Вірша Баратинського (Баратинський Е. А.) — Частина 2

Дві горленки вкажуть

Тобі мій хладний порох,

Воркочучи томно, скажуть:

"Він умер у сльозах!" 185

Моральність при всім цьому не забувалася і йшла своїм шляхом. Для доказу цього варто тільки згадати про стократи-знаменитій пісні: "Всіх квіточок боле", що кінчається следующею сентенциею:

Хлоя, як жахливий

Цей нам урок!

Як, на жаль, небезпечний

Для вроди пороть! 186

У цьому чутливому періоді російської літератури є, звичайно, своя смішна сторона, і над нею досить посміялися періоди, що пішли потім, відтворюючи його в "Эрастах будякових" і тому подібних більш-менш дотепних, більш-менш плоских сатирах, як він сам в "Чужій користі" зло подтрунил над попереднім йому врочистим періодом. Це кругова порука: у тім і складається життєвість розвитку, що наступному поколінню їсти що заперечувати в попередньому. Але це заперечення було б порожнім, мертвим і марним актом, якщо б воно складалося тільки в знищенні старого. Наступне покоління, завжди кидаючись у протилежну крайність, одним уже цим показує й заслугу попереднього покоління, і свою від нього залежність, і свою з ним кревний зв'язок, тому що життєва рухомість розвитку складається в крайностях, і тільки крайність викликає протилежну собі крайність. Результатом сшибки двох крайностей буває істина; однакож ця істина ніколи не буває долею жодного з поколінь, що виразили собою ту або іншу крайність, але завжди буває долею третього покоління, що, часто навіть сміючись над попередніми йому врочистими й чутливими поколіннями, несвідомо користується плодом їхнього розвитку, истинною стороною вираженої ними крайності; а іноді, думаючи продовжувати їхня справа, творить нове, своє власне, котре саме по собі знову може бути крайностию, але яке тим вище й превосходнее здається, чим більше скористалося истинною стороною праці попередніх поколінь. Так, Жуковський - цей літературний Коломб Русі, що відкрив їй Америку романтизму в поезії, повидимому, діяв, як продовжувач справи Карамзина, як його сподвижник, тоді як справді він створив свій період літератури, що нічого не мав загального скарамзинским.

Правда, у своїх прозаїчних перекладах, у своїх оригінальних прозаїчних статтях і більшій частині своїх оригінальних віршів Жуковський був не більше, як обдарований учень Карамзина, що ступнув далі свого вчителя; але щира, велика й безсмертна заслуга Жуковського російській літературі складається в його віршованих перекладах з німецьких і англійських поетів і в наслідуваннях німецьким і англійським поетам. Жуковський вніс романтичний елемент у російську поезію: от його велика справа, його великий подвиг, що так несправедливо нашими аристархами була приписуємо Пушкіну. Але Жуковський, анітрошки не залежний від попередніх йому поетів у своїй самобутній справі введення романтизму в російську поезію, не міг не залежати від них в інших відносинах: на нього не могла не діяти міцність і полетистость поезії Державіна, і йому не могла не допомогти реформа в мові, доконана Карамзиним. Карамзин вивів юну російську мову на більшу рівну дорогу з нетрів, тундр і побитих проселочних доріг слов'янізму, схоластизма й педантизму; він повернув йому волю, природність, зблизив його із суспільством. Але зв'язок Карамзина і його школи (у якій після нього перше й почесне місце повинен займати Дмитрієв) з Жуковським полягає не в одній мові: розбудивши й виховавши в молодому й тому ще грубому суспільстві чутливість, як відчуття (sensation), Карамзин, через це саме, приготував це суспільство до почуття (sentiment), що розбудив і виховав у ньому Жуковський. Як ні нескінченно невимірний простір, що відокремлює "Бідну Лізу", "Острів Борнгольм" Карамзина, його ж і Дмитрієва ніжні й чутливі пісні й романси від "Еолової арфи", "Кассандри", "Ахілла", "Не дізнавайся, куди я шлях схилила", "Орлеанской діви" Жуковського; але суспільство не зрозуміло б останніх, якщо б не перейшло через перші. І цей перехід був тим естественнее, що в самого Жуковського були п'єси посередні для такого переходу, якось: "Людмила", "Світлана", "Дванадцять сплячих дівши", "Пустельник", "Алина й Альсим" і т.п. Новий елемент, внесений Жуковським у російську літературу, був так глибоко знаменний, що не міг не бути незабаром зрозумілий, не зробити швидких результатів на літературу, і тому Жуковського величали балладником, співаком могил і примар, - а наслідувачі його наводнювали й книги й журнали дивовижними кладбищними баладами, - у чому й полягає смішне цього періоду російської літератури. Втім, Жуковський так само винуватий у смішному цього періоду, як Шекспір у виродливій і безглуздій німецькій трагедіях Грильпарцера, Раупаха, Шенка й подібних їм

