Ця перевага любові людської перед животною складається в розумності, що тілесн і почуттєве просвітлює духом, а цей дух є загальне. Приклад Петра Великого, що говорило про рідного сина, що краще чуж так гарний, чим свій так негідний, — найкраще пояснює й виправдує нашу думку. Звичайно, із частки не можна робити правило для загального, але можна через порівняння пояснювати часткою загальне. Можна не любити й рідного брата, якщо він дурна людина, але не можна не любити батьківщини, яке б воно не було: тільки потрібне, щоб ця любов була не мертвим достатком тим, що є, але живим бажанням удосконалення; словом — любов до батьківщини повинна бути разом і любов’ю кчеловечеству.
И от ми сказали про життя все, що хотіли сказати про неї, і хоча, очевидно, віддалилися через зто від нашого питання, але в сутності тільки наблизилися до його рішенню
Поезія є вираження життя, або, краще сказати, саме життя. Мало цього: у поезії життя більше є життям, ніж у самій дійсності
Звідси випливає нове питання, рішення якого й буде рішенням питання про поезію, — питання: якщо саме життя містить у собі стільки поззии, так що в сутності своєї життя й поезія тотожні, — те навіщо ж ще інша поезія, і яку необхідність може носити в собі мистецтво, і яке самостійне значення може мати воно?
Багато прекрасного в живій дійсності, або, краще сказати, все прекрасне полягає тільки в живій дійсності; але щоб насолодитися етою действительностию, ми спершу повинні опанувати нею в нашім розумінні, а це можливо тільки при двох умовах: ми повинні обіймати її в цілості й притім предметно, так, щоб наша особистість, наші відносини не заслоняли неї від нас. І ми цим користуємося, але тільки в рідкі мінути захвату, у неждані миті якогось раптового внутрішнього одкровення; по більшій частині, ми губимося в безлічі частковостей і, не бачачи за ними цілого, нічого в них не розуміємо. Навіть власні наші почуття тільки тоді бувають предметом нашого наслажденья, коли ми звільняємося від їхньої ваги, що млоїть, або від їхнього трепетного хвилювання, у якому займається подих, губиться свідомість, і коли ми відновляємо їх у спогаді. Сьогодення ніколи не наше, тому що воно поглинає нас собою; і сама радість у сьогоденні важка для нас, як і горі, тому що не ми нею, але вона нами переважає. Щоб насолодитися нею, ми повинні відійти від її на відому відстань, як від картини, по вимогах висвітлення, — повинні глянути на неї, вільні від її, як на щось, поза нами що перебуває, предметне. От отчого ми полегшуємося від томливої ваги горя, як незабаром повідомимо його іншому або виллємо його на папері для самих же себе: ми бачимо його відділеним від нашої особистості, наша особистість не заслоняє його від нас, — і тоді нам мило наше горе, ми любимо згадувати про нього, любимо говорити про нього, як воїн про свої походи й небезпеки, яким він піддавався. Все минуле одержує для нас новий колорит, є як би перетвореним: счастие здається кращим, ніж тоді, як ми їм насолоджувалися; у самому несчастии бачимо ми одну поетичну сторону
Причина цьому та, що віддаленість скрадає від наших очей всі нерівності, випадки, нечисті плями, які поблизу перші впадають в око. У дійсності все скорено законам простору й часу, природним вимогам: і героїв їдять, п’ють, почувають холод і голод, як і звичайні люди. Ви бачите в природі прекрасний ландшафт, але як? — Неодмінно вдалечині й притім з відомої точки зору: віддаленість надає йому мальовничу принадність, точка зору надає йому цілість. Зробіть крок, переміните точку зору — і ландшафт зник: перед вами щось неструнке, розкидане, без початку, без кінця й середини, без усякої спільності, без усякої фізіономії. Підійдіть вблизь до ландшафту, що зачарував вас, — і ви опинитеся в якої-небудь негідної хатинки, поганого млина, незначного струмка, звичайного гаю, де на кожному кроці спотикаєтеся від нерівностей або попадаєте в калюжу. А здалеку все було так чисто, охайно, красиво, цілісно, обрамлено, — теперішня картина! Отже, картина краще дійсності? Так, ландшафт, створений на полотні талановитим живописцем, краще всяких мальовничих видів у природі. Отчого ж? — Тому, що в ньому немає нічого випадкові й зайвого, всі частини підпорядковані цілому, усе спрямовано до однієї мети, все утворить собою одне прекрасне, цілісне й індивідуальне. Дійсність