Усі говорять про поезію, усі вимагають поезії. Очевидно, це слово для всіх має таке ясне й певне значення, як, наприклад, слово «хліб» або ще більше — слово «гроші». Але коли тільки двоє почнуть пояснювати один іншому, що кожний з них розуміє під словом «поезія», те й виходить на перевірку, що один називає поззиею воду, іншої — вогонь. Що ж, якби все-те так звані аматори поезії заговорили про предмет своєї любові!
Це була б теперішня картина вавилонського змішання мов! І дуже природно: якщо важко визначити поезію вченим образом, те ще сутужніше натякнути на її значення повсякденною мовою суспільства, всім і кожному дорівнює зрозумілим. Якщо б вам і вдалося це, ви все-таки задовольните тільки людей, які з вами симпатизують, які однаково з вами настроєні. Справді, якщо я під словом «поезія» розумію розміряні й зарифменние рядка, що містять у собі правила ґречності й чесноти, те як ви переконаєте мене, що поезія є відтворення, живопис явищ життя? Якщо я під словом «ідеалізування» розумію подання дійсності зовсім не так, як вона є, — ходулі думок, диби почуття, то як запевните ви мене, що «ідеалізування» дійсності є тільки підпорядкування взятих з її матеріалів відомої мети, витяг з її, так сказати, її сутності й зчленування в живе й органічне ціле різнорідних, очевидно, частин? Якщо я під словом «натхнення» розумію моральне сп’яніння, як би від прийому опіуму або дії винного хмелю, несамовитість почуттів, гарячку страсті, які змушують непокликаного поета зображувати предмети в якімсь божевільному крутінні, виражатися дикими, натягнутими фразами, неприродними зворотами мовлення, надавати звичайним словам насильницьке значення, — то як напоумите ви мене, що «натхнення» є стан духовного ясновидіння, лагідного, але глибокого споглядання таїнства життя, що воно, як би магічним жезлом, викликає з недоступної почуттям області думки світлі образи, повні життя й глибоке значення, і навколишню нас дійсність, нерідко похмуру й неструнку, виявляє просветленною й гармоническою?.. Поезія й наука тотожні, якщо під наукою повинне розуміти не одні схеми знання, але свідомість думки, що криється в них. Поезія й наука тотожні, осяга_ як не одною какою-нибудь зі здатностей нашої душі, але всею полнотою нашої духовної істоти, виражаемою словом «розум». Щодо цього вони резкою чертою відділяються від так званих «точних» наук, що не вимагають нічого, крім розуму, і хіба ще уяви. Можна бути дуже розумною людиною й не розуміти поезії, уважати її за дурницю, за брязкітку рим, которою бавляться дозвільні й недоумкуваті люди; але не можна бути розумною людиною й не усвідомлювати в собі можливості осягти значення, наприклад, математики й зробити в ній, при посиленій праці, б_про_льшие або менші успіхи
Можна бути розумним, навіть дуже розумною людиною й не розуміти, що гарного в «Илиаде», «Макбеті» або ліричному вірші Пушкіна; але не можна бути розумною людиною й не розуміти, що два, помножені на два, становлять чотири або що дві паралельні лінії ніколи не зійдуться, хоча б продовжені були в нескінченність. Ясно, що під словом «точних» істин розуміють ті істини, яких очевидності й непохитності не може не визнати жодна людина у світі, не позбавлений здорового глузду, що насамперед відрізняє людей від тварин. Щодо цього наука, у вищому її значенні, тобто філософія, і поезія — повторюємо — тотожні: та й інша дорівнює далекі від того, що має хоча вид «точності». Але в хаотичній боротьбі й протилежності понять, переконань і смаків щодо творів мистецтва уважний погляд відкриває, як і у всіх великих явищах життя, торжество єдності, що тим вище й поразительнее торжества «точності», чим, очевидно, неопределеннее й неуловимее для розуму сутність мистецтва. Океан часу, що змив з особи землі грецькі республіки, виніс імена: Гомера, Гезиода, Эсхила, Софокла, Пиндара, Анакреона, — і тепер всі, що вважають себе причастниками дарунків натхнення, охоче або поневоле, все-таки дивуються цим іменам. Вдало зроблена копія з Аполлона Бельведерского {2} збуджує загальний захват, а оригіналам, що складаються із двох шматків мармуру, немає ціни. Невігласа, що позіхають від драм Шекспіра й потай воліють їм мильні