Із всіх обдарованих російських поетів нашого літературного періоду пан Некрасов має повну підставу скаржитися на відкликання журнальної критики про його добутки, так взагалі про всю сутність його таланта. Нам здається, що сам м. Некрасов висловив цю думку або в журнальній замітці або в изустной бесіді — останнє вірніше, тому що наш поет не належить до числа людей, здатних печатно плакатися на свою частку. Задерикуватим Зоилам своїм він не відповідав жодного разу, не відповідав навіть і неспритним своїм шанувальникам, про які ми незабаром говорити будемо. Як би те не було, рідкий із сучасних російських літераторів зустрічав з боку своїх цінителів більшу сліпоту й більшу сухість вироку
Поприще своє м. Некрасов почав у той час, коли поезія не цінувалася занадто високо, коли віршована дидактика одна мала право існування, коли його ж вірш «Псове полювання» уважалося набагато прекраснейшим, ніж «Коли з мороку заблужденья», річ, під якою сам Пушкін підписав би своє ім’я всіма буквами, не боячись за славу першого російського поета. При зміні поглядів і напрямку в критику одному панові Некрасову як поетові не довелося побачити корисного результату поглядів, більше колишнього симпатичних справі поезії. Поет наш у цей час стояв на чолі журналу відомого й заслуживающего свою популярність — положення, що знову ставило його в неспритні відносини до журнальних цінителів поетів. У своєму виданні м. Некрасов не міг допускати статей пр самому себе як поеті — в інших журналах антагонізм видань природно виражався нападами на м. Некрасова не тільки як на журналіста, але й письменника
У нашій літературі ще не вивелися замашки в такому роді. Щоб уколоти того або іншого журнального діяча, супротивник його часто нападає не на журнал, їм видаваний, а на його колишні добутки, на його вірші, якщо він їх пише, — на його вчені статті, якщо він написав їх, хоча за десять років до вступу в обов’язок журналіста. Така тактика зовсім безсовісна, скажемо це відверто й прямо, але попередні приклади й загальна рутина її почасти вибачають. Не менш того панові Некрасову, із часу його вступу в завідування журналом, довелося винести багато жовчних оцінок, багато коментарів прямо образливих і, нарешті, багато відкликань, ще більш тяжких для поета щирого. Його кращі речі проходили без привіту з боку критики, його невдалі досвіди передруковувалися й усюди виставлялися із глузуванням — навіть при більше поблажливих оцінках цінителі грішили нерозумінням справи, захоплювалися елементом побічним і тимчасовим, без уваги залишаючи вільну сторону таланта й творчі його особливості. У розумах більшості цінителів, навіть розташованих до поета нашому, м. Некрасов є людина з озлобленим розумом, спритний віршотворець-памфлетист, жовчний мізантроп, якого читати корисно для розуміння людських пороків. Краща йому похвала та, що його добутку наводять читача на думці смутні й цілющі. А потім про склад його таланта, про його безсумнівну силу й оригінальність, про промінь поезії, що пробивається всюди (дуже часто навіть всупереч самому поетові), говорити ніхто не думає. Посередині такої холодності й короткозорості самому поетові не важко сумніватися у своїх силах і у своєму покликанні. Не бачачи своєї поезії признанною, пан Некрасов має повне право дивитися на себе як на виняткове явище, як на представника тимчасових ідей і повчань, як на поета однієї сторони життя, не спроможного розраховувати на довгу й міцну славу. Він може говорити сам із грустию про свої добутки:
Але не спокушаюся, щоб у пам’яті народної
Уцелело що-небудь із них,
Немає в тобі поезії вільної,
Мій суворий, незграбний вірш!
