Твір по літературі: Вірш С. А. Єсеніна Про червоний вечір задумалася дорога.. Музикальність мовлення досягається віршуванням. Віршування їсти мистецтво так підбирати й розташовувати слова, щоб їх високі й низькі склади, тобто склади з наголосом і без наголосу, випливали один за одним у певному порядку Як всі начебто б просто, якщо дивитися на словникове визначення поезії. І як складно, якщо спробувати самостійно написати вірші Не римовані рядки, а вірші, у яких і музика, і почуття, і філософія, і все людське, і трішки ще чогось, що не осягти відразу. Сергій Єсенін. У самому звучанні цього ім’я чутні співучість, музика рідних роздоль, шум зелених дібров Країна березового ситцю» породила яскравого, самобутнього поета, що оспівав у своїх дивних віршах її сині озера, малинову широчінь полів, жовті дороги, сиві верби. Єсенін створює зримі поетичні образи зарослого ставка, поля, білого саду.
Скільки добра, краси, любові до рідних місць чується у віршах поета! «Про червоний вечір задумалася дорога, кущі горобин туманней глибини…» — навіть дорога в нього живаючи, замислена. І кущі осінньої горобини начебто відбиваються в глибині ставка. А хата й зовсім — бабуся: «…
Хата-Баба щелепою порога жує пахучу м’якушку тиші». Кожний рядок його віршів — це визнання в любові рідним полям, берізкам, переліскам. Відніми в Єсеніна цю любов — і він загине, адже поет живе й дихає батьківщиною. Деякі поети так бачать, почувають красу рідної природи, як Єсенін. Вона мила й дорога серцю поета, хоч і неярки, невигадливі її фарби. Єсенін зумів передати у своїх віршах широчінь, бескрайность сільської Росії: Осінній холод ласкаво й лагідно Крадеться імлою до вівсяного двору; Крізь синь скла желтоволосий отрок Лучить ока на галчачу гру Немає сумнівів, що «желтоволосий отрок» — це юний Сережа Єсенін, очі його залишилися променистими на все життя Не все радує погляд поета в старій сільській Русі, але вона набагато ближче Єсеніну, чим нова індустріальна Росія. Він із тривогою й болем переживав ламання звичного укладу життя, називаючи себе «останнім поетом села». Звідси й поява в його лірику смутних ноток, страху перед селом, що міняє свою особу: «Комусь п’ятами вже не м’яти по гаях щерблений — аркуш1 і золото трави…» , У замальовках старої сільської Русі в Єсеніна протягають не тільки радісніше, але й смутні тони.
Джерело їх таїться в самій дійсності — важкої, жебрачці, відсталому життю села з її старими, що сиротливо ховаються хатами, занедбаними церківками. І тоді у віршах Єсеніна переважає тиха, «плакуча дума», виникають сумовиті, тьмяні пейзажі Але у вірші «Про червоний вечір задумалася дорога…» все благополучно, пасторально. Кращі часи з дитинства разом з «ніжно охає» соломою з ячменя пережовує » щокиває» корова, як соковиту жуйку спогаду поета. Єсенін ніколи не відокремлював своєї долі від долі батьківщини й народу на крутому повороті історії. Він міг, як багато російських поетів, знайти притулок у який-небудь «благополучної» країні, обзавестися шанувальниками й шанувальницями — і прощай, «немита Росія», з якої ще невідомо що буде.
Але ні, Сергій Єсенін зволів написати от ці рядки, якими хочеться закінчити твір: Якщо крикне рать свята: «Кинь ти Русь, живи в раї!» Я скажу: «Не треба раю, Дайте батьківщину мою».