прекрасна сама по собі, але прекрасна по своїй сутності, по своїх елементах, по своєму змісті, а не за формою. Щодо цього дійсність є чисте золото, але не очищене, у купі руди й землі: наука й мистецтво очищають золото дійсності, перетопляют його у витончені форми. Отже, наука й мистецтво не видумують нової й небувалої дійсності, але в тої, котра була, є й буде, беруть готові матеріали, готові елементи, словом — готовий зміст; дають їм пристойну форму, з розмірними частинами й доступним для нашого погляду обсягом з усіх боків. Що Петро Великий створив у Росії армію й флот — це факт історичної дійсності; але історія, викладаючи цю справу, бере з нього тільки головні характеристичні риси, випускаючи подробиці: не її справа описувати, як набирали солдатів і матросів, як учили кожного з них, та інше. Шекспір в обмеженому обсязі драми зосереджує все життя історичної особи, наприклад, якого-небудь Ричарда II, або найважливіша подія з життя героя, що у дійсності могло відбутися тільки в кілька років. Він включає у свою драму тільки ті риси з життя її героя, тільки ті факти з події, вибраного для драматичної картини, які мають пряме відношення до ідеї його створення, а все інше, хоча б саме по собі й цікаве, але не стосовне до основної ідеї його добутку, він виключає, як непотрібне
Хоча рами роману й незрівнянно обширнее стиснутих рам драми, хоча романіст користується й незрівнянно большею проти драматурга свободою, але будь-який роман Вальтера Скотта або Купера не відніме в нас більше дня безперервного читання, а докладний опис, начебто мемуарів, року життя кожної людини наповнило б собою вдесятеро більше число томів, ніж ціле життя героя або найважливіша подія з її в романі, що складається із чотирьох невеликих книжок. Поет не зобов’язаний описувати, як герой його роману обідав щораз; але поет може зобразити один з його обідів, якщо цей обід мав вплив на його життя або якщо в цьому обіді можна представити характеристичні риси обідів відомого народу у відому епоху. Якщо герой роману лицар, то поетові не для чого описувати всі його двобої й бої, які в кожного лицаря були так часті й звичайні, як у російського купця питво сподіваючись; але поет може описати найважливіші двобої й бої свого героя або навіть і один двобій, якщо тільки в ньому дух лицарства виразився настільки характеристично, що новий опис у цьому роді нічого не доповнить, або якщо характер героя в ньому позначився так повно й різко, що ми, по одному його двобої, знаємо вже, як би він став боротися в тисячі інших. Для поета не існують дробові й випадкові явища, але тільки одні ідеали, або типові образи, які ставляться до явищ дійсності, як пологи до видів, і які, при всій своїй індивідуальності й особности, містять у собі всі загальні, родові прикмети цілого роду явищ у можливості, що виражають собою одну відому ідею. І тому кожна особа в художньому творі є представник незліченної безлічі осіб одного роду, і тому-те ми говоримо: ця людина теперішній Отелло, ця дівчина доконана Офелия. Такі імена, як Онєгін, Ленский, Тетяна, Ольга, Зарецкий, Фамусов, Скалозуб, Молчалин, Репетилов, Хлестова, Сквозник-Дмухановский, Бобчинский, Добчинский, Держиморда та інші — суть як би не власні, а загальні імена, загальні характеристичні назви відомих явищ дійсності. І тому-те в науці й мистецтві дійсність більше схожа на дійсність, чим у самій дійсності, — і художній твір, заснований на вимислі, вище всякого минулого, а історичний роман Вальтера Скотта, у відношенні до вдач, звичаям, колориту й духу відомої країни у відому епоху, достовірніше всякої історії. Наука відволікає від фактів дійсності їхня сутність — ідею; а мистецтво, запозичаючи в дійсності матеріали, зводить їх до загального, родового, типового значення, створює з них струнке ціле. Як, очевидно, ні безглузда думка французьких естетиков минулого століття, що мистецтво повинне прикрашати природу, але в ній є своя частина істини; тільки вони не зрозуміли самих себе й, по розумовому протиріччю, заперечуючи простої списування із природи, прийняли наслідування природі, хоча й прикрашеної. І якщо їхнього наслідування були манірні, штучні й мертві, те не далі їх пішли й ці quasi-романтичні списування з натури, у яких красуються мужицькі побранки й приказки у всієї них неохайної природності