Крім того, треба помітити, що зміст поезії Жуковського позначився для суспільства пізніше, уже при Пушкіні, а доти, особливо при початку поприща Жуковського, література російська представляла собою змішання різних елементів, нове й старе, що дружно діяло: Капнист доспівував свої довгі елегійні міркування у віршах; Озеров зробив із французької трагедії все, що можна було зробити з її для Росії, і в особі його французький псевдокласицизм зробив на Русі повний свій цикл, так що Озеров був у нас останнім обдарованим його представником; Крилов продовжував створення народної байки; Пушкін (Василь) уважався одним зі славнозвісних поетів; Батюшков, як талант сильн і самобутній, був винятковим творцем своєї особливої поезії на Русі; князь В'яземський був творцем особливої, так званої світської поезії й по справедливості шанувався кращим критиком свого часу, блискучим, живим і не зв'язаним классическою схоластикою, що так багато ушкодила критичному впливу Мерзлякова на суспільство. З появою Пушкіна все змінилося, і нове покоління різкіше чим коли-або відділилося від старого. Між іншими елементами почав проникати в російську літературу елемент історичн і сатиричний, у якому виразилося прагнення суспільства до самосвідомості. Користуючись цим напрямком часу, деякі спритні литературщики з успіхом пустили в хід різні нравоописательние, сатиричний^-сатиричні-морально-сатиричні й історичний^-історичні-виправно-історичні романи й повести, які нібито зображували Русь, але в які російського було - одні власні імена різних совестдралов і резонерів. IS8 Але отут минулого й гідні поваги виключення, з яких саме яскраве - романи й повести талановитого, але не розвиненого Нарежного. У Гоголеві цей напрямок знайшло собі цілком гідного й могутнього представника

Але ми тут пишемо не історію російської літератури, а тільки злегка позначаємо моментальну послідовність суспільного розвитку, що у кожному поколінні мало свого представника. Ще й тепер є люди, які із захватом повторюють монологи з "Димитрия Самозванця" і "Хорева" і навіть друкують захоплені книжки про поетичного генія Сумарокова: 189 ці люди - вутлі залишки ніколи юного, живого й численного покоління: у їх хрипкому старечому голосі, у їхніх запізнілих захватах чується голос неповоротно минулого для нас часу. Інші зітхають про "Титовом милосердя", "Рославле" і "Сбитеньщике" Княжніна, говорячи про себе: "Що тепер пишуть - і читати нема чого!" Треті зі слізьми на очах, але вже не сперечаючись, говорять байдужому новому поколінню про те, що після "Эдипа", "Димитрия Донського", "Поліксени" і "Фингала" 190 нема чого і їздити в театр. Є люди, для яких російська поезія вмерла з Ломоносовим і Державіним і які хоча не оспоривают заслуг Жуковського, однак і неохоче говорять про їх. Є люди, які не інакше можуть захоплюватися Жуковським, як заперечуючи всяке поетичне достоїнство в Пушкіні. Але скільки тепер таких, які, юнаками зустрівши перші досвіди таланта Пушкіна, зупинилися на Пушкіні, не в силах ні на крок рушити вперед, і відверто зізнаються, що не бачать нічого особливого й незвичайного в Гоголеві. Інші ж, яких перші створення Гоголя застали ще в порі юності, у порі живої й швидкої восприемлемости вражень і здатності розумового руху, - високо цінують і Пушкіна й Гоголя; але навіть і не підозрюють істотного значення Лермонтова. Це, втім, не виходить, щоб вони не визнавали в Лермонтові таланта: ні, хто від поезії Пушкіна перейшов через поезію Гоголя, той уже поневоле бачить далі й глибше людей, що зупинилися на Пушкіні, і не може не захоплюватися досвідами Лермонтова; але захоплюватися поетом і розуміти його - це не завжди те саме... І всі ці шанувальники різних думок живуть у те саме час, розділяючись на строкаті групи представників і минулих уже, і минаючих, і існуючих ще поколінь... І їхнє існування є ознака життя й розвитку суспільства, у яке царствений перетворювач-зиждитель вдихнув душу живу, так живе вічно!.. і чим більше кількість, чим строкатіше розмаїтість представників минулих смаків і думок, тим яскравіше й поразительнее виказивается життєвість суспільного розвитку

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Adblock
detector