Немає в тобі мистецтва, що творить…1
Для нас дивно смутні й многознаменательни ці п’ять віршів, у яких поет, з ясновидінням поета щирого, іде всупереч всім дидактичним прагненням, всім теоріям, посередині яких його талант зміцнів, виріс і сформувався. У глибині душі пана Некрасова, незважаючи на всі переконання, їм у різний час висловлені, живе глибока, вічна думка про те, що «тимчасовий» і навмисно-повчальний елемент поезії ніколи не створить нічого, гідного залишитися в пам’яті народної. Але нехай наш талановитий сучасник заспокоїться й вільно зітхне. Не з одного тимчасового й дидактичного елемента складається його поезія. Є в ній і вільна творчість, і всесторонность створення, є в ній те, що робить поета й дає йому життя в майбутніх поколіннях. Не з оман дружніх, не з тимчасового осліплення говоримо ми це: наші слова зважені й перевірені довгим вивченням предмета. Пан Некрасов багато приніс жертв тимчасовому елементу поезії, але жертвував йому не з рутини, не з розрахунку, не із захоплення далеким авторитетом, а з повною волею свідомості, внаслідок своєї організації й складу свого таланта. Він не кидав брудом у вівтар чистої поезії, але завжди підходив до йому з любов’ю й благоговінням, навіть перебільшуючи свої слабості й уважаючи себе більше невартим жерцем, чим він був їм справді. Він не знущався з вищих проявів вічного в поезії й завжди був готовий відповісти на заклик музи, куди б вона його не захоплювала. Тому ми бачимо й постійно будемо бачити в Некрасові щирого поета, богатого майбутністю й сделавшего досить для майбутніх читачів. Навіть багато хто з його навмисно-повчальних віршів нам подобаються, тому що вони створені без зусиль і притягнутої думки, — ми дуже добре знаємо, що строк їхньої слави недовгий, але й за тимчасовий їхній вплив залишаємося цілком вдячними. Цими віршами він прищепив кілька ділових думок у суспільстві, ними розвиває він маси людей малорозвинених і незвичних до розуміння поезії. У них він був прямий і щирий, ними достигнул він усього, що тільки можна було досягти з таким слабким знаряддям. Але не в дидактику значення Некрасова як поета сьогодення, поета міцного. Це значення придбав він енергією свого таланта, рядом картин, гідні кисті похмурого Рембрандта, сотнею рядків, виконаних життя й крові, відбитих завжди свіжим, завжди славною творчістю. Поет смутної дійсності й сумовитих сторін життя, Некрасов перестає бути повним поетом тільки там, де він силкується прикрасити це життя й цю дійсність більш-менш тимчасовими міркуваннями. Там, де він вільно творить і без мудрування йде за своєю музою, він завжди правдивий, завжди варто зватися художником. Але ми ще встигнемо поговорити про талант Некрасова, тепер ми поки ще не скінчили з його цінителями
чиЛедве не шкідливіше упереджених критиків і собратий-журналістів були для поета нашого багатьох з його самих гарячих шанувальників. Ми вже сказали, що по суті свого дарування, виконаного практичності й тимчасових прагнень, пан Некрасов розворушив співчуття навіть у масі людей малорозвинених щодо розуміння поезії. Таких людей дуже багато в нашій публіці й навіть у літературі. Воно й не може бути інакше в словесності молодий, недавно сталої, і ще не звичної до обговорення вищих естетических питань, і дотепер ще жодного разу не пояснювала собі у всій точності того, що таке поет і в чому саме полягає сутність поезії. У нас багато поважних людей, не далекі літературі, люблять вірші так само, як оперну музику, тобто холодно, ліниво, умовно. Для таких людей поезія є розвагу, відпочинок, пояснення чесних ідей, мабуть, корисний урок і привід до гарної думки, але ніяк не променисте світило, що опромінює, зігрівальне собою все внутрішнє життя освіченої людини. Такий погляд не висловлюється печатно, але живе в розумах людей з великий силою, інакше ми б не могли пояснити собі найпростіших явищ у літературі нашої — як, наприклад, журнальних витівок проти мистецтва чистого й дитячих толков про те, що «мистецтво не може існувати без слушної думки» {Начебто б коли-небудь і в яку б те не було епоху найбільшого занепаду мистецтво існувало без слушної думки