Він вселяв Аристофанові його комедії; він нашіптував риторові Лукиану його «Діалоги богів»; він допоміг Колумбу відкрити Америку; він винайшов порох і друкарство; він продиктував Ульріху Гуттену його злу сатиру «Epistolae obscurorum virorum» {«Листа темних людей». Бомарше — його «Фігаро», і багато філософських казок і сатиричних поем продиктував він Вольтерові; він знищив нашийники васалів і лицарські розбої феодальних баронів, священну інквізицію й благочестиве автодафе. Ґете схопив його тільки за хвіст у своєму Мефистофеле, а в особу тільки злегка заглянув йому. Зате колосальний Байрон не тріпотячи дивився йому в очі й гордо мерялся з ним силою духу й, як рівний рівному, подав йому руку на вічну дружбу. З російських поетів перший познайомився з ним Пушкін, і обтяжливо було йому його знайомство, і сумні «були його зустрічі з ним… Він не впав від нього; але й не довідався, не зрозумів його… І не дивно: ніщо не робиться раптом. Зате інший російський поет, що з’явився вже по смерті Пушкіна, не злякався цього страшного гостя: він знаком був з ним ще з дитинства, і його фантазія з любовию плекала цей «могутній образ», для нього:
Як цар німої й гордий, він сіяв
Такий чарівно-солодкої красотою,
Що було страшно…
Він був вибраним героєм полум’яного марення його юності, і йому присвятив він целую поему, де за всі втрачені блага життя цей страшний герой обіцяє відкрити «безодню гордого познанья»…
Людина страшиться тільки того, чого не знає; знанням побеждается всякий страх. Для Пушкіна демон так і залишився темною, страшною стороною буття, і таким є він у його створеннях. Поет любив обходити його, скільки було можливо, і тому він не висловився весь і відніс із собою в могилу багато недоторканих струн душі своєї; але, як натура сильна й велика, він умів, скільки можна було, винагородити цей недолік, тоді як інші поети, що вийшли з ним разом на поетичну арену, упали жертвою з і нерозгаданого ними духу, і для них назавжди думка залишилася ворогом почуття, істина — бичем счастия, а мрія й дитячі сни поезії — вищим блаженством життя…
Із всіх поетів, що з’явилися разом з Пушкіним, перше місце безперечно належить м. Баратинському. Незважаючи на його ворожнечу до думки, він, по натурі своєї, покликаний бути поетом думки. Таке протиріччя дуже зрозуміло: хто не мислитель по натурі, той про думку й не клопоче; бореться з мислию той, хто не може опанувати нею, прагнучи до неї всіма силами душі своєї. Ця невитримана боротьба з мислию багато ушкодила таланту м. Баратинського: вона не допустила його написати жодного з тих створінь, які зізнаються капітальними добутками літератури, і якщо не навічно, те надовго переживають своїх творців
Глянемо тепер на деякі вірші м. Баратинського з боку думки. У посланні до Г-Чу поет говорить:
Ворог суєтних утіх і ворог утіх ганебних,
Не поважаєш ти дрібничок віршованих,
Не догодить тобі сладчайший зі співаків
Розпусною принадністю зніжених віршів:
Високу мету поет обрати зобов’язаний
Потім він пояснює Г-Чу, чому не може прийняти його виклику —
Залишити мирний склад
И, їдкої желчию насичуючи рядка,
Сатирою повстати на дурість і пороки
И чим же? — тим, що сатирою можна нажити собі ворогів, а подяка суспільства — погана подяка, тому що він, поет, не вірить подяки. От висновок цього вірша:
Ні, немає! розумний чоловік іде шляхом іншим,
И поблажливий до дурінь людським,
Не виставляє їх, але зносить доброзвичайно,
Він не намагається, упевнений забавно
У всемогутності болтанья свого,
Їм у людях змінити людське єство,
З нас, я думаю, не скаже жоден
Осиці: дубом будь, иль дубу: будь осикою;
Меж тим — як дивні ми! — меж тим кожний з нас
Переінакшити світло задумувало не раз
Подібні думки, без сумніву, дуже розсудливі й навіть ґречні, але навряд чи вони поетично-великодушні й рицарсько-високі… Розсудливість не завжди розумність: часто буває воно те байдужістю й апатиею, те егоїзмом. Але от ще кілька віршів із цього ж вірша:
Корисний суспільству сатирик безсторонній,
Дихаючи любовию до співгромадян своїм,
На їхні дуріння він скаржиться їм:
Те укоризнами повставши на злодеянье,
Його приводить він у благе содроганье,
Те їдкої силою забавного слівця
Упокорює попихи гордовитого дурня;
Він вдач опікун і разом правди воїн
Звіривши ці вірші з наведеними вище, легко зрозуміти, чому такий вірш, навіть якби воно було написано й гарними віршами, не може тепер читатися…
