Відсталі можуть збуджувати жаль і жаль, як люди заживо померлі, як старезний старець, оточений одними могилами милих йому істот, що живе одними спогадами про неповоротно минулу пору счастия, далекий і холодний для всіх надій і зваб, якими киплять не рідні йому нові покоління; але навряд чи справедливо було б нехтувати цих відсталих, а тим більше обвинувачувати їх. Благо тому, хто розпізнаний Зевеса любовию, незгасно носить у серце своєму прометеев вогонь юності, завжди жваво співчуваючи вільній ідеї й ніколи не покоряючись оцепеняющему часу або мертвущому факту, — благо йому: тому що ця божественна здатність моральної рухомості є стільки ж рідкий, скільки й дорогоцінний дарунок неба, і деяким вибраним ниспосилается він! Відчути великого поета, що цілком виразив собою момент суспільного розвитку, — це значить пережити целую життя, прийняти в себе цілий, окремий і самобутній мир думки, отже, дати своєму моральному існуванню особливу настроєність, відлити дух свій в особливу форму. І тому тільки занадто глибока й сильна натура здатна буває приймати в себе всі, нічим не переповняючись, і носити в груди своєї цілі мири, завжди жаждая нових. По більшій частині людям важко відриватися від того, що раз наповнило їх, раз опанувало ними, і вони вороже, як на єресь, дивляться на те, що наповнює й володіє вже далекими їм поколіннями. Усяка література не без живих прикладів у цьому роді. Так інший літній критик, ci-devant Колишній поборник вищих поглядів і нових ідей, а тепер відсталої обскурант, так само точно й тими ж словами нападає на нового великого поета і його шанувальників, як ніколи нападали люди старого покоління на колишнього великого поета і його шанувальників…
Він і не підозрює, що він повторює жалюгідну роль тих самих людей, яких ніколи, може бути, він перший затаврував ім’ям «відсталих», що він тепер кидає в молоде покоління тою же брудом, которою ніколи шпурляли в нього класичні перуки, і що, подібно їм, він тільки себе маже етою брудом… Таке видовище може збуджувати лише хворобливий жаль — більше нічого
На такі думки навела нас маленька книжка м. Баратинського, названа їм «Сутінками». Всі, сказане нами, — анітрошки ні відступ від предмета статті, ні вступ з яєць Леди: ні, ці думки збудила в нас поетична діяльність м. Баратинського, і під впливом цих думок хочемо ми розглянути її критично. Хто незабаром їде, тому здається, що він коштує, а всі повз нього мчиться: от чому Росії й не помітний її власний хід, тим часом як вона не тільки не стоїть на одному місці, але, навпроти, рухається вперед з неимоверною бистротою. Ця швидкість руху виразилася й у літературі. Голова кружляється, коли подумаєш про відстань, що розділяє предпрошлое десятиліття ( 1820-1830) від минулого ( 1830-1840), а минуле десятиліття від цих двох минулого років сьогодення! Справді скажеш:
Свіжий переказ, а віриться із працею!
чиДавно була ця повінь альманахів, що затопило було всі бібліотеки; чи давно видавався «Телеграф», якого думки були так нові й глибокі і який так справедливо величався своєю надзвичайною витратою, опираючись на 1200 постійних передплатників? Чи давно література наша пишалася такою безліччю (на жаль! забутих тепер) знаменитостей, які були тому великі, що одна написала погану романтичну трагедію й дюжину водяних елегій; інша — видала альманах, третя — затіяла листок, четверта надрукувала уривок з незакінченої поеми, п’ята потисла в приятельському журналі кілька безневинних і досить приємних оповідань?.. Чи давно Марлинский був генієм? Чи давно повести не тільки м. Полевого, — але й м. Погодина вважалися необхідною прикрасою й альманаху й журналу? Чи давно на «Івана Вижигина» 192 дивилися мало-мало не як на геніальний твір? Давно вони наводять на смутну думу про мінливість цього треволненного миру…
Немає; ще одне питання! Чи давно м. Баратинський, разом з м. Язиковим, становив блискучий тріумвірат, главою якого був Пушкін? А тим часом як уже давно одинокою коштує колосальна тінь Пушкіна й, повз своїх сучасників і сподвижників, подає руку поетові нового покоління, якого талант застав і оцінив Пушкін ще при житті своєї!.. Чи давно кожний новий вірш м. Баратинського, що з’явилося в альманасі, збуджувало увагу публіки, толки й суперечки рецензентів?.. А тепер тихо, скромно з’являється книжка з останніми віршами того ж поета — і про неї вже не говорять і не сперечаються, про неї ледь згадали в яких-небудь двох журналах, у звіті про вихід різних книг, віршованих і прозаїчних… Так не подумають, що ми цим хочемо сказати, що дарування м. Баратинського незначно, що воно користувалося незаслуженною славою: ні, ми далекі від подібної думки; ми високо поважаємо яскравий, чудовий талант поета вже далекого нам покоління, і тому саме, що поважаємо його, хочемо, в огляді його поетичної діяльності показати, чому його добутку, будучи й тепер витонченими, як і завжди були, уже не мають тепер тої ціни, яку мали колись.
