову вертається до «Демона», пише свій останній, п’ятий нарис, у якому знову ставить із колишньою гостротою колишню проблему про призначення життя, про відношення людини до Бога, землі до неба.
Тут Лермонтов уже остаточно зливається зі своїм демоном, зробивши його схожим «на вечір ясний: ні день, ні ніч, ні морок, ні світло». Сліди важких настроїв помітні й в «Казці для дітей», і в «Утікачі», і в прекрасному по своєї безискусное™ «Валерике», що малює картини військового похідного життя, і в пророчому «Сні», у якому він угадав свій передчасний кінець. І все-таки це не більш як отзвучия, що ще різкіше підкреслюють основну тенденцію його творчості: «У Бога щастя не прошу й мовчачи зло переношу». Тому й лякають його ті «сутінки душі, коли предмет бажань похмурий, меж радістю й горем напівсвітло»; коли життя ненависне, і смерть страшна. І з перших же років творчості, одночасно й паралельно із цими небесними звуками, звучать звуки жагучі, земні, грішні, і в них відчувається набагато більше глибини, сили напруги.