Теперішня стаття має велике значення для розуміння загального характеру умонастрою Бєлінського в 1842 році. Критик дійшов висновку, що дійсність — це «здійснення вічних законів розуму». Але бувають періоди в історії народу, коли світло розуму тимчасово затьмарюється, цей період нетривалий, так само як затьмарення сонця. Зате після нього наступає ще більш яскраве торжество розуму. Ідея заперечення приводить Бєлінського до переконання в неухильному поступальному русі людської історії, тому що на зміну віджилий і гнилому неминуче повинне притти нове й живе. І Бєлінський формулює важливий підсумок: «Треба вміти відрізняти розумну дійсність, що одна дійсна, від нерозумної дійсності, що примарна й минуща». У перекладі на політичну мову цей висновок означала остаточне усвідомлення Бєлінським, що ненависна йому «расейская дійсність» «примарна й минуща». Цей висновок був осяяний жагучою революційною вірою Бєлінського в неминуче торжество розуму на землі. Але якими ж шляхами людство прийде до цього торжества? У підцензурній статті Бєлінський не міг, зрозуміло, навіть поставити таке питання. Але в його листах цього періоду ми знаходимо відповіді досить недвозначні (див., наприклад, знаменитий лист до Боткіна — «Листа», т. II, стор. 305).
Стаття про Баратинського — чудовий приклад того, як думка Бєлінського зі сфери, здавалося, абстрактно естетической наполегливо рвалася на простір широких соціальних узагальнень, як на матеріалі мистецтва Бєлінський ставив найважливішу політичну проблему сучасності
Не випадково він надавав таке велике значення цієї статті
У листі до Боткіна від 23 листопада 1842 року він повідомляє, що обіцяв Краевскому написати про Баратинського «з поллистика», але, «забувшись, вистачив занадто листик, а стаття все-таки вийшла стисла й отривочна до безладдя» («Листа», т. II, стор. 319). Бєлінський болісно випробовував на собі гне цензури. «Забувшись» він далеко вийшов за межі приватної теми статті й вторгся в область, у якій йому неминуче загрожував нещадний ніж цензора. Тому доводилося обривати себе на півслові, говорити стисло, натяками, бгати найважливіше, головне. У цьому змісті Бєлінський був незадоволений статтею. Він думав, що вона могла б бути ще більш гострої. Але два тижні через Бєлінський знову нагадує Боткіну про цю статтю. У листі від 9 грудня 1842 року він запитує Боткіна: «Як сподобалася тобі моя стаття про Баратинського? Вона зім’ята, звалена, а здається, чи ледве не із кращих моїх базгранин» («Листа», т. II, стор. 328).
Варто сказати, що ця стаття викликала різкі відгуки в деяких колах реакційної й ліберально-буржуазної критики кінця XIX століття. Її розцінювали як спробу Бєлінського чи ледве не викреслити Баратинського з історії російської літератури, як приклад грубої естетической помилки великого критика (С. Андріївський, В. Саводник і ін.). Немає потреби доводити тут нісенітність подібних тверджень. Бєлінський аж ніяк не знецінив значення творчості Баратинського. Наприклад, він дуже високо озивався про талант поета. Але у своєму аналізі Бєлінський розкрив внутрішню суперечливість і обмеженість світогляду Баратинського, що заважали йому створити добутку, які відповідали б можливостям його «яскравого, чудового таланта».
У наступні роки Бєлінський не раз вертався до ім’я Баратинського. Найбільш значні відкликання див. у статтях «Російська література в 1842 році» і «Російська література в 1844 році».