Плачемо плачуть всі, не вгамовують
У цих віршах повна картина домашнього побуту й простих, малосложних, простодушних сімейних відносин у наших предків
Зніяковів Степан Парамонович крепкою думою.
И він став до вікна, дивиться на вулицю —
А на вулиці ніч темнехонька;
Валить білий сніг, розстеляється,
Заметає слід людський
От він чує в сінях дверима ляснули,
Потім чує кроки квапливі;
Обернувся, дивиться — сила хресна!
Перед ним коштує молода дружина,
Сама бліда, простоволоса,
Коси русяві розплетені
Снігом-Інеєм пересипані;
Дивляться очі мутні, як божевільні;
Вуста шепотять мовлення незрозумілі
Він запитує її, де вона шаталася: вуж чи не гуляла, чи не бенкетувала з дітьми боярськими, що волосся її так розпатлані й одяг порваний
Не на те перед святими іконами
Ми з тобою, дружина, обручалися,
Золотими кільцями менялися!..
Він загрожує замкнути її за дубові двері окуту, за залізний замок, щоб вона й світла Божого не бачила, його ім’я чесного не ганьбила
Як осиковий аркуш, затряслася Алена Дмитрівна, упала чоловікові в ноги, просячи його вислухати її й говорячи, що вона «не боїться смерті лютия, а боїться його немилості»: у дванадцяти віршах повна картина подружніх відносин варварського часу! Дружина розповідає чоловікові, що, шедши від вечерні додому, почула за собою чиїсь кроки, «оглянулася — людина біжить»; ця людина схопив неї за руки, говорячи їй, що він слуга пануючи грізного, прозивається Кирибеевичем, а зі славния сім’ї з Малютіної…
Злякалася я пущі колишнього;
Закружилася моя бідна голівонька
И він став мене цілувати-пестити
И, цалуя, усе присуджував:
— Відповідай мені, чого тобі потрібно,
Моя мила, дорогоцінна!
Хочеш золота алі перлам?
Хочеш яскравих каменів аль кольорової парчі?
Як царицю я наряджу тебе,
Стануть всі тобі заздрити,
Лише не дай мені вмерти смертю грешною:
Полюби мене, обійми мене
Хоч єдиний раз на прощання!»
И пестив він мене, цілував мене;
На щоках моїх і тепер горять,
Живим полум’ям розливаються
Поцалуи його окаянні…
А дивилися у хвіртку соседушки,
Смеючись, на нас пальцем показували…
Рвонувшись із рук його, вона залишила в нього свою фату бухарську й візерункова хустка — подарочек чоловіка. Висновок її оповідання складається в скаргах на свою ганьбу й у проханнях чоловікові — не дати її, свою вірну дружину, у наругу злим охульникам. Тоді Степан Парамонович посилає за своїми двома меншими братами й розповідає про образу, нанесеної йому злим опричником царським:
_А такої образи не стерпеть душі,
Так не винести серцю молодецькому_!
Говорить їм про свій намір — битися на смерть із опричником на кулачному бої, що буде завтра на Москві-Ріці, при самому царі, і просить їх постояти за правду, якщо сам буде побитий
И в відповідь йому брати мовили:
«Куди вітер дме в поднeбесьи,
Туди мчаться й хмаринки слухняні,
Коли сизий орел кличе голосом
На криваву долину побоїща,
Кличе бенкет бенкетувати, мерців забирати,
До нього малі орлята злітаються:
Ти наш старший брат, нам другий батько;
Роби сам, як знаєш, як відаєш,
А вуж ми тебе, рoдного, не видамо».
Із цієї відповіді видно, що сім’я Калашникових хоч і не славилася стільки, як Малютіних, але складалася із сизого орла з орлятами… Превосходно очеркнул поет у цій відповіді, начебто мимохідь, і простоту родинних відносин наших предків, де право первородства було й правом влади, де старший брат заступав місце батька для молодших. І це зроблено їм не в описі, а в живій картині, у самому розпалі найвищою мірою драматичної дії. Этою сценою сімейної наради кінчається друга частина драматичної поеми: діючі особи й зав’язка дії вже різко позначилися, — і серце наше завмирає від передчуття сумної розв’язки…
Над Москвою великої, златоглавою,
Над стіною кремлівської білокамінної,
Через далекі ліси, через сині гори,
По тесовим кровелькам играючи,
Хмаринки сірі разгоняючи,
Зоря червона піднімається;
Розметала кучері золотаві,
Умивається снігами розсипчастими,
У небо чисте дивиться, посміхається
_Уж навіщо ти, червона зоря, просипалася?
