Говорячи взагалі про поезію Лермонтова, ми повинні помітити в ній один недолік: це іноді неясність образів і неточність у вираженні. Так, наприклад, в «Дарунках Тереку», де _сердитий потік_ описує Каспієві красу вбитої козачки, дуже невиразно намекнуто й на причину її смерті, і на її відносини до гребенскому козака:
По красуні-молодиці
Не тужить над рікою
Лише один у всій станиці
Казачина гребенской.
Осідлав він вороного,
И в горах, у нічному бої,
На кинджал чеченця злого
Складе голову свою
Тут на здогад читача залишається три випадки, дорівнює можливі: або що чеченець убив козачку, а козак прирік себе помсті за смерть своєї люб’язної, або що сам козак убив її з ревнощів і шукає собі смерті, або що він ще не знає про погибель своєї улюбленої й тому не тужить про неї, готуючись у бій. Така невизначеність шкодить художності, що саме в тім і складається, що говорить образами певними, опуклими, рельєфними, що цілком виражають укладену в них думка. Можна знайти в книжці Лермонтова п’ять-шість неточних виражень, подібних тому, якими кінчається його чудова п’єса «Поет»:
Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?
Иль ніколи на голос мщенья
Із золотих піхов не вирвеш свій клинок,
_Покритий іржею презренья_?
_Іржа презренья_ — вираження неточне й занадто збивається на алегорію. Кожне слово в поетичному добутку повинне до того вичерпувати все значення необхідного мислию цілого добутку, щоб видно було, що немає в мові іншого слова, що отут моглася б замінити його. Пушкіна й щодо цього найбільший зразок: у всіх томах його добутків навряд чи можна знайти хоч одне скільки-небудь неточне або вишукане вираження, навіть слово… Але ми говоримо не більше, як про п’ять або шести цяток у книзі Лермонтова: все інше в ній дивує силою й тонкостию художнього такту, повновладним володінням зовсім скореної мови, істинно пушкинскою точностию вираження
Кидаючи загальний погляд на вірші Лермонтова, ми бачимо в них всі сили, всі елементи, з яких складається життя й поезія. У цій глибокій натурі, у цьому потужному дусі все живе; їм все доступно, все понятно; вони на все відгукуються. Він всевладний власник царства явищ життя, воно відтворює їх як щирий художник; він поет росіянин у душі — у ньому живе минуле й сьогодення росіянці життя; він глибоко знаком і із внутрішнім миром душі. Незламна сила й міць духу, смиренність скарг, єлейні пахощі молитви, полум’яне, бурхливе одушевление, тихий смуток, лагідна замисленість, крики гордого страждання, стогони розпачу, таємнича ніжність почуття, неприборкані пориви зухвалих бажань, цнотлива чистота, недуги сучасного суспільства, картини світового життя, хмільні чарівності життя, докори совісті, умилительное каяття, ридання страсті й тихі сльози, як звук за звуком, що ллються в повноті помиреного бурію життя серця, захвату любові, трепет розлуки, радість побачення, почуття матері, презирство до прози життя, божевільна спрага захватів, повнота буття духу, що впивається розкішшю, полум’яна віра, борошно щиросердечної порожнечі, стогін сЪебе, що відвертає самого, почуття завмерлого життя, отрута заперечення, холод сумніву, боротьба повноти почуття з разрушающею силою рефлексії, занепалий дух неба, гордий демон і безневинна дитина, буйна вакханка й чиста діва — всі, усе в поезії Лермонтова: і небо й земля, і рай і пекло… По глибині думки, розкоші поетичних образів, захоплюючій, непереборній силі поетичної чарівності, повноті життя й типової оригінальності, по надлишку сили, що б’є вогненним фонтаном, його створення нагадують собою створення великих поетів. Його поприще ще тільки почате, і вже як багато їм зроблене, яке невичерпне багатство елементів виявлене їм: чого ж повинне очікувати від нього в майбутньому?.. Поки ще не назвемо ми його ні Байроном, ні Ґете, ні Пушкіним і не скажемо, щоб з нього згодом вийшов Байрон, Ґете або Пушкін, тому що ми переконані, що з нього вийде ні той, ні інший, ні третій, а вийде — _Лермонтов_… Знаємо, що наші похвали здадуться більшості публік перебільшеними; але ми вже прирекли себе важкої ролі говорити різко й виразно те, чому спочатку ніхто не вірить, але в чому незабаром усе переконуються, забуваючи того, хто перший виговорив свідомість суспільства й на кого воно за це дивилося з насмешкою й невдоволенням… Для юрби немо й безмовно свідчення духу, яким відбиті створення знову, що з’явився таланта: вона становить своє судження не по самих цих створеннях, а по тому, що про їх говорять спершу люди поважні, літератори заслужені, а потім, що говорять про їх усе. Навіть захоплюючись добутками молодого поета, юрба косо дивиться, коли його порівнюють із іменами, яких значення вона не розуміє, але до яких вона прислухалася, яким звикла поважати на слово… Для юрби не існують переконання істини: вона вірить тільки авторитетам, а не власному почуттю й розуму — і добре робить… Щоб схилитися перед поетом, їй треба спершу прислухатися до його ім’я, звикнути до нього й забути безліч незначних імен, які на мінуту викрадали її безглуздий подив. Procul profani!.. *
* Ладь, непосвячені! (панцира.).
