Твір по літературі: Вірш Н. А. Некрасова «Умру я незабаром. Жалюгідна спадщина…». Час Н. Некрасова — це 70-е роки XIX століття. Головним у житті російського суспільства того років було питання про народ. Тому центральне місце в поетичному світі Некрасова належить образам, переживанням, роздумам, пов’язаним із сумом поета про народну долю, з його любов’ю до рідної сторони. Ця особливість поезії Некрасова визначилася завдяки дивній рисі характеру поета — його вмінню ставитися до людських страждань, як до своїм власних, уболівати за іншою людиною, якщо він нещасний. Сприйнятливості до чужого горя було відсутнє в поета почуття провини, відповідальності за ті лиха, на які був приречений народ.
Згодом цю некрасовскую особливість назвуть «совісністю». Поет був нещадний до себе, до своїм, може бути, мнимим слабостям. А тому в його більше пізній ліриці усе виразніше починають звучати «покаянні» молитви. Так, наочним тому прикладом став вірш Некрасова «Умру я незабаром. Жалюгідна спадщина…
». Вірш написаний в 1867 році поетом, що передчасно відчув наближення свого кінця, тому воно одержало характер підсумкового утвору. По суті, це зразок некрасовской палючої исповедальности. Вірш містить у себе біль, гіркота й у той же час рятівну іронію — ті почуття й стани, які супроводжували поета протягом майже всієї його творчого життя. Було багато причин для серцевих страждань Некрасова, а в підсумку на ньому «року гнітючих вражень // залишили незгладимий слід». настрій, ЩоДавить, безпросвітного суму створюється насамперед на лексичному рівні. Чи не в кожному рядку ми знаходимо слова й сполучення, що підтримують цей настрій: «під гнітом фатальним», «у болісній боротьбі», «сумний твій поет», «зі своєю похмурою музою», «невблаганна доля» і багато хто інші. А мотив, що з’являється в художньому світі вірша, самітності вливається в цю загальну атмосферу зневіри. «Давно я самотній…
» — зізнається ліричний герой Його погляд звернений у минуле. Думкою він оглядає все своє минуле життя. Сумно, що в цьому житті мало, що зігрівало його страждаюче серце. «Спочатку йшов я із дружною семьею…» — скаже ліричний герой. І відразу ми бачимо його доконану розгубленість, коли він вопрошает: «Але де вони, друзі мої тепер?». Ми почуваємо, що найбільше ліричний герой страждає від нерозуміння й, виправдуючи себе, прагне бути понятим «За краплю крові, загальну з народом…» — ці рефреном звучні рядки показують, наскільки був вимогливий до себе поет.
Кого як не Некрасова ми насамперед назвемо народним поетом?! А тому нам важко погодитися з його рядками: И пісня моя безвісти пролетіла, И до народу не дійшла вона… Мучення Некрасова були зв’язані й з тим, що він почував несхожість своїх віршів на легку благозвучну класичну лірику на вірші Пушкіна, якого при кожному зручному випадки критики протиставляли Некрасову И все-таки є в безпросвітному, здавалося б, світі поетичної сповіді світла нота, пов’язана з любов’ю поета до його «рідної сторони», любов’ю, що єдино встигла «позначитися» у творчій спадщині Некрасова Однак так уважав нещадний до себе поет, а тому й визнавав себе в праві звертатися із благаннями саме до батьківщини. Звертання-Вигук «про батьківщина!» зустрічається в тексті четирежди.
Звідси зрозуміло, наскільки изболелось поранене серце поета, що молить про прощення: Прости мене, про батьківщина! прости!… Подвійний вигук і повтор слова «прости» говорять про небувале розжарення почуттів ліричного героя, голос якого зливається з голосом самого поета-автора Поет відкрито зізнається в тім, у чому бачить свою провину: Я к мети йшов коливним кроком Я для неї не жертвував собою… Анофорически звучне «Я» підкреслює ступінь каяття — «оспівати» страждання «терпінням? поета, що цілком усвідомлював своє покликання вражаючого народу».
Як часто в поетичному визнанні ми чуємо паузи, що переривають исповедальную мовлення. Ці паузи, відзначені насамперед многоточиями, необхідні ліричному героєві, щоб перевести подих, упоратися з почуттями, що нахлинули Здається, невипадково як віршований розмір для своєї істини Некрасов віддає перевагу ямбу. Це самий популярний розмір у російському класичному віршуванні, це улюблений розмір Пушкіна. А пропуски, що зустрічаються в кожному рядку, наголосу надають поетичному мовленню елегійне звучання Таким чином, ми розуміємо, що всупереч настільки нещадної самооцінки поета, для нас Некрасов насамперед істинно народний поет, народний не тільки по темі, а за духом, по своєму світовідчуванню.
Дуже жаль, що повне читацьке визнання прийшло до Некрасова набагато пізніше; жаль, що «ішов» поет безутішно страждаючим, що вважає свою безцінну творчу спадщину лише «жалюгідним».