бульки водевілів, уголос хвалять Шекспіра й ображаються, якщо з ним порівнюють кого б те не було. Але це робота часу: у строкатості сучасності торжество єдності думки ще поразительнее, тому що воно є разом і торжество розумності над близорукою обмеженістю, над борьбою дрібних страстей. Пушкіна з’явився в нас у часи класичної нерухомості, і тому як прихильно й привітно зустріло його молоде покоління, так неприязно й суворо прийняло його старе покоління, і особливо записні поети, літератори й словесники того часу. Але істина взяла своє, — і, незважаючи на змішані лементи й запеклі суперечки, _загальна думка_ негайно ж звеличило ім’я молодого поета вище всіх поетичних лауреатів, колись його й при ньому колишніх
Але це торжество єдності над розмаїтістю й протиріччям у думках про такий невизначений і неточний предмет, яке мистецтво, виходить не з безлічі, не з юрби, але від деяк і вибраних переходить у юрбу. Не всі можуть і не все повинні розуміти витончене; його розуміють тільки деякі вибрані. Хто по натурі своєї є дух від духу, — той по праву народження причетний всіх дарунків духу, недоступних плоті і її душу — розуму. Розум становит людини вище всіх тварин; але тільки розум робить його людиною по перевазі
Розум не крокує далі «точних» наук і не розуміє нічого, що виходить із тісного кола «корисного» і «насущного»; розум же объемлет нескінченну сферу сверхопитного й сверхчувственного, робить ясним незбагненне, очевидним — невизначене, певним — «неточне». Мистецтво належить до цієї сфери буття, доступної тільки розуму, — і тому розуміти поезію не можна вивчитися, так само, як не можна вивчитися писати вірші. Восприемлемость вражень витонченого є свого роду талант: вона не здобувається ні наукою, ні утворенням, ні вправою, але дається природою. Збагнення поезії є одкровення духу, а таїнство одкровення сокривается в натурі людини; тим часом, відомо, що натури людей різноманітні нескінченно й представляють собою нескінченні сходи з нескінченними щаблями — знизу нагору або зверху долілиць, дивлячись по тому, з якого кінця будете дивитися на неї. Поезія спочатку сприймається серцем і вже їм передається голові. Тому, чиє серце жорстко й черство від природи для воспринятия вражень витонченого, — оточите його з малолітства творами мистецтва, тлумачте йому целую життя про поезію, — він придбає тільки навичку до її форм і привчиться судити про їхню зовнішню обробку; але сутність творчості назавжди залишиться для нього тайною, що він і підозрювати не буде. І таких людей, далеких поезії по натурі своєї, незрівнянно більше, ніж людей, обдарованих інстинктом витонченого. Чому ж це? — Тому ж, чому число художників ставиться до юрби, як одиниця до мільйона. — А чому ж існує це відношення? На таке питання дає чудова відповідь Моцарт Пушкіна, говорячи Сальери:
Коли б всі так почували силу
Гармонії! Але немає: тоді б не міг
И мир існувати; ніхто б не став
Піклуватися про потреби низького життя;
Усе зрадилися б вільному мистецтву
Нас мало вибраних, щасливців дозвільних,
Пренебрегающих знехтуваною користю,
Єдиного прекрасного жерців
Звичайно, юрба так само холодна й байдужа до мистецтва, як прихильна й віддана користі; — і поет має повне право, у пориві щирого обурення, відповідати на її безглузді лементи:
Мовчи, безглуздий народ,
Поденник, раб потреби, турбот!
Нестерпний мені твоє ремство зухвалий
Ти хробак землі, не син небес;
Тобі б користі все — на вагу
Кумир ти цінуєш Бельведерский:
Ти користі, користі в ньому не зриш
Але мармур цей адже бог!.. Так що ж!
Грубний горщик тобі дорожче:
Ти їжу в ньому собі вариш…
Але чим байдужіше й холодніше юрба до справи мистецтва, тим вище й поразительнее торжество мистецтва над толпою: мимоволі підкоряючись впливу обранців природи, воно визнає його автономію *, незважаючи на його «неточність», і тим самим робить явним единодержавие розуму. І поет, істота, що називає користь — цей ідол юрби — презренною, поет збуджує до себе марновірний подив юрби, сбирает данина її рукоплесканий, збуджує в ній захват своєю появою. Це таке явище, перед яким поневоле задумається самий жаркий шанувальник «корисного», що осяг всю глибину «точної» премудрості…