Як би те не було, але й у юрбі є люди, які височіють над нею: вони зрозуміють нас. Вони відрізнять Лермонтова від якого-небудь фразера, що займається стукотнею звучних слів і _богатих_ рим, що здумає почитати себе представником національного духу тому тільки, що кричить про славу Росії (анітрошки не нужденної в цьому) і вандальски сміється над издихающею нібито Европою, роблячи з героїв її історії щось схоже на німецьких студентів… {17} Ми впевнені, що й наше судження про Лермонтова відрізнять вони від тих виробництв в «_кращі_ письменники нашого часу, над творами яких (нібито) примирилися всі смаки й навіть всі літературні партії», таких письменників, які дійсно виявляють чудове дарування, але кращими можуть здаватися тільки для малого кружка читачів того журналу, у кожній книжці якого друкують вони по однієї й навіть по двох повісті… {18} Ми впевнені, що вони зрозуміють як повинне й ремство старого покоління, що, залишившись при смаках і переконаннях квітучого часу свого життя, завзято приймає нездатність свою співчувати новому й розуміти його — за незначність усього нового…
И ми бачимо вже початок щирого (_не жартівного_) примирення всіх смаків і всіх літературних партій над творами Лермонтова, — і вже недалеко той час, коли ім’я його в літературі зробиться народним ім’ям і гармонійними звуками його поезії будуть чутні в повсякденній розмові юрби, між толками її про життєві турботи…
Коментарі
Уперше опубліковано в «Вітчизняних записках», 1841, Ќ 2.
1 Епіграф з вірша Д. В. Веневітінова «Я почуваю, у мені горить…».
2 Аполлон — у давньогрецькій міфології бог сонця, заступник мистецтв. Аполлон Бельведерский — скульптура, висічена давньогрецьким скульптором Леохаром (Леохаресом) (4 в. до н.е.) і зберігається в Бельведерском музеї Вватикане.
3 Лермонтов почав историческою поемою. — Мається на увазі «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова». Але цей не перший добуток поета. Бєлінському були невідомі ранні його добутку
4 Перше добуток, що з’явився в пресі, Лермонтова — вірш «Весна» («Атеней», 1830).
5 Цитата з епілогу до «Полтави» Пушкіна
6 Мова йде про виданий в 1804 році збірнику «Древні російські вірші, зібрані Киршею Даниловим». У книгу цю ввійшли записані в XVIII столітті билини, історичні й ліричні пісні. Боротьба проти слов’янофільської ідеалізації патріархальної старовини спонукала Бєлінського внести тут критичний відтінок у судження про збірник Кирши Данилова, що у ряді інших випадків він оцінював досить позитивно.
7 Інший володар наших дум. — Рядок з вірша Пушкіна «До моря», у якій мається на увазі Байрон. Бєлінський застосовує до Лермонтова ці слова
8 З вірша Лермонтова «Не вір собі». Другий рядок в оригіналі: «На що нам знати твої волненья».
9 Цитата з першого розділу «Євгенія Онєгіна» (строфа V).