И йшов, колишучись, як у море човник,
Верблюд за верблюдом, підриваючи пісок
Мотаючись висіли меж твердих горбів
Візерункові підлоги похідних наметів;
Їхні смагляві ручки часом піднімали,
И чорні очі звідти блискали…
И, стан сухорлявий до луки наклоня,
Араб горячил вороного коня
И кінь дибки піднімався часом,
И стрибав, як барс, уражений стрілою;
И білого одягу гарні складки
По плечах фариса вилися безладно;
И, з лементом і свистом несучись по піску,
Кидав і ловив він спис на скаку.
Нема чого хвалити такі вірші — вони говорять самі за себе й вище всяких похвал
«Дарунки Тереку» є поетична апофеозу Кавказу. Тільки розкішна, живаючи фантазія греків уміла так персоніфікувати природу, давати образ і особистість її німим і розкиданим явищам. Ні можливості виписувати віршів із цієї дивно художньої п’єси, цього розкішного бачення багатої, райдужної, велетенської фантазії; інакше довелося б переписати весь вірш. Терек і Каспій персоніфікують собою Кавказ, як самі характеристичні його явища. Терек обіцяє Каспієві дорогий подарунок; але хтиво ледачий сибарит моря, спочиваючи в м’яких берегах, не внемлет йому, не зваблюючись ні чередою валунів, ні трупом відважного кабардинця; але коли Терек обіцяє йому таємний дарунок — цінніше всіх дарунків вселеної, і коли
…Над ним, як сніг білий
Голова з косий розмитої,
Колихався, спливла
И старий у блиску влади
Устав, могутній, як гроза,
И одяглися вологою страсті
Темно-сині очі
Він взиграл, веселощі повний —
И в обійми свої
хвилі, ЩоНабігають,
Прийняв з ремством любові…
Ми не назвемо Лермонтова ні Байроном, ні Ґете, ні Пушкіним; але не думаємо зробити йому гіперболічної похвали, сказавши, що _такі_ вірша, як «Русалка», «Три пальми» і «Дарунки Тереку», можна знаходити тільки в таких поетів, як Байрон, Ґете й Пушкін…
Не менш чудова «Козача колискова пісня». Її ідея — мати; але поет умів дати індивідуальне значення цій загальній ідеї: його мати — козачка, і тому зміст її колискової пісні виражає собою особливості й відтінки козачого побуту. Цей вірш є художня апофеозу матері: усе, що є святого, беззавітного в любові матері, весь трепет, вся млість, вся пристрасть, вся нескінченність лагідної ніжності, безмежність безкорисливої відданості, какою дихає любов матері, — все це відтворено поетом у всій повноті. Де, звідки взяв поет ці простодушні слова, цю умилительную ніжність тону, ці лагідні й задушевні звуки, цю жіночність і принадність вираження? Він бачив Кавказ, — і нам зрозуміла вірність його картин Кавказу; він не видал Аравії й нічого, що могло б дати йому поняття про цю сторону палючого сонця, піщаних степів, зелених пальм і прохолодних джерел, але він читав їхній опису; як же він так глибоко міг проникнути в таємниці жіночого й материнського почуття?
Стану казати я казки,
Пісеньку проспіваю;
Ти ж дрімай, закривши вічка,
Баюшки-Баюся
………………………
Богатир ти будеш на вид
И козак душею
Проводжати тебе я вийду —
Ти махнеш рукою…
Скільки гірких сліз нишком
Я в ту ніч проллю!..
Спи, мій ангел, тихо, солодко,
Баюшки-Баюся
Стану я тугою нудитися,
Безутішно чекати;
Стану цілий день молитися,
По ночах ворожити;
Стану думати, що нудьгуєш
Ти в чужому краї…
Спи ж, поки турбот не знаєш
Баюшки-Баюся
Дам тобі я на дорогу
Образок святої:
Ти його, моляся Богові,
Став перед собою;
Так готуючись у бій небезпечний,
Помни матір свою…
Спи, дитина мій прекрасний,
Баюшки-Баюся
«Повітряний корабель» не є властиво переклад із Зейдлица: Лермонтов взяв у німецького поета тільки ідею, але обробив її по-своєму. Ця п’єса, по своїй художності, гідна великої тіні, який колосальний вигляд так грандіозно представлений у ній. — Яке тихе, заспокійливе почуття ночі після пекучого дня віє в цій маленькій п’єсі Ґете, так граціозно переданої нашим поетом:
Гірські вершини
Сплять у тьмі нічної;
Тихі долини
Повні свіжою імлою;
Не порошить дорога,
Не тремтять аркуші…
Почекай небагато,
Відпочинеш і ти
Тепер нам залишається розібрати поему Лермонтова «Мцирі». Полонений хлопчик черкес вихований був у грузинському монастирі; вирісши, він хоче зробитися або його хочуть зробити ченцем. Раз була страшна бура, під час якої черкес зник. Три дні пропадав він, а на четвертий був знайдений у степу, біля обителі, слабкий, хворий, і вмираючий перенесений знову в монастир. Майже вся поема складається зі сповіді про те, що було з ним у ці три дні. Давно вабив його до себе примара батьківщини, що темно носився в душі його, як спогад дитинства. Він захотів бачити Божий мир — і пішов
Давним-давно задумав я
Глянути на далекі поля,
Довідатися, чи прекрасна земля,
Довідатися, для волі иль в’язниці
На це світло народимося ми
И в година нічна, жахлива година,
Коли гроза пугала вас,
Коли, столпясь при вівтарі,
Ви ниц лежали на землі,
Я втік. ПРО, я як брат
Обійнятися з бурою був би радий!
Очами хмари я стежив,
Рукою блискавку ловив…
Скажи мені, що серед цих стін
Могли б дати ви мені замість
Тої дружби короткої, але живий,
Меж бурхливим серцем і грозою?..
Уже із цих слів ви бачите, що за вогненна душа, що за могутній дух, що за велетенська натура в цього мцири! Це улюблений ідеал нашого поета, це відбиття в поезії тіні його власної особистості. У всім, що не говорить мцири, віє його власним духом, вражає його собственною міццю. Це добуток суб’єктивне
«Навкруги мене цвів Божий сад;
Рослин райдужне вбрання
Зберігав сліди небесних сліз,
И кучері виноградних лоз
Вилися, красуючись меж дерев
Прозорою зеленню аркушів;
И грозди повні на них,
Серг подобье дорогих,
Висіли пишно, і часом
До них птахів літав полохливий рій
И знову я до землі припав
И знову вслухуватися став
До чарівних, дивних голосів;
Вони шепотілися по кущах,
Начебто мовлення свою вели
Про таємниці неба й землі;
И все природи голосу
Зливалися отут; не пролунав
В урочистий хваленья година
Лише людини гордий глас
Усе, що я почував тоді,
Ті думи — їм вуж немає сліду;
Але я б бажав їх розповісти,
Щоб жити, хоч подумки, знову.
У той ранок був небесний звід
Так чистий, що ангела поле
Старанний погляд стежити б міг;
Він так прозоро був глибокий,
Так повний рівноюою синявими!
Я в ньому очами й душею
Тонув, поки полуденна спека
Мої мрії не розігнав,
И спрагою я нудитися став
………………………….
Раптом — голос — легкий шум кроків…