Вірш Н. А. Некрасова «Елегія» Н. А. Некрасов ставиться до числа тих російських поетів, які всією своєю творчістю як би вели суперечку з попередньою літературною традицією й у той же час самі створювали традицію нову, що характеризує той час, у яке вони творили. Н. А. Некрасов повністю переосмислює подання про поезію, про роль поета в житті суспільства. Але для того щоб сперечатися із традицією, треба було встановити з нею зв’язок.
А тому цілий ряд віршів Н. А. Некрасова носять явно полемічний характер. Таким стає й одне із кращих, на мій погляд, віршів поета — «Елегія». Вірш «Елегія» було написано в 1874 році й стало відповіддю Н. А. Некрасова на висловлення на адресу поета багатьох критиків Один з них писав: «Те, що становило його (Некрасова) улюблену тему — безпосередній опис страждань народу й взагалі бідняків, — уже їм вичерпано не тому, що подібна тема сама по собі коли-небудь могла бути цілком вичерпана, а тому, що поет наш став якось повторюватися, коли приймається за цю тему». Інший критик висловив думку, що після 1861 року сама тема здається застарілої й неспроможною. Саме полемікою з такими висловленнями й можна, на мій погляд, пояснити початок вірша: Пускай нам говорить мінлива мода, Що тема стара — «страждання народу» І що поезія забути її повинна, — Не вірте, юнака!
не старіє вона Для свого вірша Н. А. Некрасов обирає шестистопний ямб із парним римуванням, тобто олександрійський вірш — урочистий розмір епохи класицизму. Це відразу встановлює орієнтацію на високий рівень вірша й, крім того, зв’язок з пушкінською «Селом». Між двома віршами існують і лексичні зв’язки. Зрівняємо в Н.
А. Некрасова: …На жаль! поки народи Тягнуться в убогості, покорствуя бичам, Як худі череди по скошених лугах… — і в Пушкіна: Склонясь на далекий плуг, покорствуя бичам, Тут рабство худе тягнеться по браздам…
Це порівняння покликане зайвий раз підкреслити важливість теми й встановити зв’язок часів Насущність звертання до цієї теми Н. А. Некрасов доводить тим, що вводить в «Елегію» опис життя народу й показує цілковиту неспроможність реформи. І тому вірш стає свого роду декларацією відносини Н. А. Некрасова до теми поезії й розуміння ролі поета: поет повинен мати одна мета — служіння народу — доти, поки народ не буде щасливий. Некрасов затверджує цивільну поезію, поезію соціальну.
Не випадковий тут і вибір жанру: елегія — це традиційний ліричний жанр, зміст якого — любовні переживання ліричного героя. Місце коханої в Н. А. Некрасова займає народ, до нього звернені думки поета.
Однак ця любов залишається нерозділеної, і звідси виникає трагічність, властива звучанню вірша: Я ліру присвятив народу своєму Бути може, я вмру невідомий йому, Але я йому служив — і серцем я спокійний… У цих фразах знову проявляється зв’язок з А. С. Пушкіним, цього разу — з віршем «Луна»: На всякий звук Свій відгук у повітрі порожньому Народиш ти раптом. Тобі ж немає відкликання… Такий И ти, поет! Різниця лише в тім, що в Н.
А. Некрасова ця тема зв’язується безпосередньо з народом, конкретизується й сам зміст порівняння: …Але той, про кого співаю у вечірній тиші, Кому присвячені мріяння поета, — На жаль! не внемлет він — і не дає відповіді… «Не дає відповіді» — це явна орієнтація на ліричний відступ з фінальної частини поеми Гоголя «Мертві душі». Не тільки народ — але й вся Русь — от та незмінна кохана Н. А.
Некрасова, що присвячені кращі добутки поета.