Можна дуже натурально зобразити катування, страту, нещасну смерть людини, що упали в нетверезому виді в помийну яму, — але всі ці зображення будуть обурливі для душі, невитончені й безглузді, тому що в них не буде ніякої розумної думки, ніякої розумної мети. Але коли живописець представить вам природне катування людини за істину й в особі його виразить перемогу щиросердечної твердості над фізичним стражданням, — те чим більше в картині буде природності, тим картина буде изящнее й художественнее, тому що в ній буде видні розумна мета й розумна думка. Що дійсно, те розумно, і що розумно, те й дійсно: це велика істина; але не всі те дійсно, що є в дійсності, а для художника повинна існувати тільки розумна дійсність. Але й у відношенні до неї він не раб її, а творець, і не вона водить його рукою, але він вносить у неї свої ідеали й по них перетворює її.
Отже, поезія є життя по перевазі, є сутність, так сказати, найтонший ефір, трипль-екстракт, квінтесенція життя. Поезія не описує троянд, що так пишно цвіте в саду, але, відкинувши грубу речовину, з якого вона складена, бере від її тільки її ароматичний захід, ніжні переливи її кольору й створює з них свою троянду, що ще краще й пишнее. Поезія — це безневинна посмішка дитини, його ясний погляд, його дзвінкий сміх і живаючи радість. Поезія — це соромливий рум’янець на ланітах прекрасної дівчини, лагідний блиск її глибоких, як море, як небеса, блакитних очей або яскравий вогонь її чорних очей, хвилі кучерів, разбежавшихся по її мармурових плечах, хвилювання її ніжних грудей, гармонія її срібного голосу, музика її чарівних мовлень, стрункість її стана, художня рельєфність і розкіш її живих форм, граціозність і млість її чарівних рухів… Поезія — це вогненний погляд юнака, що кипить надміром сил; це його відвага й зухвалість, його спрага бажань, нестримні пориви його прагнення — стиснути в полум’яних обіймах і небо й землю, разом осушити до дна невичерпну чашу життя… Поезія — це зосереджена, що опанувала собою сила чоловіка, що цілком дозрів для життя, спокушеного її досвідами, з урівноваженими силами духу, із проясненим поглядом, готового на битву й на подвиг… Поезія — це тихий блиск безбарвних очей старця, лагідне, як пещення, глибоке, як дума, вираження сяючим блиском нетутешнього життя морщиноватого особи його, спокійної й повної душі звук його тремтячий і переривчастий голоси, його тихе й важливе мовлення, що любить і велична посмішка його мудрих вуст… Поезія — це світле торжество буття, це блаженство життя, що неждано відвідують нас у рідкі мінути; цей захват, трепет, мление, млість страсті, хвилювання й бура почуттів, повнота любові, захват насолоди, насолода сумуй, блаженство страждання, ненаситимая спрага зліз; цей жагучий, томливий, тужливий розрив кудись, у якусь завжди звабливу й ніколи недосяжну сторону; це вічна й ніколи неудовлетворимая спрага все обійняти й з усім злитися; це той божественний пафос, у якому серце наше б’ється в один лад із вселенною; перед упоєним поглядом літають без покриву безтілесні бачення вищого буття, а зачарованому слуху чується гармонія сфер і мирів, — той божественний пафос, у якому земне сіяє небесним, а небесне сполучається із земним, і вся природа є в шлюбному блиску, розгаданим ієрогліфом духу, що помирився з нею… Увесь світ, всі квіти, фарби й звуки, всі форми природи й життя можуть бути явищами поезії; але сутність її — те, що ховається в цих явищах, живить їхнє буття, зачаровує в них игрою життя. Поезія — це биття пульсу світового життя, це її кров, її вогонь, її світло й сонце
Поет — благороднейший посудина духу, вибрана улюбленець небес, таинник природи, еолова арфа почуттів і відчуттів, орган світового життя. Ще дитя, він уже сильніше інших усвідомить своє споріднення із вселеної, свою кревний зв’язок з нею; юнак — він уже перекладає на зрозумілу мову її німе мовлення, її таємничий белькіт… Але послухаємо краще самого поета: свідчення, якому не можна не вірити. Він говорить:
Усе хвилювало ніжний розум:
Квітучий луг, місяці блистанье,
У каплиці старої бури шум,
Бабусі дивовижне преданье.
Якийсь демон володів
Моїми іграми, дозвіллям;
За мною всюди він літав,
Мені звуки чудові шепотів,
И тяжкою, полум’яною недугою
Була повна моя глава;
У ній мрії дивовижні народжувалися;
У розміри стрункі стікалися
Мої слухняні слова
И дзвінкою римою замикалися
У гармонії суперник мій
Був шум лісів иль вихорь буйної,
Иль іволги наспів живий,
Иль уночі моря гул глухий,
Иль шепіт річки тихоструйной.
Є ще інші вірші Пушкіна, більше дивовижні, більше глибокі й по тому самий незнані толпою й відомі тільки деяких щирих шанувальниках і жерцям витонченого; у цих віршах полягає цілковита характеристика поета й найвища апофеозу художника. Поет звертається до луни:
чиРеве звір у лісі глухому,
чиСурмить ріг, чи гримить грім,
чиСпіває діва за пагорбом —
На всякий звук
Свій відгук у повітрі порожньому
Народиш ти раптом.
Ти внемлешь гуркоту громів,
И гласу бури й валів,
И лементу сільських пастухів —
И шлеш відповідь;
Тобі ж немає відкликання… Такий
И ти, поет!
Так, всі, чим живе мир і що живе у світі — знаходить своє відкликання у всеосяжних грудях поета; і жодне істота на землі не має більшого права застосувати до себе слова Фауста:
Всевишній дух! Ти всі, ти всі мені дав,
Про що тебе я благав;
Не даром зрелся мені
Твій лик, що сіяє вогне.
Ти дав природу мені, як царство, у владенье;
Ти дав душі моєї
Дарунок почувати її, дав силу насолоджуватися
Інший ледь сковзає по ній
Холодним поглядом удивленья;
Але я можу в її таємничі груди,
Як у серце друга, заглянути*.
* Переклад Веневітінова
Але хто ж він, сам поет, у відношенні до прочим людям? — Це організація сприйнятлива, дратівлива, завжди діяльна, котра при найменшому дотику дає від себе іскри електрики, що хворобливіше інших страждає, живее насолоджується, полум’яніше любить, сильніше ненавидить; словом — глибше почуває; натура, у якій розвинені найвищою мірою обидві сторони духу — і пасивна й діяльна. Уже по самому пристрої свого організму поет більше, ніж хто-небудь, здатний вдаватися в крайності й, підносячись вище всіх до неба, може бути, нижче всіх падає в бруд життя. Але й саме падіння його не те, що в інших людей; воно наслідок ненаситимой спраги життя, а не тваринної алчби грошей, влади й відмінностей. Ця спрага життя в ньому так велика, що за одну мінуту захвату страсті, за одна мить повноти почуття, вона готовий жертвувати всім своїм майбутнім, всіма надіями, всею остальною жизнию. У нього — по вираженню Гезиода — «пісня завжди на розумі, а в груди серце безтурботне»*. (* «Теорія поезії в історичному розвитку в древніх і нових народів» С. Шевирева, стор. 18.) Коли він почуває наближення бога й обмірковує нове створення, що зароджується в ньому, тоді —