Такі явища завжди мають дві причини: одна полягає в ступені таланта поета, інша в дусі епохи, у яку діяв поет. Ніхто не може стати вище засобів, даних йому природою; але історичний і суспільний дух епохи або збуджує природні засоби действователя до вищого ступеня властивої їм енергії, або послабляє й парализирует їх, змушуючи поета зробити менше, ніж би він міг. Відносини поета до його епохи бувають двоякі: або він не знаходить у її сфері життєвого змісту для свого таланта, або, не стежачи за сучасним духом, він не може скористатися тим життєвим змістом, яке могла б представити його таланту епоха. У кожному із цих випадків результат один — передчасний занепад таланта й передчасна втрата справедливо стяжанной слави. Відкриття причин такого сумного кінця блискучим образом початого поприща не принесе користі поетові, про яке йде справа; але уроки минулого корисні для сьогодення й майбутнього, і один з обов’язків ґрунтовної критики — звертати увагу на такі уроки
Були часи, коли російська критика складалася із заміток про окремі вірші. «Який гармонійний вірш! як вдало скористався поет звуконаслідуванням: у цьому вірші чутний рокіт грому й завивання вітру! Але наступний потім стих ображає слух какофониею й притім після негативної частки не поставлений знахідний відмінок замість родового. А от у цьому вірші й наголоси неправильні й усікання численні; звичайно, пиитические вільності дозволяются віршотворцям, але вони повинні мати свої границі. Як вдало от у цьому вірші виражена ніжність пастушки й скільки простодушності й безвинності в її відповіді!» Так або майже так критикували поетів наші аристархи доброго старого часу. Із двадцятих років поточного сторіччя сталі критикувати інакше. Замість філологічних, граматичних і просодических заміток, замість похвал або осуджень окремо взятим віршам сталі робити естетические зауваження на окремі місця поетичного добутку: такий-те характер витриманий, а такий-те не витриманий, таке-те місце разюче своїм драматизмом або своїм ліризмом, а таке-те слабко й т.п. Ця критика була більшим кроком уперед; але тепер і вона незадовільна. Тепер жадають від критики, щоб, не захоплюючись частковостями, вона оцінила ціле художнього твору, розкривши його ідею й показавши, у якому відношенні перебуває ця ідея до свого вираження й у якому ступені добірність форми виправдує вірність ідеї, а вірність ідеї сприяє добірності форми
Якщо ж справа йде про цілу поетичну діяльність поета, то від сучасної критики вимагають не вигуків начебто наступних: «Скільки душі й почуття в цій елегії г. N., скільки сили й глубокости в цій його оді, якими разючими положеннями буяє його поема, як вірно витримані характери в його драмі!» Ні, від сучасної критики вимагають, щоб вона розкрила й показала дух поета в його утворах, простежила в них переважну ідею, що панує думу всього його життя, усього його буття, виявила й зробила ясним його внутрішнє споглядання, його пафос. Якщо ми скажемо, що переважний характер поезії м. Баратинського є елегійний, то скажемо істину, але цим ще нічого не пояснимо, тому що характер чиєї б те не було поезії ще не становить її сутності, як фізіономія не поставляє сутності людини, хоча й натякає на неї. Щоб пояснити те й інше, повинне розкрити ідею й у ній знайти причину й розгадку характеру й фізіономію. Що таке елегійний тон у чиїй би те не було поезії? — смутне почуття, яким перейняті створення поета. Але почуття саме по собі ще не становить поезії: треба, щоб почуття було породжено идеею й виражало ідею. Безглузді почуття — доля тварин; вони принижують людину. До честі м. Баратинського повинне сказати, що елегійний тон його поезії походить від думи, від погляду на життя й що цим самої він відрізняється від багатьох поетів, що вийшли на літературне поприще разом з Пушкіним. Розглянемо ж ідею, що проникає собою створення м. Баратинського й становить пафос його поезії. Візьмемо для цього одне із кращих, хоча й пізніших його добутках — «Останній поет». У цій п’єсі поет висловився весь, із всею тайною своєї поезії, з усіма її достоїнствами й недоліками. Розберемо ж її всю від слова до слова