«На смерть Ґете» є одне із кращих між дрібними віршами м. Баратинського. Вірші в ньому дивні; але вірш, незважаючи на те, не витримано й тому не робить того враження, якого б можна було очікувати від таких чудесних віршів. Причина цього очевидна: невизначеність ідеї, невірність у змісті. Поет занадто багато й занадто бездоказово приписав Ґете, говорячи, що
…ніщо не залишене їм
Під сонцем живим без привіту;
На все відгукнувся він серцем своїм,
Що просить у серця відповіді:
Крилатою думкою він мир облетів,
В один безмежному знайшов він межа
Прекрасно сказано, але несправедливо! Не було, немає й не буде ніколи генія, який би один усе осяг або все зробив. Так і для Ґете існувала ціла сторона життя, що, по його німецькій натурі, залишилася для нього terra incognita. {Невідомою землею. } Цю сторону виразив Шиллер. Обоє ці поета знали ціну один іншого, і кожного з них умів іншому відплачувати належне. Кривдно бачити, як люди, не розуміючи справи, усі віддають Ґете, всі віднімаючи в Шиллера… Якщо вже треба порівнювати один з одним цих поетів, те, право, ще не вирішена справа, хто з них долее буде володарювати в царстві майбутнього; і багато хто не без підстави догадуються вже, що Ґете, поет минулого, у сьогоденні вмер розвінчаним царем… Замість беззвітного гімну Ґете поетові варто було б охарактеризувати його, — і він зробив це тільки в четвертому куплеті, у якому досить вдало схоплений пантеїстичний характер життя й поезії Ґете:
Із природою одною він життям дихав:
Струмка розумів лепетання,
И говір деревних аркушів розумів
И почував трав прозябанье,
Була йому зоряна книга ясна,
И с їм говорила морська хвиля
Наступні потім заключні куплети слабкі вираженням, темні й невизначені мислию, а тому й руйнують ефект усього вірша. Усе, що говориться в п’ятому куплеті, так само можег бути застосоване до всякого великого поета, як і до Ґете; а що говориться в шостому, те ні до кого не може бути застосоване за темнотою й сбивчивостию думки
Тепер звернемося до поем м. Баратинського. У них багато окремих поетичних крас; але в цілому жодна не витримає ґрунтовної критики
Росіянин молодий офіцер, на постої у Фінляндії, зваблює дочка свого хазяїна, чухоночку Эду, — добродушне, любляче, лагідне, але нічим особливим не відмінне від природи створення. Покинута своїм звабником, Эда вмирає з туги. От зміст «Эди» — поеми, написаної прекрасними віршами, виконаної душі й почуття. І цих деяких рядків, які сказали ми про цю поему, уже досить, щоб показати її безвідносну неважливість у сфері мистецтва. Такого роду поеми, подібно драмам, вимагають для свого змісту трагічної колізії, — а що трагічного (тобто поетично^-трагічного) у тім, що пустун звабив дівчину й кинув її? Ні характер такої людини, ні його положення не можуть збудити до нього участі в читачі. Майже такий же зміст, наприклад, у повісті Лермонтова «Бела»; але яка різниця! Печорин — людина, що пожирається страшними силами свого духу, засудженого на внутрішню й зовнішню бездіяльність; краса черкески його вражає, а труднощі опанувати нею дратує енергію його характеру й підсилюють зачарування ожидающего його счастия; холодність Бели ще більше підбурює його пристрасть, замість того щоб послабити її. Але коли він упився першими захватами цієї оригінальної любові до простій і дикої дочки природи, він відчув, що для тривалого почуття мало однієї оригінальності, для счастия в любові мало однієї любові, — і його починає терзати думка про загибель милого, хоча й дикої, жіночної істоти, що, у своїй природній простоті, не вміло не вимагати, не дати в любові нічого, крім любові. Трагічна смерть Бели, замість того, щоб полегшити положення Печорина, страшно потрясає його, з новою силою збуджуючи в ньому спалах колишнього полум’я, — і від його дикого реготу содрогается серце не в одного Максима Максимича, і стає зрозуміло, чому він після смерті Бели довго був нездоровий, весь схуд і не любив, щоб при ньому говорили про неї… Це не залицяльник, не водевільний дон-хуан, ви не вините його, але страждаєте з ним і за нього, говорячи подумки: «Про гору нам, породженим у світло!» Для деяких характерів не почувати, бути поза якої б те не було духовної діяльності — гірше, ніж не жити; а жити — це більше чим страждати, — і от є трагічна колізія, як думка непереборної долі, гідна й поеми й драми великого поета… Набагато глибше, по характері героїні, інша поема м. Баратинського — «Бал»: