И хіба не були епохами смерті хрестові походи, коли вся Європа в жаху очікувала страшного суду й всіх народів її рушили в Азію, щоб у своїй колисці знайти й свою труну; або тридцятирічна війна, коли випалена, обгоріла Німеччина походила на розграбований стан?.. Отже, думати, що людство коли-небудь умре й що наше століття є його передсмертне століття, — значить не розуміти, що таке людство, значить не мати високої віри в його високе значення… Якщо наше століття й індустріальне по перевазі, це недобре для нашого століття, а не для людства: для людства ж це дуже добре, тому що через це майбутня громадськість його усталює свою перемогу над своїми древніми ворогами — материею, простором і часом. При цьому не зле не забувати, що наше індустріальне століття гордо називає своїми синами Ґете, Бетховена, Байрона, Вальтера Скотта, Купера, Беранже й багатьох інших художників. Невже ж це все останні поети?.. Багато ж їх!.. Ми ще розуміємо боягузливі побоювання за майбутню долю людства тих недостатньо віруючих людей, які думають передбачати його погибель в индустриальности, меркантильності й поклонінні тельцеві златому; але ми ніяк не розуміємо розпач тих людей, які думають бачити загибель людства в науці. Адже людське знання складається не з однієї математики й технології, адже воно додається не до одним залізниць і машин… Навпроти, це тільки одна сторона знання, це ще тільки нижче знання, — вище объемлет собою мир моральний, містить в області свого ведення всі, чим високо й свято буття людське, усе, що становить достоїнство й велич ім’я людського, всі ті великі питання, які присущни самій натурі людини, з яким він народиться і які носить у груди своєї… Крім математики й технології, є ще філософія й історія — одна як наука розвитку в мисленні довременних і безтілесних ідей, інша — як наука здійснення у фактах, у дійсності, розвитку цих довременних ідей, таємничих і первосущних матерій усього сущого, усього що народжується й умирає й, незважаючи на те, вічно живучого!..
Нам, може бути, скажуть, що вірш не є філософська система й що особливо по одному вірші не можна містити про розумовий погляд поета на мир. На перше ми дамо відповідь нижче; замість же відповіді на друге перейдемо до інших віршів м. Баратинського: вони відповідять за нас
Поки людина єства не катувала
Горном, вагами й мірою;
Але детски вещаньям природи слухався
Ловив її знаменья з вірою;
Покуда природу любив він, вона
Любов’ю йому відповідала,
Про нього дружелюбної турботи повна,
Мова для нього знаходила
Почуя лихо над його головою,
Вран каркав йому в опасенье,
И задуму, у пору смирясь перед долею,
Воздерживал він дерзновенье.
На шлях йому вибіг з лісу вовк,
Крутясь і подъемля щетину,
Перемогу пророкував, і смів свій полк
Кидав він на вражу дружину
Чету голубина, віючи над ним,
Блаженство любові провіщала:
У пустелі безлюдної він не був одним,
Не далеке життя в ній дихалася
Але почуття знехтувавши, він довірив розуму;
Удався в суєту вишукувань…
И серце природи закрилося йому,
И немає на землі прорікань! 193
Коротко і ясно: усе наука винувата! Без її ми жили б не гірше ірокезів… Але чи добре, але чи щасливо живуть ірокези без науки й знання, без доручення до розуму, без суєти вишукувань, з повагою до почуття, з томагоуком у руці й у вічній різанині з подібними собі? Немає чи й у них, у цих щасливих, цих блаженних ірокезів, своєї суєти випробувань, немає чи в них своїх понять про честь, про право власності, своїх мучень честолюбства, славолюбства? І чи завжди вран устигає застерігати їх від лиха, чи завжди вовк пророкує їм перемогу? Чи точно вони — безневинні діти матері-природи?.. На жаль, ні, і тисячу разів немає!.. Тільки тваринним безглуздим, керованим одним інстинктом, живуть у природі й природою. Дикун-Людина татуює своє тіло, простромлює свої ніздрі й вуха (в останньому недалеко пішов від нього й освічений європеєць, принаймні в особі своєї прекрасної підлоги, — знак, що ще багато йому роботи для звільнення себе від первісного варварства), простромлює свої ніздрі й вуха, щоб прикрашати їхній блискучими привесками: варварство й брутальність — без сумніву; але вже цим самим варварством він коштує вище тварини
Тварина народиться готовим; чого не виросте на ньому, того не прилаштує воно собі штучне; воно не може зробитися ні краще, ні гірше того, якої створила його природа. Людина буває твариною тільки до появи в ньому перших ознак свідомості; із цієї пори він відділяється від природи й, збройний мистецтвом, бореться з нею все життя свою. Це ми бачимо на дикунах: вони ті ж люди, що й освічені європейці, і істотне їхнє розходження від останніх полягає тільки в тім, що їхня штучність нерозумна: опроміните їхнім світлом розуму, і вони своє татуювання замінять одягом, тобто помилкову штучність замінять истинною. Але в самих дикостях і безглуздостях цих нещасних дітей природи видно вже розрив вийти з оковів природи, розрив від інстинкту до розуму. В XVIII столітті найбільші розуми були наклонни бачити в дикунах зразок незіпсованої людської природи; тоді ця думка, викликана крайностию європейського суспільства, що гнив у помилковій штучності, була й нова й блестяща. В XIX столітті ця думка й стара й пішла:
Усе думка, так думка! Художник бедний слова!
Про жрець її! Тобі забвенья немає;
Всі отут, так отут, і людина й світло,
И смерть, і життя, і правда без покриву
Різець, орган, кисть! щасливий, хто ваблений
До них почуттєвим, за грань їх не ступаючи!
Є хміль йому на святі земному! 194
Але перед тобою, як перед нагим мечем,
Думка, гострий промінь! блідне життя земна!
И це поняття про відношення думки до мистецтва зовсім гармоніює з поняттям м. Баратинського про відношення розуму до почуття, науки до життя. Що таке мистецтво без думки? — те ж саме, що людина без душі — труп… І чому розум і почуття — початку ворожі один одному? Якщо вони ворожі, то одне з них — зайвий тягар для людини. Але ми бачимо й знаємо, що дурні бувають позбавлені почуття, а байдужі люди не відрізняються розумом. Ми бачимо й знаємо, що переважний розвиток почуттю щодо розуму робить людини, самим щасливим образом обдарованого від природи, або фанатиком-звіром, або старою бабою, суеверною й слабоумною; так само, як один розум без почуття робить людини або аморальною істотою, егоїстом, або сухим діалектиком, безжиттєвим педантом, що у всім бачить одні логічних формальностей і ні в чому не бачить душі й змісти. Очевидно, що розум і почуття — дві сили, дорівнює нужденний друг у другу, мертві й незначні одна без іншої. Почуття й розум — це земля й сонце: земля у своїх таємничих надрах приховує рослинну силу й всі зародки плодів своїх, сонце збуджує її рослинну силу — і радісно рвуться на світло його з темної фатальної країни зеленіючі стебла її породжень…
Так у груди людини — у цьому підземному царстві темних передчуттів і німих відчуттів, ховаються, немов у землі, корінь всіх наших живих прагнень і жагучих помислів; але тільки світло розуму може й розвивати, і кріпити, і просвітлювати ці відчуття й почуття до думки, — без нього вони залишаються або тваринним інстинктом, або дикими страстями, чорними демонами, устрояющими загибель людини… Почуття у свою чергу є дійсність розуму, як тіло є реальність душі: без почуття ідеї холодні, світять, а не гріють, позбавлені життєвості й енергії, нездатні перейти в справу. Отже, повнота й досконалість людської натури полягає в органічній єдності розуму й почуття. Горі будинку, що розділяється сам на себе; горі людині, у якому почуття повстане на розум або розум повстане на почуття! І однакож це горе неминуче, необхідне, і мертвий, незначний та людина, що не випробувала його! Почуття по натурі своєї прагне до положення, любить зупинятися на позитивних результатах; розум контролює положення почуття й, якщо не знайде їх ґрунтовними, заперечує їх. Звідси відбувається борошно сумніву. Але без цього сумніву людин, зупинившись раз на відомому положенні, і закоснів би в ньому, не рухаючись уперед, отже, не розвиваючись, — не робився б з дитини отроком, з отрока юнаків, з юнака чоловіком, із чоловіка старцем, але до смерті своєї залишався б дитиною. Дух сумніву жене людини від одного визначення до іншому, — і благо тому, хто сумнівався у відомих істинах, не сумніваючись в існуванні істини, тому що істини минущі, але істина вічна!