На який ти радості разигралася_?
На Москву-Ріку сходилися відважні молодці «розгулятися для свята, потішитися». Сам цар приїхав із дружиною, боярами й опричниками й велів оцепить серебряною ланцюгом місце в 25 саджений «для охотницкого бою, одиночного». Потім цар велів викликати мисливців:
Хто поб’є кого, того цар нагородить,
А хто буде побитий, тому Бог простить!
Виходить Кирибеевич і з похвальбою викликає супротивников, обіцяючись «лише потішити царя панотця, але для свята відпустити живого».
Раптом пролунала юрба — і виходить Степан Парамонович
Поклонився колись паную грізному,
Після білому Кремлю так святим церквам,
А потім всьому народу росіянинові
Горять його очі соколині,
На опричника дивляться пильно.
Супротив його він стає,
Бойові рукавиці натягає,
Могутние плечі распрямливает
Так кудряву бороду погладжує
Кирибеевич, не виходячи з тону своєї відважної, молодецької похвальби, запитує Калашникова про рід-плем’я й ім’я, «щоб знати, по ккому панахиду служити, щоб було чим і похвастатися».
Відповідає Степан Парамонович:
«А кличуть мене Степаном Калашниковим,
А народився я від честнова батька,
И жив я за законом Господньому:
Не ганьбив я чужої дружини,
Не розбійничав уночі темною,
Не таївся від світла небесного…
И промовив ти правду щиру:
По одному з нас будуть панахиду співати,
И не пізніше, як завтра в годину полуденний;
И один з нас буде хвастатися,
З відважними друзями пируючи…
_Не жарт жартувати, не людей смішити
До тебе вийшов я тепер, бусурманский син, —
Вийшов я на страшний бій, на останній бій!_»
И почувши те, Кирибеевич
Сполотнів в особі, як осінній сніг;
Бойки очі його затуманилися,
Між сильних плечей пробіг мороз,
На розкритих вустах слово завмерло…
От воно — жахливе торжество совісті в глибокій натурі, що ніколи не отрешится від совісті, як би не була перекручена розпустою, як би ні страшно загрузла з пороці!.. Завжди над нею грізна долоня морального закону, грізний голос суду Божия, тому що вона сама — свій моральний закон і свій невблаганний суд!..
Починається бій (ми пропускаємо його подробиці); права сторона перемогла,
И опричник молодої застогнав злегка,
Захитався, упав намертво;
Повалився він на холодний сніг,
На холодний сніг, начебто сосонка,
Начебто сосонка, у сирому борі
Під смолистий під корінь підрубана
Не чи правда: вам жаль відважного, хоча й злочинного бійця? З невиразимою тоскою повторите ви за поетом жалібну мелодію, которою виразив він його падіння… А тим часом, ви ж самі бажали перемоги шляхетному купцеві й загибелі його злочинному образникові… Таке чарівність великих натур: як би не був великий їхній злочин, але, покарані, вони залучають весь подив і всю любов нашу: ми бачимо в них жертви непереборної долі, і братнім поцілунком прощання й прощення в холодні, посинілі вуста їх запам’ятовуємо торжество відновленої їх смертию гармонії загального, котру порушили було вони своєю провиною…
Грозний цар запалився гнівом і запитує Калашникова: вольною волею або знехотя вбив він його вірного слугу й кращого бійця? Імовірно, Калашников міг би ще врятувати себе неправдою, але для цієї шляхетної душі, двічі так страшно враженої — і ганьбою дружини, що разрушили його сімейне блаженство, і кровавою помстою ворогові, не возвратившею йому колишнього блаженства, — для цієї шляхетної душі життя вже не представляло нічого звабливого, а смерть здавалася необходимою для уврачевания її незціленних ран… Є душі, які задовольняються дечим — навіть залишками колишнього счастия; але є душі, гасло яких — всі або нічого, які не хочуть заплямованого блаженства, раз потемненной слави: така була й душу відважного купця, ставного молодця, Степана Парамоновича Калашникова! Він сказав цареві всю правду, сховавши, однак, причину своєї помсти: